Пристань Ескулапа - Низюрский Эдмунд (читать книги полностью .TXT) 📗
— Ну добре, — промимрив розчарований Журка, — вбивство, хай так, але де ж мотив злочину?
Сержант Ройкова постукала в двері і подала Трепці список предметів, знайдених у Галінки. Капітан переглянув його очима і, не промовивши й слова, віддав мені.
У списку не було нічого вартого уваги. І від цього я відчув таке полегшення, що й сам здивувався. Щождо Трепки і поручика Журки, то вони мали скоріше похмурий вигляд.
— Щось ви тут проґавили, Трепка, — казав Журка, оглядаючи свої нігті.
Трепка не відповів. Тільки нервово потирав лисину. Я знав, що він болісно переживає свою поразку.
— Послухайте, Журка, — обізвався капітан трохи згодом, — а що б ви сказали, якби я запропонував вести цю справу вам?
— Ви, мабуть, жартуєте?
— Ні, цілком серйозно. Зараз ви нічим не зайняті. Хіба що свято…
— Яке там у мене свято, — буркнув Журка.
— Ну то згода? Я ж знаю, що ви давно ганяєтеся за серйознішою роботою.
— Але це ваша справа, — сказав Журка, продовжуючи пильно оглядати нігті.
— Розумію. Але щодо цього будьте спокійні. Я передам усе офіціально. Полковник не заперечуватиме.
— Ви й справді уступили б мені цю роботу? Чому? — Журка насторожився.
— Мене цікавить це питання з експериментальної точки зору, в зв'язку з моїми дослідами, і я хотів би зайнятися швидше науковою стороною проблеми.
— Боїтеся провалу? Але ж у наших руках цілий комплект підозрілих.
— Ото ж бо й воно, Журка. Я давно вишукував саме таку «лабораторну» справу. Аналіз проходження слідства в таких, майже клінічних умовах — ось що мене захоплює.
— Он як, значить, і я маю бути предметом аналізу! — Журка криво посміхнувся. — Дякую вам за щирість, але це мені не підходить. Шукайте собі іншу піддослідну свинку.
— Ні, я хочу, щоб це були тільки ви.
— Я! А чому це?
— Слухайте, Журка, — мовив Трепка, сідаючи навпроти поручика, — давайте поговоримо серйозно. Наші методи і стиль роботи докорінно відрізняються.
— Напевно. То що ж?..
— Ми часто сварилися, докоряли один одному, називали один одного халтурниками.
— Хай йому чорт, до чого ви ведете, Трепка? — занепокоївся Журка.
— Я не раз казав собі: «Цей Журка — халтурник… — спокійно, спокійно, Журка, — не раз казав:… цей Журка — халтурник, але він, так би мовити, геніальний халтурник».
— Дякую за комплімент, — зітхнув Журка.
— Я думав: «Незважаючи ні на що, з усіх наших співробітників Журка подає найбільші надії. Це не ремісник. Це митець! Це точний і проникливий розум, і коли б я, Каєтан Трепка, став жертвою замаху, я б хотів, щоб справу про вбивство Трепки вів Іполіт Журка».
Журка сидів остовпілий. Він не знав, що сказати — чи треба йому гніватися, чи виявити задоволення.
— Друже, візьмися за цю справу, — спокушав тим часом Трепка. — Це незвичайна груба справа. Мій нюх підказує, що тут неабияка афера. Ця справа варта уваги, і я знаю, що вона вас приваблює.
Журка поблажливо усміхнувся:
— Добре, домовились, але попереджаю: ніяких експериментів! Ця справа не для експериментів. Тут потрібна звичайна чесна робота, і я вам її покажу.
— Нічого іншого я й не хочу, друже, — кашлянув Трепка. — Отже, до роботи. На допомогу вам даю Павла.
Розділ VII
Через півгодини Журка закінчив переглядати записи, які я зробив на полях справи.
— Припустімо, що в порошку, який дали прийняти Містралю, був ціаністий калій чи якась інша отрута, — сказав він.
— Уже в самому порошку, — втрутився я, — наскільки мені відомо, були отрути, які в більших дозах можуть викликати смерть.
— То правда… але зараз мене цікавить інше. Я думаю, хто і як міг додати в порошок цю отруту.
— Ну, найлегше це міг зробити Йонаш.
— Йонаша тут навряд чи можна брати до уваги, — заперечив Журка, — він зовсім не здається мені настільки легковажним, щоб зробити такий дурний вчинок. Підозра відразу впала б на нього.
