Камінь посеред саду - Лис Володимир Савович (читаемые книги читать онлайн бесплатно txt) 📗
Мені зовсім легшає. Усе так банально в цьому світі. І ця подорож не найкраще з того, що можна вигадати.
— Справа в тому, що я ніякий не брат, — кажу тихо і лагідно.
— Тобто?..
Він таки повертає голову. Всього на мить, йому треба стежити за дорогою, але цього досить, щоб вловити і в погляді, як і в голосі, неприховану ворожість.
— Якщо не брат, то хто ж ви?
— Так собі… Людина…
— Гарна мені річ, — каже Георгій майже спокійним голосом.
— Господи, не день, а казна-що, — Лариса теж повертає голову і спопеляє нищівним блиском. — Що тобі ще спало на думку, Андрію?
Ми вже вибралися за місто, минаємо пост ДАІ. Міліціонер біля поста проводжає лінивим позіхом.
— То брат чи не брат? — голос у Георгія так само рівний.
— Якщо виходити з теорії, що всі люди брати… — кажу я.
— Знаєш, Андрійку, мені набридли твої півнячі вибрики, — сердито зауважує Лариса. — Ти сам напросився і сам псуєш поїздку. Це по-свинячому. Тобі вже не десять і навіть не сімнадцять.
— Авжеж, мені тридцять два.
— То чому ж ти дозволяєш собі такі вибрики? Я б на місці твоєї дружини теж тебе покинула.
Браво, ще один укол! Я вже збирався засміятися, але несподівано щось штрикає мене під лівою пахвою. Я відкидаюся на спинку сидіння. Очі самі заплющуються…
Спитати… спитати… що спитати… Мовби в лихоманці кидається з кутка в куток свідомості думка…
— Господи, Жоро, йому ж погано!.. — звідкись іздалеку долинає розпачливий жіночий голос. — Зупини, зупини ж машину, Жоро.
…Мені добре, мама несе мене на руках. Я тулюся до її плеча, до м'якої теплої кофтини, мама щось шепче, я не розчуваю, що саме, мені просто добре на маминих руках. З-за плеча прозирає шматок неба, нас наздоганяють темно-сірі хмари, схожі на загрозливу зграю вовків. Мені добре і затишно на маминих руках, коло маминого плеча, під лагідним лоскітливим теплом жовтої кофтини. Тільки от я відчуваю, як усе важчає мамина хода, вона все важче дихає, вже, здається, ось-ось упустить мене на землю, але покидати мамині руки мені не хочеться, я сам не втечу од грози, а мама відразу загубиться, тільки я не знаю, як їй сказати про це. І я щосили втискую обличчя у мамине плече, ховається небо, темні-темні грозові хмари, зникає весь світ, я тільки відчуваю заколисуючу мамину ходу. Це триває довго, та наш рух зненацька пришвидшується, і ось ми вже починаємо кудись летіти, та я не можу навіть закричати — м'яка шерсть затуляє губи, рота, носа, очі, все обличчя, всього мене.
…Я розплющую очі. Хмара, що, здається, нависла наді мною, стрімко почала даленіти, доки не завмерла у недосяжній височині. Зате поруч було Ларисине обличчя — світло-сірі очі дивилися печально, і щось у них таки стрепенулося, коли я розплющив свої.
— Ну, живий, — тихо сказала вона.
— Бунт не відбувся, — спробував пожартувати я, підводячись на лікті.
— Лежіть, лежіть, — злякалася Лариса. — Вам не можна роботи таких різких рухів. Раптом це інфаркт?
— Який в біса інфаркт?..
Рука, на яку я звівся, торкнулася її. Я взяв її руку і підніс до своїх вуст. Вона не забрала цю руку з довгими пальцями — може, боялася, що я знову бухнуся на ковдру, передбачливо постелену ними.
— Як ви себе почуваєте?
— Добре..
— Зараз Георгій принесе води, і ми поїдемо назад.
— Не хочу.
Я сів і оглянувся довкола. Ми стояли на узбіччі, за яким тяглося зоране поле. Від лісочка, край якого починалося село, йшов з відерцем в руках Георгій.
— Пробачте за мої дурощі, — сказав я і звівся на ноги.
— Пусте, — сказала вона.
— Коли вже ми сюди доїхали, давайте поїдемо далі, — попросив я.
— А ви зможете?
— У мене нічого не болить.
Я простяг Ларисі руку, й вона підвелася. Та коли я спробував затримати її пальці в своїх, вона рвучко відсмикнула їх.
