Пристань Ескулапа - Низюрский Эдмунд (читать книги полностью .TXT) 📗
— Наукової праці «Дзета», — додав я. Трепка кивнув головою.
— Завтра прийдемо сюди з нашими ескулапами. Цікаво, що вони скажуть.
Розділ XVII
В садибі «Пристані Ескулапа» по головній алеї прогулювався професор Касіца. У його ході відчувалась якась нервовість. І в мене мимоволі постало питання, чи випадково він тут прогулюється чи, може, чекає на нас. Бо як тільки-но ми вийшли з прохідної будки, професор попрямував назустріч.
— Ви з прогулянки?
Хоч Касіца вдавав, що в нього добрий настрій, в очах таїлася якась турбота.
— Повертаємось із Рудих Ям, — спроквола мовив Трепка, допитливо дивлячись на професора, але обличчя того лишалося байдужим. — Виявляється, професор Містраль залишив там хворого.
— Он як? Я не знав про це, — відповів здивований Касіца.
— Ця людина в тяжкому стані, добре було б, якби ваші лікарі потурбувалися про нього. Чи можна буде це зробити?
— Звичайно, — сказав Касіца. — здивовано глянувши на нас. — На що хворіє ця людина?
— На жаль, ми не змогли довідатися. Мабуть, це якийсь цікавий випадок. Наскільки мені відомо, у професора Містраля не було зайвого часу, щоб особисто забавлятися в благодійника. Скоріше він послав би асистента. Що ви про це думаєте, професоре?
— Поділяю вашу думку, — відповів Касіца. — Це, безумовно, якийсь особливий випадок, що зацікавив Містраля з наукового боку.
— І на якому він міг би випробувати нові методи і засоби лікування.
Мені здалося, що Касіца чуйно глянув на нас.
— Нові засоби? Що ви маєте на увазі, капітане?
— Наприклад, нові засоби проти агранулоцитозу, які містяться в праці «Дзета»?
— Ах, ви це маєте на увазі! — Касіца невимушено розсміявся. — На жаль, ви помиляєтесь. У науковій праці «Дзета» були деякі міркування щодо етнології і патогенезу агранулоцитозу, але в ній не було жодного слова про лікування цієї хвороби. Ви, панове, з якоюсь незрозумілою пристрастю вхопилися за цю наукову працю. Стався навіть один прикрий факт, я хотів би вас поінформувати про нього і разом з тим висловити рішучий протест. Уявіть собі: нещодавно мені подзвонили по телефону від машиністки з Пясечного, що поручик Журка забрав у неї обидва рукописи професора Містраля. Мені здається, що це, делікатно кажучи, перебільшення ваших повноважень. Рукописи я одержав перед смертю свого незабутнього колеги з його власних рук і не розумію, яке відношення це має до справи. Ви затримуєте публікацію цих матеріалів.
— Не турбуйтеся, — намагався заспокоїти його Трепка, — рукописи вам повернуть.
— Але чому їх забирали? Я розумію, поручик Журка міг не повірити, що я справді віддав їх передруковувати, але ж досить було переконатися. Навіщо порушувати порядок нашої праці?
— У поручика Журки є деякі свої методи… — почав Трепка.
— Мушу вам признатися, — перебив його професор, — що методи поручика Журки починають вилазити мені боком. Ця людина просто дратує мене.
Касіца зняв капелюх і схвильовано обмахувався ним.
— Хочу запитати вас, капітане, — сказав він раптом, — чи доводилося вам коли-небудь посадити у в'язницю невинну людину?
Трепка похитав головою.
— Я ніколи не арештую людини, доки не пересвідчуся, що вона винна.
— А чи не доводилося вам коли-небудь помилитися?
— Не пригадую такого випадку, — відповів Трепка.
— Але ж такі речі трапляються в практиці міліції?
— Безумовно.
Касіца засопів.
— Я хотів би бути з вами відвертим. У мене склалося враження, що ваш колега мене посадить.
— Чому?
— У мене таке враження, — пробурмотів Касіца, витираючи лоб. — Я намагаюся, як тільки можу, вдавати веселого, але мушу признатися вам, що боюся і неабияк боюся. Ця людина переконала себе, що вбивці потрібні були ті прокляті рукописи, а в мене, як на те, немає свідків, що Містраль сам віддав їх мені. Крім того… крім того… — Касіца завагався, — є ще одна справа, яку можуть неправильно витлумачити… Мене…. гм… бачили в суботу в костьолі. І пан Журка уявив собі, що я ходив туди на підозріле побачення. Тимчасом… буду цілком відвертим, капітане, справа виглядає зовсім інакше. У мене клопоти з сином. У суботу ввечері він раптом подзвонив по телефону і сказав, що хоче неодмінно побачитися зі мною. Чого йому треба було — син не сказав. Мовив тільки, що «почуває себе, немов муха в окропі». Ми умовилися зустрітись у костьолі.
