Пристань Ескулапа - Низюрский Эдмунд (читать книги полностью .TXT) 📗
— Ми хотіли б ще почути вашу думку про обох асистентів, — сказав Трепка.
— Мені важко сказати щось конкретне, — надто мало я їх знаю. Доктор Заплон — це, здається, вчений з покликання, хоч у нього поганий характер і досить-таки оригінальні погляди. Я чув, як колись під час суперечки про авторство якогось наукового винаходу він сказав: «Справа не в авторі — справа у творі».
— Він давно працює асистентом Касіци?
— Кілька місяців. Касіца взяв його вже після своїх наукових невдач.
— А Йонаш?
— Ця людина, ще покаже себе. Може, він і не орел, але страшенно прагне вибитись. Крім того, Йонаш надзвичайно працьовитий. Я знаю, що брат дуже цінував його.
На цьому ми закінчили офіційну розмову.
Перед обідом нам подзвонили по телефону. З міліції повідомляли про наслідки розтину трупа. Журка нетерпляче схопив телефонну трубку, а коли закінчив розмову, обличчя його сяяло від задоволення.
— Ну й відзначилися ми! Розтин у великодні свята! Якби то завжди в наших справах покійники були медиками — протекція забезпечена, — посміхнувся Журка.
— Які результати? — запитав Трепка.
— Отруєно ціаністим калієм. Дали йому щонайменше один грам. Це така доза, що можна було б отруїти п'ять чоловік.
— А коли її прийме одна людина, то це викликає негайну смерть, — додав Трепка. — Людина, ніби вражена громом, падає мертва, перш ніж встигне зрозуміти, що з нею діється.
— Це правда! — вигукнув Журка, потираючи кістляві руки. — І тому можна цілком певно сказати, що отруту дали не в горілці.
— Чому, приятелю? — Трепка, здавалося, був здивований.
Журка поблажливо усміхнувся.
— Досить вдатися до простих міркувань. У склянці, яку перекинули на блюдці біля професорського крісла, була вода. Не вишнівка. Вода. Це означає, що, випивши горілку, професор набрав у склянку води, щоб запити порошок. Для того, щоб це зробити, професор повинен був підійти до умивальника, відкрутити кран, можливо, пополоскати склянку, набрати води і повернутись назад у крісло. Якби у вишнівці була отрута, то професор не встиг би цього зробити, бо він одразу впав би мертвий.
Я вперше з подивом глянув на Журку. Цей висновок був логічний і простий.
Навіть Трепка слухав з великою цікавістю.
— І що далі, друже?
Журка хитро посміхнувся і загадково сказав:
— Що далі? Продовження незабаром буде.
Розділ XIII
Я готовий визнати, що Журка — ясновидець. Справді, незабаром сталися дивні випадки.
Я саме був у кімнаті і думав, чи сказати Галінці про результати розтину, коли Мацьошекова, постукавши в двері, повідомила, що обід уже на столі. Я швиденько збіг по сходах. У вестибюлі ще майже нікого не було. В одному кутку дрімав у кріслі Трепка, у другому, біля полиць з книжками, перегортав річні підшивки медичних видань Журка. Ескулапи тільки-но починали сходитись.
Я помітив, що доктор Протоклицька і Йонаш, усміхаючись, показують одне одному на Трепку.
— Комічний цей міліціонер, — стиха промовила Протоклицька.
— Усе це схоже на гротеск, — пробурмотів Йонаш. — Я б ніколи не думав, що обідатиму за святковим столом разом з міліцією.
— Із злочинцем, — додав з в'їдливою посмішкою Заплон, підходячи до них.
Нарешті прийшла Галінка. Вона старанно уникала мого погляду, вдаючи, ніби дуже зайнята, допомагала Мацьошековій розливати в тарілки суп. Але я звернув увагу, що Галінка раз у раз неспокійно зиркає на Журку, який переглядав газети і журнали.
— Киньте вже ті непотрібні папери, — посміхнулася доктор Протоклицька. — Обід стигне.
Журка випростався. Обличчя його було заклопотане.
— Тут не вистачає одного номера «Лікарських вістей».
Протоклицька високо підвела брови.
— Цього не може бути, — заперечила вона. — Були всі.
— Ви здивовані? — Журка уважно приглядався до неї.
— Здивована, признаюсь. У п'ятницю я наводила порядок на полицях, і там нічого не бракувало.
— Може, хтось із вас узяв його? — спитав Журка, грізно вдивляючись в обличчя присутніх. — Це лютневий номер.
