Камінь посеред саду - Лис Володимир Савович (читаемые книги читать онлайн бесплатно txt) 📗
— І мене не проженуть після такої роботи?
— Поки там керуватиму, не проженуть. Підходить?
— Авжеж.
— Тоді, вважай, домовились. Прийдеш у вівторок.
Він одвернувся. Не запитав, ні де я працюю і чи працював до того. Може, тому, що я був Ларисиним «родичем», а може… Між нами наче одразу по цій розмові виросла незрима дистанція.
Я бачив, як здивовано зиркнула в мій бік Лариса. Чому я пішов на це приниження?
Чому я поїхав з ними?
Чому вчора прийшов до Серафими Михайлівни?
Справа навіть не в самотності, Справа в моїй поразці.
— Я пройдуся, — сказав я і підвівся.
Вони промовчали. Я йшов і вдихав димок від вогнища. Димок незабаром зник. І мені здалося, що опадає листя. Потім я почув, як шурхотить трава під ногами. З'явилася перша думка. Я подумав про вітер.
У моєї поразки не повинно бути свідків. Завтра, післязавтра Оленка, Комаров, Люська і навіть Кавунін дізнаються про Магдину втечу. Може, й не втечу, але… Я не хотів, щоб вони про це довідалися.
Покидаючи Георгія і Ларису, я гранично чітко усвідомив, що це для мене важливо — аби не знали про поразку. Аби не знали — це так. Але й виходу не було. Ось чому я вхопився за Георгієві слова. Я мстив самому собі.
Ноги самі несли мене до річки. Коли я зрозумів, що мені чомусь таки хочеться там побувати, пришвидшив ходу. За якусь хвилину вже мало не біг, а далі й мчався щосили, не затуляючись навіть від гілок, що хльостали по обличчю.
Спочатку в обличчя торкнулося прохолодне вологе дихання річки, далі вона зблиснула сталевою стрічкою води, стрічка розширилась, і берег, ледь похилий, спинив мій біг. Річка лежала внизу, біля моїх ніг, але я відчув, що не бачу того, за чим поспішав, за чим біг. До протилежного берега було далеко, на ньому теж ріс ліс, місцями вже пожовтілий, але його краса була чужою моєму серцю.
— Андрію!
Я оглянувся. Нікого, звісно, не побачив.
— Андрію! — знову почув далекий Ларисин голос.
Без сумніву, вона йшла слідом. Навіщо? Я повернувся і швидко попрямував берегом. Річка текла поруч. Подивившись на сірі непривітні хвилі, я збагнув, що йшов до річки тому, що знав — тут неподалік с брід, вузьке місце, тримаючись якого можна перейти на той, другий берег. Але коли почув Ларисин голос, то зопалу пішов у протилежний від броду бік. Вертатися ж тепер не хотів, бо, вийшовши до річки, міг зустрітися з нею. Я боявся цієї зустрічі. Думка про можливість якихось почуттів між нами знову спалахнула в моєму мозку. Але саме цього я і боявся — почати нову гру. А може, й боявся якогось Ларисиного запитання…
Нову гру.
Я спинився, а потім, приваблений невидимою силою, притулився лобом до берези, що росла переді мною. Обхопив березу руками, і моя щока торкнулася шорсткої борозенчастої березової кори. На шкіру посипалося щось схоже на борошно. Я провів по шкірі пальцями і коли підніс їх на рівень очей, побачив білий пилок, маленькі частинки якого утворювали на пальцях примхливий візерунок.
Коли я струсив його, пилинки закружляли в повітрі. Вони осідали на гілки, на листя і наче зросталися з ними.
«Ось так і я», — подумалось мені, але думка обірвалася.
Ні вже, я не пилинка ні в цьому світі, ні в цьому лісі.
«Сесіра-береза», — пригадався вичитаний десь образ.
— Сестро-березо, — сказав я уголос і відчув, як це вийшло фальшиво і нездарно.
Я рушив далі. Але, не пройшовши і п'яти кроків, згадав, що мене кликали, що мав би відгукнутися, а там уже щось напевне трапилось, щось би змінилося, щось стало новим у мені самому. Я став чекати, коли знову пролунає стривожений голос. Та ліс мовчав. А йти просто так тепер уже було безглуздо, адже шансів заблудитися в мене було аж ніяк не менше, ніж шансів зустріти Ларису. Голос пролунав, коли, рушивши, прошкандибав метрів триста, а може, й більше. Тепер я зрозумів, що Лариса вирушила в протилежний бік, саме туди, до броду. Тому, коли почув утретє її голос, не став зупинятись, а мов сліпий продовжував іти і йти. Десь попереду мала бути лісова дорога, якою міг дістатися до шосе.
