У пастці - Френсис Дик (читать полностью бесплатно хорошие книги TXT) 📗

— Він, мабуть, збожеволів.

— Просто дурний. Щоправда, він вважав, що я мертвий… і не припускав, що хтось його підозрює. Він мусив би розуміти, звичайно, що поліція може підслухати дзвінок Уексфорда… але Фрост сказав, що Уексфорд гадатиме, ніби користується апаратом зі звичайної телефонної будки.

— Але ж це підло, — сказала Сера.

Я позіхнув.

— Щоб піймати підлоту, доводиться вдаватись до підлості.

— Хто б міг подумати, що Гадсон отак згорить, — сказала вона. — Він мав такий… такий небезпечний вигляд. — Вона стенулася. — Хто б міг подумати, що під приязною, щирою личиною люди здатні приховувати таку справді жахливу жорстокість!

Він підхопив Серу.

— А що, на твою думку, я малюю? — запитав Джік. — Вазочки з квітами? — Він перевів погляд на мене. — Коней?

Ми попрощалися наступного ранку в Мельбурнзькому аеропорту, в якому, здавалося, провели чималу частку нашого життя.

— Якось нам дивно прощатися, — сказала Сера.

— Ще колись приїду, — пообіцяв я.

Вони кивнули головами.

— Ну… — Ми поглянули на наші годинники.

Це було схоже на всі розставання. Багато не скажеш. Я бачив по їхніх очах, як і вони по моїх, що останні десять днів перетворяться невдовзі на ностальгічний спогад. Як щось, що ми робили за нашої шаленої юності. Далекої.

— Ти взявся б за це знову від самого початку? — запитав Джік.

Без усякого зв'язку я подумав про військових льотчиків, яким пощастило вижити і які згадують події сорокарічної давності. Чи варте було те, чого вони досягли, пролитої крові, праці та ризику накласти головою? Чи шкодують вони?

Я усміхнувся. Для мене не мало значення, що буде за сорок років. Те, що майбутнє зробить з минулим, — це його власна трагедія. Важить інше: що ми робимо сьогодні.

— Мабуть, так.

Я нахилився і поцілував Серу, дружину мого найдавнішого друга.

— Гей, — сказав він. — Знайди собі свою власну.

Розділ сімнадцятий

Мейзі побачила мене, перш ніж я помітив її, і полинула до мене, як велика шарлатова птаха з розпростертими крильми.

Понеділок. Час ленчу. Вулвергемптонські перегони. Мрячно й холодно.

— Привіт, любий, я така рада, що ви повернулися. Як летілось, — це ж і світ не близький, га? Та ще й на такому реактивному возі! — Вона поплескала мене по руці й гостро подивилась мені в обличчя. — Вам, здається, непереливки, любий, — ви не ображаєтеся на мене за ці слова? — і засмагнути ви ніби не встигли, щоправда, за два тижні — це й не дивно, а ці жахливі рани на руці, мабуть, дуже дошкуляють, і ходите ви якось надто обережно.

Вона замовкла, щоб поглянути, як повз нас іде на старт заїзд жокеїв. Яскраві сорочки на тлі прозорої сірої мряки. Тема для Маннінгза.

— Ви поставили на когось, любий? Вам не зимно у цьому анораку? Я вважаю, що джинси не годяться для зими, бо це всього лиш бавовна, любий, не забувайте, а як вам повелося в Австралії? Тобто, любий, вдалося знайти щось корисне?

— О, це дуже довго розповідати…

— Тоді краще ходімо до бару. Ви не проти, любий?

Вона замовила величезні порції бренді з імбирним елем, умостилася за маленьким столиком: її добрі очі тривожні й очікувальні.

Я переповів їй про організацію Гадсона, про Мельбурнзьку галерею та про список придатних для пограбування покупців.

— І я була у цьому списку?

Я кивнув.

— Авжеж, були.

— І ви передали його до поліції? — запитала вона стурбовано.

Я усміхнувся.

— Заспокойтесь, Мейзі. Ваше прізвище було вже викреслене. Я перекреслив його ще раз. Після того ніхто вже не прочитав би його, особливо на фотокопії.

Вона широко усміхнулась:

— А вас не назвеш дурнем, любий. У цьому я був не дуже переконаний.

— Але боюсь, — сказав я, — що ви втратили дев'ять тисяч фунтів стерлінгів.

