Ювелір з вулиці Капуцинів - Самбук Ростислав Феодосьевич (книги без регистрации полные версии txt) 📗
— За що вам присвоїли таке високе звання? — запитала дівчина, і очі її лукаво блиснули.
— За службу, — не моргнувши оком, відповів Амрен. — Звичайно, за сумлінну службу.
— Коли ж ви встигли так відзначитись? Може, подвиг…
— А чому б і ні?..
— Ах, як цікаво! Розкажіть, будь ласка.
— Не можна, це таємниця.
— Подвиг не може бути таємницею! — з пафосом вигукнула Дора, непомітно підморгнувши іншим. — Він повинен стати прикладом для всіх!
Амрен налив собі коньяку.
— Іноді подвиг зовні не відрізниш од буденних справ, — почав пояснювати він, — та коли подивитись глибше, то саме ці буденні справи і є основою, так би мовити, коренем подвигу… так би мовити… — Заплутавшись, Амрен потягнувся до коньяку й випив його одним духом.
Герман прийшов йому на допомогу:
— Оберштурмбанфюрер має на увазі масовий характер героїзму в нашій армії, панове. Він, мабуть, хоче сказати, що сама служба в нашій армії є подвигом! — додав двозначно.
— О! — Амрен підняв палець. — Краще не сказав би навіть сам доктор Геббельс!
Лотта не втрималась і пирснула, а Дора вдала, що розчарована:
— А я думала, що, скажімо, спіймали шпигуна…
— Що шпигун! — бундючно закопилив губу Амрен. — Я шпигуна за півкілометра відчуваю.
— Невже? — наївно запитала Дора. — І як же це вам вдається?
— У оберштурмбанфюрера чудовий нюх, — єхидно вставив Мор.
— Жартуєте… — благодушно посміхнувся Амрен. — Але ж доля правди в цьому є. Гарний контррозвідник відчуває ворожого агента. Інтуїція, так би мовити… Досвід, розум. Я сказав би — талант…
— І всього цього, — підняв келих Шпехт, — не позичати нашому оберштурмбанфюреру. Я п’ю за ваш новий мундир!
Мор з цікавістю спостерігав за Германом. Потім звернувся до Амрена:
— Ви задоволені, що зустрілись зі Шпехтом? У Бреслау, здається, ви знайшли спільну мову…
Шпехт відчув у цих словах якийсь незрозумілий натяк. Підвів очі на Мора, витримав його довгий погляд.
— Шпехт — чудовий хлопець, — вигукнув Амрен, — ми розуміємо один одного з півслова. Як справжні фронтовики.
— Ви були на фронті, гер оберштурмбанфюрер? — здивувалась Дора. — А я й не знала…
— На Східному! — з гордістю уточнив Амрен. — І не один комуніст поліг від цієї руки!
Він підняв угору кулак.
“Наволоч! — подумав Герман, згадавши, як стріляв Амрен у полонених. — Наволоч і кат!” Очі у Шпехта побіліли від гніву, губа нервово сіпнулась. Але цієї хвилини він почув голос Мора:
— Я також задоволений, що зустрівся з вами, Германе!
Шпехт вже опанував собою. Мор вперше назвав його по імені… Що це — тонка психологічна гра чи дружня допомога?
— Ви не танцюєте, Германе? — поспитав Мор. — В такому разі я дозволяю собі запросити вашу даму.
Перед Дорою виструнчився молоденький лейтенант, що сидів за сусіднім столом. Герман і оберштурмбанфюрер залишились на самоті.
— Нарешті ми зможемо спокійно випити, — зітхнув Шпехт.,
— Люблю жінок без претензій, — підморгнув йому Амрен.
— Менше клопоту, — підтакнув Герман…. Оберштурмбанфюрер був невтомний у пияцтві.
Ковтав коньяк майже не закушуючи, та п’янів повільно. Лише почервоніли очі. Відверто почав залицятись до Лотти.
— У вас серйозний суперник, Германе! — попередила ювеліра Дора. Від вина вона розрум’янилась, очі блищали, і Герман подумав — дівчина не така вже й некрасива, як здалось раніше. Колишня неприязнь до Дори зникла.
— Я не боюсь суперників, — відповів.
Лотта подякувала йому ледь помітним рухом руки, а оберштурмбанфюрер погрозив пальцем.
— Коли б ти не був моїм другом, — сказав з п’яною відвертістю, — я відбив би у тебе фрау Геллерт.
— Але ж ти мій друг!
