Ювелір з вулиці Капуцинів - Самбук Ростислав Феодосьевич (книги без регистрации полные версии txt) 📗
Настав квітень, і на деревах набубнявіли бруньки. Лотта одержала листа від батька — він кликав її назад до Бреслау, та Лотта не хотіла й чути про розлуку з Шпехтом.
Герман нервував, але намагався відганяти од себе розпачливі думки. Хто зна, скільки ще доведеться йому пробути у Берліні. Що ж, він або виконає доручення, або зламає собі на цьому шию. Особливо непокоїло те, що досі ні на крок не просунувся вперед. Шпехт не знав — та й звідки йому було знати, — що над розв’язанням таких проблем б’ються іноді навіть не місяці, а роки, і зрештою зазнають невдачі. Не знав — і поспішав.
— Де Амрен? — запитав якось Мора.
Вони сиділи у вітальні, курили й ліниво перекидалися словами — так, аби розмова зовсім не згасла. До Дори прийшла кравчиня, і жінки залишили їх на самоті.
Роберт пустив кільце диму, проткнув його сигаретою і сказав:
— А ви знаєте, за одне таке запитання можна накласти головою…
— Що ви маєте на увазі? — Герман все зрозумів, та прикинувся дурником. — Чиєю головою?
Мор підійшов до вікна, запропонував:
— Надворі зараз пахне весною. Давайте вийдемо в сад…
Вони опинились у невеличкому садочку за особняком. Роберт сів на лавочці поруч з Германом. Підняв гілочку, покопирсався у землі, сказав, не підводячи погляду:
— Ви мужня людина, Шпехт, та це вам не допоможе…
— Не люблю цієї манери — говорити загадками, — невдоволено відповів Герман. — У вас сьогодні настрій такий, чи що?
Мор зламав гілочку, кинув на газон.
— У нас в Німеччині, — не звернув уваги на слова Германа, — іноді й стіни мають вуха. Я запросив вас сюди навмисно, бо розмова у нас буде не для третіх вух. До речі, вас називати. Шпехтом, чи ви відкриєте мені своє справжнє прізвище?
— Ви не збожеволіли, Роберте?
— На вашому місці я діяв би так само. Але скажіть, куди ви поділи зошит з підсумками роботи покійного Геллерта?
Шпехт стенув плечима.
— Дора дала мені прочитати лист Лотти. Цей лист був написаний відразу після вашого від’їзду з Бреслау. З нього я дізнався — єдиною сторонньою людиною, в руках якої побували папери Геллерта, були ви. Отже, ви й забрали зошит.
— Чому ж ви відразу не заявили у гестапо? — посміхнувся Шпехт.
— Тут дві причини. По-перше, у Лотти та її батька виникли б великі неприємності. Боюсь, вони не уникнули б концтабору. По-друге, мені тоді чомусь стало байдуже — знайдеться зошит чи ні. Більше того, потім я був щасливий, що він не знайшовся.
— Чому? — вихопилось у Германа.
— Бо я втратив інтерес до своєї роботи і, скажу відверто, зараз з насолодою загальмував би її.
— Це ваша особиста справа, — махнув рукою Шпехт.
“Ця розмова дуже схожа на провокацію, — подумав. — Слід бути обережним”.
— Не кажіть… Ви віддали б зараз багато, аби дізнатись про діяльність нашої лабораторії. Та ви граєте з вогнем, і вам просто фартить, що гестапо досі не зацікавилось вашою особою. — Насупився, помітивши заперечливий рух Германа. — Я — не гестапо, а досить легко встановив, що у Кракові не мешкає Герман Шпехт. Для цього варто було написати до адресного бюро. Не кажучи вже про подробиці, які підтвердили мої підозри. Можливо, я не звернув би на них уваги, коли б не ця історія з зошитом. З тієї хвилі я запідозрив вас і кожної хвилини був насторожі. Ви схибили у суперечці з Дорою. Ну, який же німець-комерсант, навіть освічений, знатиме слова Пушкіна, котрий поскаржився на те, що народився у Росії з душею й талантом? Далі. Ваші загравання з Амреном. Навряд чи людина з вашими уподобаннями погодилася б марнувати час у товаристві цього мерзотника, але я напевно знав, запрошуючи його до нашої компанії, що лише ви зажадаєте цієї зустрічі. Бо він вам потрібен… — Мор потягнувся до яблуні, відломив гілочку. — Може, досить? — запитав, підкинувши її на долоні.
Шпехт зрозумів — грати у хованки більше нема рації.
— Досить, — сказав якомога бадьоріше, — ви поклали мене на лопатки. Та для чого вам усе це потрібно? — Мор непорозуміло глянув на нього. — Ну, ця гра?..
— І ви досі не догадуєтесь?
