Пристань Ескулапа - Низюрский Эдмунд (читать книги полностью .TXT) 📗
— Ні, — посміхнувся Журка. — Вона вважала, що це рукопис Касіци.
— Так сказав їй Касіца?
— Ні. Касіца нібито нічого про це їй не казав.
— Дуже цікаві докази, — визнав Трепка.
Журка задоволено посміхнувся.
— І мені так здається.
Розділ XVI
Після обіду Трепка запропонував мені прогулятися до Рудих Ям. Цю назву я вже чув. Мені пригадалася рання прогулянка професора Містраля за день до смерті і його вимазані червоною глиною калоші, потім — пізніші зізнання Мацьошека. Так, не лишалося сумніву, що в п'ятницю Містраль був у Рудих Ямах.
Мацьошек показав нам дорогу, і через півгодини ми опинилися перед руїнами цегельні. Місце було пустинне й похмуре. Рештки зруйнованих печей лякали темними щелепами. Поруч було кілька ям, повних каламутної води. Звідси, мабуть, брали колись глину. Де-не-де стирчали в небо криві, покручені сосни. На неродючому червонуватому грунті росла рідка трава. Було тихо, тільки час від часу з боку глинищ долітало несміливе кумкання жаб.
— Не дуже веселе місце, — зауважив я. — Цікаво, що міг тут шукати Містраль?
Трепка нічого не відповів, він тільки уважно розглядався.
Раптом із-за червоних мурів цегельні почулося мекання кози. Ми рушили туди. За руїнами біля невеличкої мазанки побачили трьох кіз, що сновигали туди й сюди, а також хлопця з вудочкою.
Помітивши нас, хлопець схопився з землі і ступив кілька кроків назустріч, але одразу ж спинився і тільки поглядав підозріло.
— Ти що ж, хлопче, злякався нас? — привітно запитав Трепка.
Хлопець мовчав, дивлячись на нас спідлоба.
— Ти подумав, що це хтось інший?
— Так…
— Може, думав, що це доктор Містраль? — сміливо рискнув Трепка.
— То ви знаєте доктора? — пожвавішав хлопець.
— Ми з того самого дому. Доктор Містраль був тут у п'ятницю, правда?
— Так, він був у тата і сьогодні теж мав прийти.
— Твій батько хворіє?
— Хворіє…
— Ми б хотіли його побачити.
— То пан доктор Містраль не прийде?
— Доктор Містраль помер.
Хлопець витріщив очі.
— Саме тому ми б хотіли побачитися з твоїм батьком. Як тебе звати, хлопче?
— Єжи Інох.
Він повів нас до великої купи жужелиці. За нею місцевість значно знижувалась. У долині ми побачили три хатини, які майже повністю ховалися за деревами.
— Он та остання хата — наша, — показав хлопець.
На подвір'ї ми застали трьох малих дітей і кремезну жінку, схилену над балією.
— Це до татка, — сказав хлопець і пішов до своїх кіз.
Жінка витерла руки і запитливо глянула на нас.
— Ми друзі доктора Містраля, — промовив Трепка. — Доктор Містраль помер на свята, і ми б хотіли побачити, чим можна допомогти хворим, яких він лікував, бо доктор не залишив ніяких вказівок.
Інохова заломила руки.
— Помер… Господи боже… І що ви кажете! Ми ж бачили його в п'ятницю.
— Він помер несподівано, — сказав Трепка. — Проведіть, будь ласка, нас, до хворого.
— Сюди… сюди, панове… — жінка штовхнула двері в хату. — Ніяк не вкладається в. голові — такий лікар і помер… — бубоніла вона сама до себе. — От і вір лікарям! Я завжди казала — якби доктори були чогось варті, то вони жили б по сто років. А вони… ех… кому вже випаде доля, то йому ніщо не допоможе.
Не слухаючи скептичних зауважень Інохової, ми ввійшли в хату. Тут було темно, і ми ледве розрізняли речі. На ліжку лежав, важко дихаючи, неголений, лисуватий чоловік.
— Хто це?.. — підвівся він занепокоєно.
— Це прийшли замість доктора Містраля, — пояснила Інохова. — Доктор Містраль помер.
Хворий спочатку не зрозумів.
— Що ти кажеш?
— Кажу, що доктор Містраль помер.
Худий кадик Іноха неспокійно заворушився.
— Помер…. - простогнав чоловік на ліжку. — Ну, то й мені, видно, кінець.
