Ювелір з вулиці Капуцинів - Самбук Ростислав Феодосьевич (книги без регистрации полные версии txt) 📗
Нараз подумав — палає саме там, де він залишив Лотту, — і злякався. Побіг назад. Хотів упевнитись, що люди, які ставились до нього з такою симпатією, уникли небезпеки. Біг довго, аж поки зрозумів, що втратив орієнтацію. Праворуч диміли корпуси заводу, перед ним — догорали якісь будинки. Озирнувся й побачив знайому вивіску пивної, повз яку проходив, щоб потрапити до Дориного будинку. Але ж чому ця пивна тут? Ступив крок уперед — і все зрозумів. Невже? Ще не вірячи, не сміючи в це повірити, глянув навколо і закам’янів. Так, цей пошматований бетон — колишній Дорин будинок… Горить яблуня, під якою він щойно сидів з Мором… Але ж де сама Дора?.. Де Лотта?.. Навколо будинку метушаться якісь люди, під’їхала пожежна машина.
— Не заважайте! — грубо відштовхнув його пожежник, розмотуючи шланг.
А Лотти нема. І вже ніколи не буде. Не вірячи в це, рушив до палаючих руїн, та його не пустили. А може, вона поїхала додому?
Відбій тривоги. Сів у трамвай, який довго петляв затемненими вулицями. Тихо відчинив двері. Замок клацнув ледь чутно, здалось — наче постріл. Навшпиньках зійшов сходами і, не вмикаючи світла, побачив акуратно застелене ліжко. Може, ще не приїхала? Стояв, не роздягаючись, біля вікна — побачить, почує її ще здалеку…
З-за рогу вискочила машина. Лотта? Якісь чорні постаті рушили до будинку. Закалатали у двері: “Відчиніть! Поліція!”
Поліція? Раптом обірвалось серце — це ж за ним…
А коли спробувати через двір? Перебіг до своєї кімнати, на ходу дістаючи пістолет. Обережно відчинив вікно, визирнув і побачив за парканом ще одну машину.
Значить, все…
А внизу вже їм відчиняють. Зараз будуть тут — вже грюкають у двері, які ведуть на другий поверх. Ще раз визирнув у вікно і згадав — за два метри у стіні ніша. Примхливий поворот стіни — два виступи й ніша.
Не думаючи, майже автоматично відчинив вікно і ступив на карниз. Причинив за собою віконницю і, обережно пересуваючись по вузькому виступу, подався до ніші. Тут не зірвався б лише циркач. І він чомусь не зірвався. Доліз до ніші, притиснувся спиною до холодної цегли — один необережний рух, і…
В кімнаті ввімкнули світло. Хтось різко розчинив вікно, кинув у темряву:
— Ніхто тут не з’являвся?
— Все спокійно, — відповіли за парканом.
— Мабуть, він залишився там, — почув Герман знайомий бас Амрена. Мор був правий — Шпехт недооцінював свого противника: оберштурмбанфюрер, очевидно, повідомив про нього органам гестапо. Певно, вони запросили особисту справу Шпехта, справу, якої взагалі ніколи й ніде не існувало. Амрен, мабуть, продовжував грати з ним у хованки — нікуди він не їздив, а просто вичікував, поки з’ясують особу Шпехта. Сьогодні Герман лише випадково уник пастки. Певно, не хотіли брати його в домі групенфюрера — Лауер ніколи. б не простив цього.
Амрен підійшов до вікна, висунувся — Шпехт побачив його лисіючу голову.
— Тут всі шляхи відрізано, — сказав. — Отже, загинув разом з тими…
— Це ще не з’ясовано, — заперечили йому.
— Але ж Шпехт нічого не підозрював. Ми умовились зустрітись о дев’ятій біля ресторану, і коли б не тривога…
— Це лише припущення, оберштурмбанфюрер! — перебив той же голос. — А ми віримо лише фактам.
У кімнаті пересували меблі — мабуть, робили обшук. Минуло чверть години. Грюкнули двері, і хтось голосно почав доповідати:
— Мешканці будинку бачили їх обох вранці, коли Шпехт і фрау Геллерт виходили на вулицю. Ні він, ні вона не поверталися — це всі запевняють категорично.
— Добре, Хенш. Ви разом з шарфюрером Кольбом залишитесь тут. Шпехт може прийти. Зрозуміло?..
Хенш буркнув у відповідь щось невиразне. Знову грюкнули двері, і через кілька хвилин Герман побачив, як машина, не вмикаючи фар, обережно рушила завулком.
У кімнаті погасили світло. Шарфюрер Кольб сказав:
— Слід було заарештувати його вдень. Тоді, може, щось би й витягли з нього. А то пощастило: раз — і нема…
— Я також думаю — йото рознесло цією бомбою. Подумати тільки, майже пряме попадання!
