У пастці - Френсис Дик (читать полностью бесплатно хорошие книги TXT) 📗
— Гадаєте, він справді це зробить? — запитав я.
— А ви не зробили б?
Думаю, я остерігався б данайців, що приносять дари; проте, зрештою, я не Уексфорд і наді мною не висить загроза тюремного ув'язнення. Ми під'їхали до бічних дверей «Гілтона». Портер умить опинився на тротуарі й стояв, як масивна колона, спостерігаючи з погано прихованим нетерпінням, як Джік, Сера та я поволі вибиралися з машини. Ми знову гуртом пройшли через знайому червоно-блакитну розкіш великого вхідного холу, звідти — через дверцята портьєрні й до контори менеджера готелю, що містилась позаду.
Високий чоловік у темному костюмі обслуги готелю запросив нас сісти і запропонував каву й сандвічі. Портер поглянув на свій годинник і запропонував нам трохи почекати.
Була шоста. За десять хвилин чоловік у сорочці й краватці приніс Портерові персональний радіотелефон. Портер вклав портативний навушник у вухо і почав слухати розрізнені голоси.
Контора була, власне, робочою кімнатою, освітленою неоновими панелями й функціонально умебльованою. Стіни її були пообклеювані графіками й розкладами чергувань. Вікон не було, і ніщо не вказувало, що день хилився до вечора.
Ми сиділи, пили каву й чекали. Портер їв водночас три сандвічі. Час минав.
Сьома година.
При штучному освітленні Сера виглядала блідою і втомленою. І Джік теж: борода його лежала на грудях. Я сидів і думав про життя, про смерть і про горошок на краватці.
О сьомій одинадцять Портер щільніше притулив навушник і зосередив свою увагу на стелі. Відпружившись, він переповів нам новини, що враз гальванізували нас.
— Уексфорд зробив усе, як ми й сподівались, і машина закрутилася.
— Яка машина? — запитала Сера.
Портер безвиразно подивився на неї.
— Відбувається те, — старанно пояснював він, — що ми запланували.
— О.
Портер знову прислухався до свого навушника й звернувся безпосередньо до мене.
— Він клюнув.
— Бо дурень, — сказав я.
Портер майже був усміхнувся — справжній подвиг для нього.
— Всі злочинці дурні, кожен по-своєму.
Минуло пів на восьму. Я запитально подивився на Портера. Він похитав головою.
— По радіотелефону багато говорити не можна, — сказав він. — Мало хто може слухати.
Як і в Англії, — подумав я, — журналісти прибувають на місце злочину раніше, ніж поліція; і мишка може почути про пастку.
Ми чекали. Стрілка годинника, здавалось, не рухалась. Джік позіхав, а очі Сери потемніли від утоми. За дверима, у передпокої, далі точилося нічим не потьмарене ділове життя дорогого готелю, мешканці збуджено готувалися до завтрашніх заїздів, що будуть вже останніми на цих змаганнях.
Дербі в суботу, Кубок у вівторок, епсомські перегони, (що ми пропустили) у четвер і міжнародні заїзди в суботу. По змозі жоден щирий аматор верхогонів не їхав додому до кінця всіх змагань.
Портер знову притулив навушник і завмер.
— Він тут, — сказав Портер.
Не знати чому серце у мене забилося частіше. Видимої небезпеки вже не було, але ж ось її акорди — як у древнього органа.
Портер вийняв навушник, поклав радіотелефон на письмовий стіл менеджера і вийшов у фойє.
— А нам що робити? — запитала Сера.
— Нічого — слухати.
Ми всі троє підійшли до дверей і прочинили їх на шість дюймів. Чули, як люди питають свої ключі від номера, цікавляться листами й повідомленнями, запитують про когось або цікавляться, як проїхати до Тоорака чи потрапити до «Фенні».
І раптом знайомий голос, від якого пучки як електрикою вдарило. Впевнений: не чекає на небезпеку.
— Я прийшов по пакунок, який минулого вівторка залишив тут містер Чарлз Тодд. Він каже, що здав його до камери схову. Ось у мене лист від цього, що уповноважує мене взяти цей пакунок.
Захрускотів папір, у той час як передавався лист. У Сери очі стали кожне завбільшки з яблуко.
— Ти справді писав його? — прошепотіла вона.
Я похитав головою.
— Ні.
Службовець готелю відповів:
— Дякую, сер. Зачекайте хвилинку, я принесу пакунок.