Мор стежив за ними цікавими очима
— Як швидко сходяться люди, — мовив чи то насмішкувато, чи то заздрісно, — І стають друзями…
— Бо не такі відлюдьки, як ви, — докірливо сказала йому Дора. — І не чекають, поки дівчина запросить їх танцювати…
Вечір минув швидко. Герман навіть здивувався, що вже перша година. Амрен розвозив усіх у своїй машині. Прощаючись з Шпехтом, нагадав:
— Ми скоро зустрінемось. Я подзвоню.
— У вас уже спільні справи? — здивувався Мор.
— А чому б ні? — відрізав Амрен.
Мор знизав плечима і нічого не відповів.
Минали дні, а Шпехт ніяк не міг налагодити дружні стосунки з Мором. Вони зустрічались мало не щодня. Обережно, аби не здатись настирливим, іноді за допомогою Дори й Лотти, Шпехт промацував Роберта. Мор бував балакучим, сміявся, висловлював ризиковані думки, та коли Герман хоча б трохи зачіпав питання, пов’язані з його роботою, мовчав або відбувався жартом.
“Розумний мужик, нічого з нього не витягнеш”, — думав Шпехт, та не відступав, уже з власного досвіду знаючи, як іноді незначна дрібниця, випадкове слово можуть відкрити те, за чим марно полюєш тижні. Не забував він і про Амрена. Вони ще раз відвідали ресторан — есесівець познайомив Германа з молодими і вродливими дівчатами; умовились найближчим часом зустрітись в інтимнішій обстановці, та оберштурмбанфюрер подзвонив, що на деякий час виїжджає з Берліна.
П’ятнадцятого березня, в день, призначений майором Скачковим, рівно о третій Герман вже був у центрі міста. По широкій Унтер-ден-Лінден проносились автомобілі, хлопчина-газетяр захриплим голосом викрикував останні вісті, на крайньому будинку Фрідріхштрасе виблискувала золотом вивіска фешенебельного ресторану.
Герман згадав: саме оця вивіска і дзеркальні двері ресторану, за якими стояв суворий швейцар з золотими галунами, колись здавались йому, гімназистові, вершиною розкошів і помпезності, наче за скляними дверима не просто п’ють і обідають, а священнодійствують. Швейцара зараз не було, дзеркальні вітрини обкладені мішками з піском і заклеєні навхрест паперовими стрічками, одної літери на вивісці не вистачало, а на протилежному боці вулиці ще диміли свіжі руїни — певно, бомба влучила в будинок під час вчорашнього нальоту. Пожежники розбирали ще гарячу цеглу, відшукуючи хід у підвал, а люди йшли мимо, не звертаючи уваги ні на пожежників, ні на літню жінку, що плакала, сидячи на купі лахміття: у кожного зараз свої турботи і, може, завтра доведеться самому отак сидіти…
Шпехт вдав, що зацікавився роботою пожежників, відкинув навіть чорну обгорілу цеглину. Як повільно минає час, коли чекаєш! Постояв біля входу в ресторан, наче вагаючись — заходити чи ні, і став у чергу на таксі: все одно, поки підійде машина, буде далеко за четверту. Стояв з байдужим виглядом людини, яка нікуди не поспішає, та з-під насунутого на лоб капелюха пильно стежив за перехожими.
Ген майнула невеличка постать у темному пальті — здається, він… Герман ступив крок назустріч, та зітхнув, побачивши червоний гострий ніс і довгасте обличчя. Дістав з кишені газету. Знов пишуть про скорочення лінії фронту — лише дурень не розуміє, чим викликане це скорочення. Закурив, глянув на годинник — за п’ять хвилин четверта. Можливо, запізнюється? Та Скачкова не було і через півгодини, коли підійшла Германова черга на таксі. Не з’явився він і завтра, і післязавтра.
Не вірячи у те, що могло статись, Шпехт чекав його мало не до шостої. Зайшов у ресторан, посидів над кухлем пива, зробивши лише кілька ковтків, і знов тинявся на перехресті. Знав, майора не буде, та не міг осягнути цього. Перед очима стояв маленький чоловічок з м’ясистим носом і світлими добрими очима, а у вухах бриніли слова, сказані наче жартома: “Коли не з’явлюсь, вважай — ти щасливіший за мене…”
Але ж чому щасливіший? Лише тому, що ходить, засунувши руки в кишені, по Унтер-ден Лінден і має можливість замовити в ресторані кухоль пива? А може, вже натрапили і на його слід, лише вичікують, аби встановити, куди веде ланцюжок далі?
Від цієї думки стало холодно — лише тепер Герман відчув, що замерз і ледь-ледь ворушить пальцями ніг. Що ж, коли і на нього чекає доля майора, він не відступить…
І Шпехт рішуче повернув у бік Шарлоттенбурга.
