Останній заколот - Самбук Ростислав Феодосьевич (библиотека книг .TXT) 📗
А може, подумав раптом, і млин, і десятини не варті гарної дівки, від якої крутиться голова?
Однак він бачив багато дівок, але чомусь від жодної не запаморочилася голова. Зрештою, кохання можна купити, он біля їхньої з Гольдройзом “Фіалки” скільки таких гарних кружляє, навіть вродливіших за Фросю…
Раптом Іванові Івановичу стало соромно за те, що порівняв отих ресторанних шльондр з коханою дочкою. За що б’ється весь залишок життя? Навіщо викинув сьогодні десять золотих червінців? Кому придбав золоту згарду, яка й досі без діла лежить на дні скрині? Усе життя їй, Фросі, а дяка? Нема дяки й не буде, ніколи не буде, якщо він сам не подбає про це.
І ще подумав Іван Іванович: усе в житті влаштоване так, що коли одному гарно, іншому погано. Він десь чув чи читав, що існує така вельми мудра наука хвілософія — навіть вона стверджує це, кажуть про якусь боротьбу протилежностей… І що за цю хвілософію виступають більшовики. То чому ж і йому не скористатися їхньою наукою? Зараз комполку Сергієві Вариводі добре, а йому, Іванові Івановичу Тимченкові, відповідно погано, а слід зробити навпаки, тобто рано ще вішати носа, добродію, гра тільки почалась. Перший крок виявився невдалим, подивимося, як буде далі.
28
Навколо села виставили посилену охорону, й ще два верхових пікети контролювали підходи до нього. У Трощі зібралася велика нарада: до отамана Длугопольського приїхали сам командувач Повстанською Волинською армією Панас Григорович Петрик, його найближчий помічник і начальник штабу Лукаш-Костюшко та старшина з особливих доручень Пилип Михневич. Для зустрічі високих гостей отаман Длугопольський вишикував на церковному майдані чоту, яка тричі дружно гаркнула “слава” й відсалютувала залпом з гвинтівок, а потім у церкві місцевий священик відслужив урочистий молебень.
Панас Петрик стояв попереду всіх перед вівтарем — в офіцерському френчі, перехрещеному ременями, високий, стрункий, білявий красень з великими очима, тонким носом і густими, акуратно підстриженими вусами. Широко хрестився, і очі в нього світилися справжньою вірою. Урочиста зустріч, гвинтівочний залп, мерехтливе світло свічок, запах ладану, спів диякона — все це вселяло в нього впевненість і віру в те, що їхня справа справедлива, що нарешті вона починає набирати масштабності не на словах, як відчував дотепер, а на ділі, і що сьогодні зроблено вирішальний крок до перемоги.
Петрик ступив півкроку назад до Длугопольського, міцно й вдячно потиснув йому лікоть і прошепотів:
— Дякую і ніколи не забуду…
Длугопольський ледь помітно кивнув, і Петрик збагнув, що відтепер матиме справжнього спільника.
Незважаючи на нечекану пишноту зустрічі, Петрик усе ж відчував отаманову холоднувату відчуженість і розумів причину її. Кому хочеться добровільно, навіть в ім’я великої справи йти під начало іншого й виконувати чиїсь накази? Тут, у Трощі, сам собі хазяїн і слухаються тільки тебе, а віднині власноручно патягаеш на себе ярмо, та ще й можеш чекати, що тебе підганятимуть…
А чи пішов би він сам під руку Длугопольського, зненацька подумав Петрик. Відразу відчув внутрішній супротив, та все ж вирішив: пішов би. Об’єднання необхідне, тільки в цьому випадку вони становитимуть реальну силу й матимуть шанс підняти повстання, сколихнути селянську масу, й заради цієї священної мети можна пожертвувати власними амбіціями.
Молебень закінчився, й Петрик перший попрямував до виходу. На це мав право: у Трощі він гість, а добре вихований господар завжди поступається дорогою гостеві.
На паперті та навколо неї стояли озброєні козаки, вони знову загорлали “слава”, тепер не так дружно, однак все одно це було приємно, і Петрик, натягнувши офіцерського кашкета, відкозиряв їм. Озирнувся до Длугопольського й запитав жартома:
— А як дивиться на все це голова сільради?
— Він — наша людина й сьогодні, аби не заважати й не ставити себе та нас у незручне становище, поїхав по хуторах.
— Тоді до діла?
— Воно не терпить, — погодився Длугопольський, бо й справді кортіло послухати, з якими саме пропозиціями приїхав до нього цей колишній інженер-залізничник, що став командувачем так званої армії.