Запанувала тривала пауза. Серце у мене стугоніло в грудях.
Службовець повернувся.
— Прошу, сер. Картини, сер.
— Правильно.
Долинули невиразні звуки, коли за дверима несли згорток з картинами і теку для гравюр.
— Зараз я подам вам, сер, — раптом пролунав голос службовця зовсім поруч. — Ось, будь ласка, сер. — Він проминув контору, пішов крізь дверцята портьєрні на вихід. — Ви самі донесете, сер?
— Так. Так. Дякую. — Тепер, коли він тримав уже все в руках, у голосі його вчувався поспіх. — Дякую. До побачення.
Сера почала була:
— І оце все? — з відтінком розчарування, коли гучний голос Портера розрубав, наче сокирою, вельветовий спокій «Гілтона».
— Якщо ви не заперечуєте, ми потурбуємося про ці картини, — сказав він. — Я Портер, мельбурнзька міська поліція.
Я ще трохи прочинив двері й визирнув. Портер твердо стояв серед передпокою, великий і грубий, вимогливо простягаючи руку.
Обабіч нього — двоє поліцейських у цивільному. Біля чільних дверей ще двоє, у формі. Гадаю, біля інших виходів теж стояли поліцейські. Поліція зайве не ризикувала.
— Що таке… е-е… інспекторе… Я тільки виконую доручення… е-е… мого молодого друга Чарлза Тодда.
— А що це за картини?
— Уявлення не маю. Він попросив принести, та й годі.
Я нишком вийшов з контори, пройшов через дверцята на вихід. І трохи втомлено зіперся на письмовий стіл портьєрні. Він стояв за якихось шість футів попереду, трохи праворуч. Я міг дотягтись і торкнутись його. Гадаю, Портер вважатиме, що це досить близько, — як ми й умовлялись..
Мешканці «Гілтона» почували себе ні в сих ні в тих. Вони згромадилися неправильним півколом і придивлялись до того, що діється.
— Містер Чарлз Тодд попросив принести їх? — голосно запитав Портер.
— Авжеж, він.
Погляд Портера метнувся до мене.
— Ви просили його?
— Ні, — відповів я.
Мельбурнзька поліція, певна річ, домагалась вибухового ефекту, але це набагато перевершило мої сподівання.
Я опинився віч-на-віч з биком. Він збагнув, що його обдурено. Він сам себе звинуватив власними словами й фактом виконання такого доручення. Лють здіймалась у ньому, як гейзер, а руки потяглись до моєї шиї.
— Ти мертвий, — загорлав він. — Адже ти мертвий, бий тебе болото!
Він збив мене з ніг своєю вагою, і мені довелось вклякнути на одне коліно; я душився під його мертвою хваткою і двомастами фунтів; даремні були всі спроби відбитися від нього кулаками, його гнів виливався на мене, як лава. Бозна-які були в нього наміри, але люди Портера встигли відтягти його, перш ніж він замордував би мене на м'якому килимі. Підводячись зі скрипом, я чув, як клацнули наручники.
Він усе ще стояв поруч зі мною, скуті руки тремтять, дихання важке, сам увесь скуйовджений, злостиві очі набігли кров'ю. Якась мить непогамованої люті — і всю його цивілізовану зовнішність наче вітром здуло. Його жорстоке нутро — все назовні.
— Привіт, Гадсоне, — сказав я.
— Перепрошую, — неуважно сказав Портер. — Я не думав, що він сказиться.
— Атавізм, — сказав я.
— Що?
— Він завжди був дикуном, — пояснив я. — Під спудом.
— Вам видніше, — сказав він. — Я його бачу вперше.
Він кивнув головою Джікові, Сері й, нарешті, мені й поспішив за своїм в'язнем, що віддалявся.
Ми кліпали одне на одного очима. Мешканці готелю торопіли на нас хвилину-другу, потім почали розходитись. Виснажені, ми сіли на найближчу блакитну вельветову лавку, посадивши Серу посередині.
Джік узяв її руку і стис. Вона накрила своєю долонею мою.
На все це пішло дев'ять днів.
На все це затрачено чимало зусиль.
— Не знаю, як ви, — сказав Джік, — але я не від того, щоб напитися пива.
— Тодде, — сказала Сера, — ну починай же.
Ми були всі у спальні (в моїй): Джік і Сера розслаблені, я у Джіковому халаті, й ми обоє з ним трохи пахнемо ліками.