— Ви — чесна людина, і я вам потрібен, як і ви мені. Так?
— Майже так… Я не хочу класти пекельну зброю в руки божевільних — вони висадять у повітря весь світ.
— Ваші умови? — запитав Герман швидко. — Коли треба, ми переправимо вас через лінію фронту.
— Я німець, — з гордістю мовив Мор, — і не покину свою країну. Слухайте мене уважно, Шпехт, чи як там вас… Ви дієте нерозсудливо — Амрен не такий вже прости, як здається. До інституту вам не проникнути, коли навіть цього захоче оберштурмбанфюрер — у нас велика система охорони, а від Амрена не все залежить. Крім того, у Берліні — не весь інститут, а лише філіал. Коли б вам і вдалося про щось дізнатись, вашим спеціалістам буде дуже важко встановити обсяг і стан робіт.
— Ви недооцінюєте наших спеціалістів, — заперечив Герман.
— Можливо… Зрештою, мене це не обходить!.. І справа не в цьому. Хочу вам сказати щось дуже важливе… Роблю це тому, що не хочу смерті багатьох тисяч мирних жителів і руйнування людської цивілізації… — Мор помітно хвилювався, на обличчі у нього виступили червоні плями, він весь час облизував сухі губи. — Ви запам’ятаєте мої слова?
Шпехт нахилив голову. Хвилювання Мора передалось і йому. Слухав, вкарбовуючи у пам’ять кожне слово.
— Для створення нової зброї на базі енергії атома потрібні великі запаси важкої води. Завод по виготовленню цієї води розташований у фіордах Норвегії. Місто Н. Від нього на південь у скелях прокладено трьохкілометрове шосе. Завод заховано в печері. Є підходи з моря, гавань зручна, та, певно, замінована. Все… Останнє довершать ваші військові.
— В якому стані роботи по виготовленню зброї? — запитав Герман. — Чи є у вас якісь креслення, розрахунки, схеми?
— Я не вдарю пальцем об палець, пане Шпехт, — похитав головою Мор, — щоб допомогти вам прискорити створення такої ж зброї. У вас також працюють над нею… Розрахунків у мене нема, та коли б і були, я не дав би їх вам. Я німець — і цим усе сказано.
— У німців є Тельман… — почав Герман, та Мор обірвав його.
— Я не комуніст і далекий од політики. Просто я не хочу, щоб наша атомна бомба впала на якесь місто. Це принесе людям смерть. Не можна жити з брудними руками… — Роберт підвівся і, не озираючись, пішов до ганку.
Герман сидів, мимоволі здираючи кору з залишеної ним гілки. Невимушена дитяча посмішка блукала по його губах. Потім рушив за Мором. З дверей визирнула Лотта.
— Вас до телефону, — покликала. — По-моєму, бурбон…
Дзвонив Амрен. Його бадьорий бас гув у трубці так, що Герман змушений був тримати її на відстані. Оберштурмбанфюрер повідомив — лише сьогодні прибув до Берліна і хоче зустрітись. Можна було б о дев’ятій, біля ресторану… Потім вони можуть поїхати до дівчаток…
Герман хотів послатись на головний біль, та роздумав. “Біс із ним, — вирішив. — Посидимо, а там нехай сам їде… І все — кінчаємо з Амреном!”
Дора чекала гостей, і Шпехт, пославшись на справи, залишив у неї Лотту і подався до центру.
Від Дориного кварталу до Бранденбурзьких воріт — пряма магістраль. Герман ішов повільно, з насолодою вдихаючи свіже весняне повітря. Відчував себе піщинкою у величезному затемненому місті, яке розкинулось на багато кілометрів. Нараз пролунав звук сирени. Повітряний наліт? Йти далі не можна — суворо заборонено. Звернув у бічну тиху вуличку, присів на гранітну тумбу під високим парканом. Нічого не поробиш — треба перечекати.
Голубі блискучі леза прожекторів розрізали небо. Дзвінко зацокали зенітки. Десь на обрії спалахнула червона заграва.
“Скинули бомби”, — зрозумів Шпехт. Він вперше бачив наліт на вороже місто і, усвідомивши, що там, у темному небі, свої, а тут уже палає звіряче лігво, відчув радість, захотілось вийти на середину вулиці, закричати, щоб люди в темному небі почули його і скинули частину свого смертоносного вантажу на отой завод, корпуси якого височать за два квартали… Наче у відповідь почув у небі тонкий гул і, побачивши, як забігали вгорі прожектори, зрозумів — літаки вже тут. Підвівся з тумби, стояв, втупивши погляд у небо, й чекав. За кілька кварталів од нього вибухнуло, і хвиля пружного повітря притиснула Германа до штахетів. Вибухнуло знову, засвітилось небо, і Шпехт зрозумів, що бомблять квартали біля Дориного будинку.