«Нічого не трапилося», — подумав я і згадав, що перед тим, як знепритомніти, мав щось запитати. Але що саме — згадати зараз не зміг. Рвучко повернувшись, я пішов на-зустріч Георгію. Я чекав, що він запитає хоч щось, але він тільки сказав: «Ожив?» — і кивнув на відерце — питимеш, мовляв? Я взяв відерце і став пити. Вода була холодна, ледь-ледь терпкувата, якийсь віддалений незбагнутий запах жив у ній. Мені справді хотілося пити, я пив довго цю холодну воду, дивлячись, як майже доторкаюсь чолом до свого відображення у воді. Зрештою я напився і поглянув на відображення, тримаючи відерце перед собою. За моєю спиною там, у воді, виднівся шматок дороги, неба і навіть лісу. Я озирнувся. Георгій ішов собі до машини, коло якої стояла жінка з ковдрою в руці.
Цієї миті я пригадав, що хотів там, у машині, спитати у цієї жінки. Я хотів спитати, як звати мою колишню дружину.
Вона не знала, як звати, і це був аргумент. Аргумент, який убивав мене і кудись повертав.
Відерце ковзнуло з моїх рук, і вода потекла по гравію, по доволі вже пожухлій осінній траві, доки вся не витекла.
У мене під ногами шурхотить трава, майже така сама, як там на узбіччі. Я йду лісом, слухаю це шурхотіння, й мене ось уже кілька десятків хвилин не покидає враження, що ліс цей безлистий.
Знаю, що це не так. Ще тільки перша позолота торкнулася цього лісу, як і природи взагалі. Ще далеко до осінніх холодів, справжніх осінніх холодів.
«У лісі не так відчувається вітер», — думаю я.
Це перша виникла думка, відколи йду лісовою стежкою. Цікаво, хто її проклав, цю стежку, чиї ноги витоптали?..
«Це вже друга твоя думка», — кажу собі.
Скупа посмішка торкається моїх вуст. Спиняюся, підбиваю ногою шишку, що лежить збоку від стежки.
Угорі, на високій сосні, повно таких шишок. Я нагинаюся, хапаю кривий, збитий кимось, сучок і жбурляю на гілку, де шишок найбільше. Але жодна з них не падає до моїх ніг. Сучок застрягає на гілці, я шукаю його поглядом, але не знаходжу.
Стежка веде мене далі, вона виведе до річки — це я знаю напевне. Бо ми відпочивали неподалік утрьох. Утрьох ішли лісом неподалік…
Іринка бігла стежкою, їй було цікаво ховатися, вона вищала від задоволення, коли я минав її, непомічену. Але коли завважила, що я не помічаю навмисне, насупилась.
А потім я минув її, пішов собі далі. Магда йшла десь далеко позаду, і раптом я почув розпачливо-пронизливий доньчин крик.
— Тату! Таточку!
Як я сам перелякався од цього крику! Не тямлячись, кинувся назад, став розгортати кущі, квапливо, обдираючи руки. А міг просто відгукнутися.
— Таточку!
— Я тут, Ірусю, — нарешті здогадався я відгукнутися. Коли ми стрілися, донька не плакала, лише дивилася великими наполоханими очима так, наче бачила мене вперше.
— Іринко! — це вже гукала Магда.
Вона підбігла — засапана, нажахана, і теж здивовано дивилася на нас обох.
— Ми гралися, — сказала Іринка тихо і винувато.
— То чого ж ви так репетували? — спитала Магда. — Я вже подумала невідь-що. Думала, може, змія вкусила.
— У цьому лісі немає змій, — повчально прорекла Іринка почуте годину тому від мене.
Далі ми вже йшли утрьох, мовчали, хоч нічого ніби й не трапилося. Зрештою, я став описувати річку, до якої наближалися.
— У цьому лісі справді немає змій? — зненацька спитала донька.
— Тато ж сказав, — докірливо відповіла за мене Магда.
Я струшую головою. Було — і загуло. Як і теперішнє. А що було тепер?
Було вогнище, коло якого ми сиділи втрьох. Був обід і димок, що вився між деревами. Була розмова, і в тій розмові виявилося, що Георгію потрібен куратор малих підприємств, які належать до його фірми. Він так і сказав: «Мені потрібен куратор». І якось дивно подивився на мене. Так дивляться на товар, який вирішили купити, хоч він і не вельми потрібен.
— Візьміть мене, — сказав я несподівано.
— Маєте вищу освіту? — спитав Георгій.
— Маю. Закінчив політехнічний інститут.
— Тоді вважайте, що беру.
— А що я маю робити?
— Головне — не заважати мені… Робитимеш, що хочеш, аби не плутався під ногами.