У яблуневому саду стояв довгий стіл, на ньому карафки з квасом і склянки, більш нічого, урочистий обід планувався після прийняття угоди. Петрик сів не на чолі столу, а посеред нього, вказавши на стілець праворуч Костюшкові. Ліворуч зайняв місце Михневич, а навпроти них розташувалися Длугопольський, Грунтенко та Петро Вовк.
— Ми раді бачити таке шановне товариство, — почав Грунтенко, — вважаємо цей день багатообіцяючим і помітним в нашому національному зрушенні. — Він сплів пальці, сильно стиснув їх і вів далі: — Єднання завжди корисне, а в нашому становищі — особливо, історія нас вчить цього. Мені видається: саме сьогодні маємо такий історичний день, і дай боже, аби я не помилився. Велика честь приймати таких шановних гостей, як командувач Повстанською Волинською армією та його найближчі помічники. — Він трохи підвівся і вклонився Петрикові. Сказав: — То слухаємо вас, панове.
— Так, уважно слухаємо, — ствердив Длугопольський, ображений тим, що його відсунули на другий план. Визнав за можливе пояснити: — Володимир Антонович Грунтенко обіймає у нас, так би мовити, посаду головного ідеологічного провідника, а прапорщик Вовк, — кивнув на Петра, — начальник розвідки. Прапорщик щойно повернувся, — бундючні нотки з’явилися в його голосі, — з Парижа та Варшави, де мав контакти з вельми впливовими особами, які активно борються з совдепами. Мав зустріч також з полковником Ступницьким — сподіваюсь, панове, вам знайоме це прізвище?
— Начальник організаційного відділу Центрального штабу? — уточнив Петрик.
— Саме з ним, але про це трохи згодом. Чекаємо вашого слова, Панасе Григоровичу.
Петрик підвівся. Стояв над столом, спершись на нього пучками, дивився на червоні яблука, що обтяжували дерева, й думав про вічність природи та благодатність її плодів, про мінливе людство — завжди недозволене й шукаюче, про бога, який створив усе це і якому вони щойно возносили молитву. Думка про бога надала йому впевненості — почав твердо, аніскілечки не сумніваючись у правоті своїх суджень:
— Ми — частина народу, багатостраждального й великого, який, на жаль, проспав свій зоряний час. Наш великий Богдан підняв народ на священний герць, гетьман і зрадив свій народ, не повіривши в його сили. Він виявився слабодухим, він уклав угоду в Переяславі, покликавши на допомогу старшого брата. Цей брат приніс на Україну свої порядки, можливо, проти деяких з них і важко заперечити, та царі накинули на нас ярмо, зліквідували Січ та залишки самостійності, закріпачили народ.
“Так, — подумав Вовк, — політика царату й справді була ганебною, та для чого взагалі кидати тінь на брата? А справжнім братом був той же знедолений російський мужик”.
А Петрик казав далі:
— Вибачте, панове, за довгий історичний екскурс, самі все це знаєте, та я дивлюсь зараз на ці червоні яблука, на бані простої сільської церкви, на вас, мої великі побратими, на нашу чудову землю від Карпат до Чорного моря, і щось велике й тепле пробуджується в душі, немов летиш, як писав Тарас Григорович, над українською землею і проймаєшся її просторами та величчю. Прийшла нарешті і на Україну революція, вона повалила ненависний царат, і навіть Ленін проголосив рівність народів. Ми й стали вільні, ми створили свій уряд, ми ясно сказали, як хочемо жити. А більшовики, задуривши голову народу, оголосили Радянську владу, створили й на Україні Совдепію. Та український народ не прийняв її, народ хоче, аби москалі пішли геть з нашої землі. Зрештою, всіх уже не виженеш, але нехай лишаються тільки ті, хто сприйме наші порядки й присягне на вірність Україні. Цю велику мету — вигнати більшовиків і москалів з України — ставили перед собою наші визначні провідники Симон Петлюра та Юрій Тютюнник. Разом з генерал-хорунжим Тютюнником ми рік тому перейшли кордон і намагалися поновити національну владу на Україні. На жаль, не вийшло, десь припустилися помилки, програли. Проте, і я глибоко переконаний в цьому, програли тимчасово, у нас усе попереду, і найкращий доказ цього — наше з вами сьогоднішнє зібрання. З краплі починається море, а в нас, панове, не крапля, а добре озброєні й дисципліновані військові загони. Якщо ми дійдемо сьогодні згоди й приймемо рішення про об’єднання, Повстанська Волинська армія значно зміцніє, народ побачить це, бо народ усе бачить і не може помилитися, кращі сини його прийдуть до нас, а з народом ми непереможні.