Ніхто не одізвався.
— Ну що ж, знайдемо його у Варшаві, — промовив Журка і, похмурий, сів до столу.
— Хіба це так важливо? — занепокоєно спитав Йонаш. — Навіщо вам потрібен цей номер?
— А ви як думаєте? — несподівано запитав Журка.
Йонаш збентежено замовк.
Цей маленький інцидент зіпсував і так уже прикру атмосферу обіду. Ніхто не хотів навіть заради ввічливості починати розмову, всі почували себе зв'язаними. Я пильно стежив за Галінкою. Мені здалося, що вона дуже схвильована. Розсипала сіль, а коли почали їсти другу страву, вона випустила виделку на підлогу.
— Гості їдуть, — пожартував Заплон. Але ніхто навіть не посміхнувся.
Після обіду Мацьошекова подала каву, і всі розійшлися по вестибюлю. Йонаш і Протоклицька розмовляли, сидячи у кріслах біля вікна. Заплон читав газету. Галінка принишкла в кутку біля столика.
Я підійшов до неї з цукром. Дівчина злякано глянула на мене.
— Ви п'єте гірку каву?
— Я навіть не помітила.
— Що з вами, Галінко?
— Нічого.
— Ви щось приховуєте.
— Ні, це вам здається… — вона з жахом глянула на мене: — Чого ви так на мене дивитесь?
— Я хочу, щоб ви пам'ятали про нашу умову.
Галінка кинула неспокійний погляд в сторону Йонаша і Протоклицької.
— Не тут, на нас дивляться! Нічого не кажіть. Відійдіть. Я боюсь…
— Не розумію вас, Галінко… — я здивовано глянув на неї.
— Через півгодини чекайте мене біля гаража, — прошепотіла вона. — Я щось вам скажу. А тепер відійдіть. Благаю вас.
Я вийшов у сад. Дощ уже перестав. Небо прояснялось, а поривистий вітер провіщав зміну погоди. Деякий час я гуляв, блукаючи пустими алеями, і намагався догадатися, що хотіла сказати мені Галінка. Зміна в її поведінці була настільки разюча, що я чекав сенсаційної звістки.
Нарешті в призначений час я пішов до гаража. Одразу ж прибігла й Галінка. Вона була без плаща і неспокійно оглядалася.
— Нас ніхто не бачив? — запитала, важко дихаючи.
— Думаю, що ні, — намагався я заспокоїти її, — усі в будинку. А кого ви так боїтесь, Галінко?
— Боюсь його. Якби він дізнався, що я… — в очах дівчини був страх, — ви думаєте, що він зупинився б перед другим вбивством.
Я мимоволі затремтів.
— Перед другим вбивством? Про кого ви думаєте, Галінко? Ви когось підозріваєте?
— Ні, — зніяковіла дівчина. — Я хотіла тільки сказати вам, що лютневий номер «Лікарських вістей», ну, той, якого шукав пан Журка… Його забрав професор Касіца.
— Ви бачили?
— Я бачила, як у суботу, одразу ж після приїзду, він копався в тих підшивках.
— А ви знаєте, що було в лютневому номері?
— Знаю. Там була стаття про агранулоцитоз. Я й назву пам'ятаю: «Нові дослідження про агранулоцитоз. Етнологія і патогенез».
— Агранулоцитоз? Що це таке?
— Це така хвороба крові. Я знаю, що професор Містраль працював над цим питанням. Він мав навіть опублікувати наукову статтю на цю тему. І це навело мене на думку… — Галінка, вагаючись, глянула на мене, — але, може, це смішно…
— Розповідайте далі, — заохотив я її.
— Це навело мене на думку, що вбивці, можливо, потрібна була та праця.
Я зацікавлено слухав.
— То була зовсім нова, ще невідома праця?
— Так. Ми знали тільки те, що професор має незабаром опублікувати її.
— Хто знав?
Ну, я… І доктор Йонаш.
А крім вас?
— Не знаю, — Галінка злякано глянула на мене.
— А ви не вважаєте, що хтось іще міг знати?
— Напевне, міг…
— Як виглядає рукопис цієї праці?
Він був у жовтій обкладинці з пластмаси.
Передрукований на машинці?
— Ні, писаний від руки. Професор писав на окремих невеличких аркушиках, наче з шкільного зошита, і зберігав їх у жовтих пластмасових обкладинках, таких, як ото продаються для книжок.