— Як ви гадаєте, штурмфюрер, Амрен виплутається з цієї справи?
— Взагалі він виявився на висоті. Та на цій посаді йому не втриматись — повинен був звернути увагу на Шпехта ще у Бреслау.
Помовчали.
— Зачини вікно, Кольб, — наказав штурмфюрер, — холодно…
Шарфюрер визирнув у вікно, уважно оглядаючи подвір’я. Шпехт знав: варто фашистові повернути голову праворуч — і все…
Кольб обережно зачинив вікно. У Германа відлягло від серця. Ворухнувся, переступивши з ноги на ногу. Що ж робити? Не минуло й години, а він уже ледь стоїть. Довго так не зможе… Хіба спробувати стрибнути? Ризиковано — тут високо, і почують ті…
Простягнув руку правіше — ринва. Спробував похитати — тримається добре, та шуму не уникнути. Якби проїхав хтось на машині, тоді не так чути. Стояв, відчуваючи, як поступово холод огортає тіло, і не смів поворухнутись. Дозволяв собі лише переступати з ноги на ногу.
Нарешті загурчав поблизу мотор — грузовик повільно просувався за будинком. Схопився за держак ринви і повис обважнілим тілом. Аби не обірвалась ринва… Не відчуваючи задубілих пальців, обережно зсунувся на землю. Зігнувшись, прослизнув попід вікнами першого поверху і переліз через паркан. На вулиці нікого. Тримаючись у затінку, перейшов до рогу і, лише завернувши, вільно зітхнув. Не йшов, а біг, відчуваючи, як поступово кров приливає до пальців.
Думав: нема більше Германа Шпехта — загинув од фугасної бомби. Дістав з потайної кишені документи Карла Кремера, папери Шпехта розірвав на дрібні шматочки, пустив за вітром.
Нема ні Шпехта, ні Лотти, ні її некрасивої подруги, ні Мора…
Два тижні Богдана не викликали до слідчого, і хлопець трохи очуняв. Хоч годували вкрай погано, Стефанишин відчував, як поступово повертається до нього втрачена сила.
Тоді, у перший день допиту, на нього відразу кинулись троє есесівців. Він розкидав їх, як кошенят, а одного підчепив так, що летів через усю кімнату.
Есесівці озброїлись залізними палицями, загнали Богдана у куток, і одному з них вдалося сильно вдарити його по голові — хлопець знепритомнів. Оскаженівши, вони били його, вже непритомного, важкими чобітьми, та Харнак відігнав озвірілих підручних.
Так почались тримісячні, з короткими перервами, катування Богдана. Потім — двотижнева перерва, а сьогодні знову:
— Петренко! Вставай!
Харнак стояв посеред кабінету і привітно посміхався. Тепер Богдан знав справжню ціну його посмішкам і люб’язності. Не здивувався б, якби почув од Харнака:
— Пробачте, та я зараз вимушений вас повісити…
Майже таким тоном звернувся до нього слідчий зараз:
— Мені дуже прикро, що я потурбував вас, але хотілося ще раз зустрітись…
Богдан спостерігав за гестапівцем. Знав, що чим люб’язніший ворог — тим жорстокіше він поводитиметься. Але триматись треба спокійно, що б не було!
— Ви мужня людина, Петренко, — вів далі гауптштурмфюрер, — і тому, як виняток, я хочу сказати вам: з нинішнього дня наші зустрічі припиняються. Ви витримали іспит, і тепер вам треба приготуватись до довгої подорожі туди, звідки, як це твердить досвід людства, ніхто не повертався…
Харнак з цікавістю зазирнув у вічі Богданові.
“От для чого він викликав мене!.. Подивитись, може, я в останню хвилину злякаюсь. І це буде його торжеством”.
Відповів:
— Я знав, на що йду, і, коли б це було потрібно, повторив усе з початку.
— Може, у вас є якесь бажання? — зробив останню спробу Харнак.
— Є.
— Яке? — аж потягнувся до нього гауптштурмфюрер.
— Хотілося б поголитись, — посміхнувся Богдан.
Харнак скривився, наче ковтнув оцту. Видно, хотів відповісти сердито, але одумався, зрозумівши, що цим визнає свою остаточну поразку.
— Гаразд, — мовив крізь зуби, — вас поголять. Махнув рукою, і Богдана вивели.
Раніше з кабінету слідчого вони повертали праворуч. Тепер, коли Стефанишин за звичкою пішов туди ж, солдат штовхнув його прикладом карабіна. Спустились на перший поверх. Наглядач одчинив камеру в кінці коридору.