— Це справді досить дивно. Чому син не приїхав сюди? — запитав Трепка.
— Це, власне, — пробурмотів Касіца, — може здатися підозрілим, але я постараюся все пояснити вам. Я ж сказав уже, що буду цілком відвертим. Отже, в суботу одразу ж після приїзду мене попередили, що ви з міліції.
— Он як! — у Трепки була явно кисла міна. — Хто ж вам про це сказав, професоре, Заплон?
— Ні, Мацьошек. Він — надзвичайно недовірлива людина. Кілька років сидів у тюрмі і з того часу скрізь пронюхує таємну міліцію. Ви здалися йому підозрілим. Щождо мене, то я боявся, що ваша присутність тут зв'язана з моїм синком Міхалом. У хлопця досить забруднена репутація. На його рахунку кілька екстравагантних подвигів. Я подумав, що син, можливо, знову влип у якусь історію, і волів би, щоб він тут не показувався.
— Розумію. А думка про зустріч у костьолі належала вам чи йому?
— Звичайно, мені. Я хотів розмовляти без свідків. На жаль, вибір місця, як виявилося, був не дуже вдалий. Мене впізнали.
— Що саме треба було Міхалові?
— Шмаркач заліз у борги. Якщо говорити конкретно — розбив на минулому тижні машину інженера Карася, батька свого товариша. Добре, що хоч без людських жертв обійшлось. Але власник зажадав досить солідного відшкодування і пригрозив передати справу до суду.
— Отже, син хотів, щоб ви дали йому грошей?
— Так.
— І що ж? Ви дали?
— Ви, мабуть, вважаєте, що я крез. Йому треба сорок тисяч злотих, а моя каса в такому стані, що я не міг би йому дати й чотирьох. Зрештою, справа тут і в моєму принципі.
— В принципі?
— Авжеж. Цей хлопець уже коштує мені надто багато нервів і грошей! Місяць тому в мене була з ним рішуча розмова на цю тему. Я категорично заявив, що більше не платитиму за його витівки.
— Словом, на цей раз ви не витягнули «муху з окропу».
— Думаю, що ви на моєму місці зробили б так само. Хлопцеві двадцять чотири роки, він лікар, час уже відповідати самому за себе.
— Справді, час, — погодився Трепка. — А як на це реагував пан Міхал?
— Він був у розпачі. Мушу признатися, що мені стало шкода його. Та що ж, грошей я все одно не мав. Єдине, що я міг для нього зробити, це пообіцяти, що поговорю з інженером Карасем і спробую якось улаштувати справу. З цією метою я поїхав у неділю до Варшави. На жаль, інженер не захотів узяти від мене векселів і рішуче вимагав заплатити готівкою щонайменше двадцять тисяч злотих.
— А ви в той день зустрічалися з Міхалом? — запитав Трепка.
— Так, я бачив його. Він зовсім занепав духом. Я хотів забрати його сюди, але Міхал відмовився, сказав, що постарається дістати грошей, хоч сам, напевно, не вірив у це.
— Ви казали йому про вбивство професора Містраля?
— Так.
— Ну й що ж?
— Міхал був вражений… може, навіть, це занадто слабке слово. Він просто перелякався. Так, перелякався! Висловився не дуже делікатно про життя взагалі. А потім сказав буквально таке: «Не знаю, чи не краще було б для мене опинитися на місці Містраля. Мені так не щастить, попереду — ніяких радісних перспектив». Боюся, щоб він не зробив з собо якоїсь дурниці. Я ніколи ще не бачив його таким пригніченим. Пообіцяв дзвонити мені щоденно: я домігся цього. Та, на жаль, він мовчить, і мої нерви напружені до краю. Тому я б вас дуже просив, панове: притягніть його сюди. Якщо треба буде, то навіть офіційно, під будь-яким приводом. Чи можна буде це зробити, капітане?
Трепка зосереджено тер лисину.
— Звичайно, — промовив він за якусь мить, — можемо зробити це для вас, професоре.