— Вас лікуватиме хтось інший, — сказав Трепка. — Ми прийшли саме в цій справі.
— То ви лікарі?
— Ні. Ми друзі доктора Містраля.
— Другого такого лікаря я вже не матиму, — прошепотів хворий. — Тепер уже мені кінець. Така воля божа…
— На що ваш чоловік хворіє? — звернувся Трепка до Інохової.
— Ну така слабість у нього, страшенна слабість… — зітхнула жінка.
— А як називається хвороба?
— Хіба ж доктори кажуть? Уже рік, як він нездужає, пане. Лікувало його двоє з Пясечного, та нічого не допомогли. А потім та Павличанка, яка працює в «Пристані», сказала нам, що, може, пан професор Містраль допоміг би, бо він варшавський лікар і вчений. То я пішла до пана професора. Золота людина той професор. Ні копійки з нас не взяв, сказав, що безплатно вилікує.
— А професор Містраль теж не казав, на що ваш чоловік хворіє?
— Ні, пане. Казав тільки, що він ще поживе. «Важко з ним, але видужає», — так він сказав.
— А що, власне, у нього болить?
— А все, пане. Весь він уже ні до чого не придатний. Часом кров піде з рота і з носа. Їсти не може. Потіє весь час. І задишка його мучить. Зимою, добродію, велів відчиняти вікна, бо, казав, задихається.
— А температура?
— То буває жар, то проходить. Але вже як учепиться, то мучить до непритомності, пане.
За вікном пролетіла з криком зграя галок. Хворий підвівся на ліктях і, важко дихаючи, прислухався.
— Ляж, Антосю, вони пролетіли, — Інохова прикрила його ковдрою.
Хворий упав на подушки.
— Скільки разів приходив до вас професор Містраль?
— Поки що два рази. У вербну неділю і в п'ятницю.
— Які ліки він призначав чоловікові?
— Таблетки і порошки. І щоразу брав кров.
— У якій аптеці ви купляли ті ліки?
— Ні в якій. Пан професор сам приносив. Що то була за людина — із свічкою такого лікаря не знайти.
— У вас є ще ті ліки?
— Тільки оці таблетки, — жінка показала нам два флакончики.
Трепка глянув на них, і на його обличчі з'явився вираз розчарування. Це були флакони з вітамінами.
— Ви казали про якісь порошки. Де вони?
— Нема вже, пане. Останній порошок чоловік прийняв сьогодні вранці. Доктор сказав, що сьогодні прийде і принесе нові.
— Може, лишилися пакетики від тих порошків?
— Ні, добродію. Я сьогодні прибирала і спалила їх. Але там нема нічого цікавого. Звичайні папірці, такі, як в аптеках дають. Навіть без напису.
Трепка зітхнув і заклопотано погладив лисину, дивлячись через вікно на галок, які обсіли тин і пронизливо верещали.
Хворий розплющив очі і, облизуючи засмаглі губи, чуйно прислухався. Потім почав незграбно вилазити з ліжка.
— Лежи, не вставай! — крикнула жінка.
— Повидзьобують… повидзьобують, кляті… — пробурмотів Інох, вириваючись.
— Горенько мені з ним, — поскаржилась жінка. — Все йому здається, що галки видзьобують горох на городі. З гарячки верзе оце таку нісенітницю.
Тим часом хворий, важко обпираючись об різні речі, які були в хаті, дотягнувся до вікна, відчинив його навстіж, взяв у руки довгий віхоть, яким обмітають піч перед тим, як пекти хліб, почепив на нього чорну ганчірку і, висунувши в вікно, повільно почав махати ним. Сполохані галки зірвалися з голосним криком і похмуро закружляли над городом.
— Бідна людина, — промовив Трепка, коли ми йшли назад.
Опинившись біля мурів зруйнованої цегельні, ми оглянулися. Палиця все ще стирчала з відчиненого вікна, і на ній, мов зловісний прапор, метлялася чорна ганчірка.
— Значить, у Містраля просто був тут пацієнт, — сказав я. — Але чому він приховував це?
— Свої наукові праці він тримав у таємниці, — зауважив Трепка. — Я хотів би довідатись, на що хворіє цей чоловік і чим лікував його Містраль. Безсумнівно, це якесь захворювання крові, щось близьке до спеціальності Містраля.
— Наприклад, агранулоцитоз.
— Наприклад, агранулоцитоз, — повторив Трепка. — Не забувайте, що ця хвороба була предметом наукової праці професора.