— О так, любий, — сказала вона бадьоро. — Так мені й треба, за спробу обдурити митницю, хоч, щиро кажучи, любий, за подібних обставин я, мабуть, зробила б знов те саме, бо мене ці податки, любий, доводять до сказу. Але я так тішусь, любий, що хоч цього разу вони не постукають до мене в двері чи, власне, до моєї сестри Бетті, бо я, звичайно, зупинилася в неї, як вам, мабуть, повідомили в Біч-готелі, доки мій будинок не буде готовий.

Я кліпнув очима.

— Який будинок?

— Я, любий, вирішила не відбудовувати маєтку у Вортінгу, бо без тих речей, що ми купували разом з Арчі, він уже ніколи не буде таким, як раніше, отже, я продаю ділянку на морському узбережжі за чималі гроші, любий, а тим часом вибрала собі гарну місцинку по дорозі з іподрому в Сендаунському заповіднику.

— Ви не збираєтесь жити в Австралії?

— Ні, любий, це було б задалеко. Розумієте, любий, тут у мене Арчі…

Я розумів. Мені дуже подобалась Мейзі.

— Боюсь, що я витратив усі ваші гроші, — сказав я.

Вона всміхнулась до мене, похиливши свою доглянуту голівку й неуважно погладжуючи торбинку з крокодилячої шкіри.

— Пусте, любий. Ви можете намалювати мені дві картини. На одній мене, а на другій — мій новий будинок.

Я пішов після третього заїзду, сів на прямий поїзд до Шрусбері, а звідти автобусом — до офіційного порога інспектора Фроста.

Він сидів у кабінеті, з головою поринувши в папери. Був також присутній недремний начальник відділу старший інспектор Уолл, який так пошарпав нерви Дональдові, — його я бачив уперше. Ми досить холодно й офіційно потиснули один одному руки, очі Уолла зміряли мій анорак, джинси і бутси, не змінивши свого виразу. Мені, запропонували стілець з пресованого пластика без поруччя.

Фрост промовив, ледь усміхаючись:

— Ви розворушили цілий мурашник.

Уолл спохмурнів, не схвалюючи такої фривольності.

— Виявляється, ви натрапили на досить розгалужену організацію.

Вони охопили зором гору паперів.

— Як з Дональдом? — запитав я.

Фрост не підводив очей. Рот його смикнувся. Уолл сказав:

— Ми поінформували містера Стюарта, що пограбування його дому і смерть місіс Стюарт спричинені діями сторонніх організацій, про які він не міг знати і які не міг контролювати.

Холодні, зручні слова.

— До нього дійшло те, що ви йому казали?

Брови Уолла здивовано вигнулись.

— Я особисто відвідав його цього ранку. Він, здавалося, все чудово зрозумів.

— А як з Регіною?

— З тілом місіс Стюарт, — поправив мене Уолл.

— Дональд хоче її поховати, — сказав я.

Фрост подивився на мене з майже людським співчуттям.

— Вся складність у тому, — сказав він, — що у разі вбивства тіло потерпілого має зберігатися у нас, бо адвокат може зажадати власної експертизи. У даному разі ми нікого не змогли звинуватити у вбивстві, не кажучи вже про організацію якогось захисту. — Він прокашлявся. — Ми видамо тіло місіс Стюарт для поховання, як тільки будуть залагоджені всі формальності.

Я подивився на свої пальці, переплітаючи їх. Фрост сказав:

— Ваш кузен і так багато що вам завдячує. На більше від нас годі й сподіватись.

Я криво посміхнувся й підвівся.

— Піду провідаю його, — сказав я.

Уолл знову потис мені руку, а Фрост провів мене через хол на вулицю. У ранніх зимових сутінках яскраво світилися вогні.

— Неофіційно, — сказав він, повільно йдучи зі мною, — можу розповісти, що мельбурнзька поліція знайшла в галереї список прізвищ людей, які виявилися відомими зломщиками. Вони розподілені за країнами, як і чужоземні покупці. Чотири прізвища припало на Англію. Мені за службовим становищем не випадає здогадуватися і тим більше ділитися з вами своїми здогадами, але є всі шанси припустити, що вбивця місіс Стюарт серед них.

— Справді?

— Так. Але прошу на мене не посилатися.

У нього був стурбований вигляд.

— Не буду, — пообіцяв я. — Отже, пограбування — місцева робота?