Гілля хльостало мене по обличчю, по плечах, та я йшов уперто й неспинно. Кілька разів заплутувався, тоді спинявся, розсував гілляччя руками. Я наче поспішав на поїзд, що мав спинитися на якомусь лісовому полустанку. Один раз я спинився, коли наштовхнувся на мурашник. Постояв якусь хвилину, спостерігаючи метушливий рух рудих і чорних створінь, що почали було лізти і на мою ногу, струсонув ногою і поплентався далі. Уже поплентався, бо не було попереднього завзяття, люті втікача, яка гнала крізь ліс, крізь болюче хльоскання гілляк, крізь стрій моєї покари за сьогоднішній день і цю нікому не потрібну поїздку, а може, щось ще безглуздіше. Кілька разів я оглядався, наче Лариса мала ось-ось наздогнати, але за спиною росли все ті ж дерева, гілки яких я розсував секунду-другу перед тим, і ледь хитали віттям, щоб ще через якусь хвилину знову завмерти у байдужому, величному спокої.
Дорога виявилася там, де й мала бути. Секунду повагавшись, я вибрав правильний шлях. Вкрита густим килимом трави, дорога наче сама підганяла мої ноги.
Уже перед виходом на шосе я почув дирчання мотоцикла. Коли він винирнув переді мною, я став посеред дороги і підняв руку. На мотоциклі їхала молода парочка — вилицюватий русявий хлопець у яскраво-жовтому шоломі й дівчина, на чоло якої спадав з-під такого ж шолома жмут чорного волосся.
— Заблудився? — співчутливо спитав хлопець.
— Ні, — заперечив я.
І, коли вони почали рушати, додав: — Там, як повернути направо, побачите машину і чоловіка. Скажіть, будь ласка, що Андрій не повернеться. Можу заплатити, — я дістав гроші, простяг хлопцеві.
— Добре, — хлопець гмукнув. — Скажемо.
— Сховайте, — вперше озвалася дівчина. — Ми передамо.
— Наперед вам вдячний.
Я трохи картинно вклонився. Коли вони рушили, провів їх довгим поглядом.
«Георгій, напевне, зрадіє», — подумав я.
Може, зрадіє, хоч чортихнеться напочатку. Чомусь по думалося, що цей мій жест, напевне, йому сподобається.
Я уявив, як він кинеться шукати Ларису, стривожено гукатиме, як перед тим вона гукала мене. Вона почує і відізветься. Урешті-решт обоє зустрінуться, і Георгій заспокоїть її, що нічого зі мною не трапилось.
«Його ніде немає…»
«Він поїхав до міста, щоб нам не заважати. Твій братик — розумний хлопець».
«Ніякий він мені не брат».
Ні, Лариса цього не скаже.
«Складно пояснювати просте, коли істина лежить не в ньому, а існує сама по собі», — подумав я.
З цією думкою і вийшов на шосе, бо вже давно брів, програючи в уяві цю сценку, яка насправді могла бути зовсім іншою. Далі я став просто чекати якоїсь попутної машини чи автобуса або маршрутки — на що вже пощастить. Вертатися до міста пішки, як спершу було намірився, далеко. Крім того, дорогою могли наздогнати «сестричка» та її коханець.
Мої спроби зупинити кілька машин успішними не були. Хоч вибирав я не іно¬марки, а «Лади» й «Москвичі», та й вони успішно проносилися мимо.
І раптом біля мене зупинилася саме іномарка. «Ауді». Першого моменту я подумав був, що все ж наздогнали Георгій і Лариса. Ні, це була машина іншої марки й іншого кольору.
— Я ж казав, що ми зустрінемося, — чоловік, що відчинив дверцята, привітно посміхався. — Сідай, братику, підвезу.
То був чоловік, який позаминулої ночі назвався моїм братом. Чоловік — мов дві краплі води схожий на мене. Тепер, при денному світлі, ця схожість була ще помітнішою, здавалася ще разючішою. Наче справді я сам виглядав із дорогої машини у дорогому костюмі з широким модним галстуком. Мені стало трохи не по собі.
— Чого ж ти стоїш, Андрію? — чоловік, разюче схожий на мене, став однією ногою на землю. — Сідай, підвезу, а заодно й побалакаємо. Треба ж рано чи пізно поговорити.
«Бути тому, що буде, — подумав я. — А раптом він справді брат? Мій брат? Неймовірно, дивно, але не фантом же він, а цілком реальна людина».
Я підійшов до машини, відчинив дверцята. Повільно опустився на сидіння.