— Ви думаєте, що хтось міг підсипати отрути в баночку, з якої Йонаш брав порошки, чи зіпсувати терези, якими він користувався?
— Ні. Це малоймовірно. Думка дати професорові щось снотворне виникла порівняно пізно, і Йонаш зараз же пішов у лабораторію. Я думаю, що скоріше хтось міг замінити готовий уже порошок у кімнаті професора. Замінити зовсім або, скориставшись з неуважності Містраля, досипати чогось. Одно тільки ясно: вороги скористалися з нагоди, яку давала хвороба професора. По-моєму, треба звернути увагу на доктора Йонаша, доктора Протоклицьку, професора Касіцу, ну і Мацьошекову. От, мабуть, і всі. Панни Стор це не стосується, бо вона одразу ж після вечері вийшла з дому.
— Є ще доктор Заплон, — додав я.
— Заплон теж, мабуть, відпадає. Він пішов у місто задовго до вечері і не міг навіть знати про те, що професор несподівано захворів.
— А може, він після цього зараз же вліз через вікно? Його кімната міститься біля кімнати Містраля, а під вікнами тягнеться широкий карниз.
— Дурниці, — усміхнувся Журка. — До того ж віконниці були зачинені. Я сам їх зачинив. Ми знаємо, що з усіх чотирьох названих осіб цього вечора в кімнату професора заходили двоє: Йонаш і Мацьошекова. Останнім заходив до професора Йонаш, коли заносив йому порошок, хоча…. власне, треба було б це перевірити. Міг ще хтось увійти, коли вас не було у вестибюлі. Ви ж виходили надвір.
— Це правда, — підтримав я, — ми виходили, коли Мацьошекова підняла переполох із цим обличчям у вікні.
— Скоріше, вона вас виманила, — буркнув Журка. — Обличчя у вікні! Невже ви так легко піймалися? Це ж дуже заплутує справу. Хто знає, що могло трапитися за цей час там, нагорі.
— Ну, не знаю, чи можна так сказати, — промимрив я ображено. — Як би там не було, а нагорі у вестибюлі лишалося тоді двоє: Йонаш і Протоклицька.
— Якщо говорити точно, — сказав Журка, — то троє. Бо, йдучи на другий поверх, я зустрів на сходах Мацьошекову. Але що з того, — адже ці люди могли бути в змові.
— Сумніваюсь, — відповів я. — Протоклицька і Мацьошекова не терплять одна одну.
— Комедія про людське око; тут усе може бути. А якщо навіть це й правда, то не забувай, що спільність інтересів може об'єднати навіть ворогів. Але поки що облишимо це. Мене більше цікавить, що робила Мацьошекова в кухні, коли побачила те фантастичне видіння. В ту пору, здається, їй уже нічого було там робити.
— Мабуть, що так, — підтвердив я. — В цей час вона мала бути скоріше десь у пекарні.
— Де та пекарня?
— На городі біля парників.
— Треба буде оглянути ту місцевість, — зауважив Журка. — Крім того, треба перевірити, що вона робила у вестибюлі, коли ми вийшли надвір.
Відчинилися двері, і до кімнати ввійшов задоволений Трепка.
— Ну, перший крок зроблено, — обізвався він. — Уже відомо, звідки взяли отруту. З баночки в лабораторії зникло чотири грами: ціаністого калію. Це підтверджують одностайно Галінка Стор і Протоклицька. Обидві вони налякані. Я забрав цю баночку. Цікаво, чиї відбитки пальців ми на ній знайдемо.
— Може, знайдемо, а може, й ні, — пробурмотів Журка. — У кого були ключі від шафки з отрутами?
— У доктора Протоклицької, Галінки і обох професорів. Доктор Протоклицька при нас віддала свій ключ Йонашу. Крім того, звертаю вашу увагу на одну обставину: у професора Містраля ми не знайшли ніяких ключів.
— Розумію… А який на вигляд ключик від шафки з отрутами?
— Це ключик від англійського замка. Ось… — Трепка витягнув з кишені два плоскі ключики. — Я забрав їх на всякий випадок.
— І ще треба не забувати, — втрутився я, — що шафку тільки недавно почали замикати спеціальним ключем. А раніше кожен мав доступ до отрут.
— Коли востаннє перевіряли вміст баночки?
— Шість днів тому, у понеділок, коли доктор Протоклицька веліла поставити англійський замок.
— А після цього хтось заглядав до шафки?
— Ніхто не признається.
Журка глянув на годинник. Була перша година.
