Останній заколот - Самбук Ростислав Феодосьевич (библиотека книг .TXT) 📗
Длугопольський, скориставшись паузою в промові Петрика, сказав голосно:
— Я цілком згодний з вами, Панасе Григоровичу, і підтримую вас. — Очі в нього світилися так само, як у Петрика, неземним світлом. — Ми — остання надія українського народу, яскравий смолоскип, від якого запалав вогнище повстання. Маємо чесно подивитися правді у вічі й визнати: наша справа смертельно небезпечна, попереду лише смерть чи перемога, гадаю, більше шансів загинути, проте з радістю йду на це, на смерть в ім’я народу, бо нема більшого щастя, ніж умерти за свій народ!
Грунтенко прикрив очі повіками, спостерігаючи за присутніми з вузьких щілинок, аби по очах не здогадалися про його справжні почуття.
“Нерозумні ідеалісти цей Петрик і той Длугопольський, щоправда, не можна не поважати їх. Сміливі, гарячі, віддані, однак для чого це все? Ну, загинуть десь у бою з червоними, обов’язково загинуть, і не лишиться про них навіть згадки в народі, бо хто пам’ятає переможених? На переможених плюють, їхні могили переорюють, їх паплюжать де тільки можна, і, зрештою, це правильно. Бо переможець — сильніший, а право сильного завжди рухало світом, слабкіші зникали, іноді не полишивши навіть сліду. Де ті половці чи печеніги? Прийшли монголи й стерли їх з лиця землі. А потім перемогли й монголів — де ця велика нація, що підім’яла під себе півземлі? Так буде і з Україною, — визнав з болем у серці, — бо її перемогли, і ще царі накинули на неї міцну вуздечку. Отже, треба тікати — й тікати не зволікаючи, за найпершої зручної нагоди”.
Грунтенко посовався на стільці й сказав, дивлячись на Петрика усміхнено:
— Мені приємно чути такі проникливі й близькі моєму серцю слова. Ми всі, панове, покликані звеличити свій народ, розбити на ньому кайдани, вивести Україну на широкі європейські простори як самостійну державу. Але я хотів би почути від вас, Панасе Григоровичу, які саме конкретні кроки збираєтеся зробити, яку дасте програму народові й до чого закликатимете його?
І знову Петрик подивився на достигаючі яблука, облизав пошерхлі від хвилювання губи і якось прохально зиркнув на Костюшка.
— Про програму краще скаже начальник штабу, — пояснив, — шановний Лукаш Омелянович. Він довгий час був сільським старостою, сам хлібороб і знає, що потрібно селянам. Скажіть слово, добродію, — поплескав його по плечі.
Костюшко підвівся, постояв мовчки з хвилину — кремезний, сивовусий, людина, яка знає собі ціну. Був одягнутий у дорогий чесучевий піджак і смугасту сорочку з розстебнутим горішнім гудзиком. Сиве волосся куйовдилося на вітрі, він пригладив його долонею і мовив густим голосом:
— От що скажу. Землю поділити всім порівну. Наче справедливо. А навіщо? Земля існує для того, щоб родити, а для цього до неї руки треба прикласти. — Рубонув у повітрі долонею, справді мозолястою, звиклою до роботи. — Я і сам працював, не лінувався, й інших примушував. Тоді земля віддячувала врожаєм. Тепер, кажу, наділили всім рівно. Однак є ледарі, а є й роботящі. Ледар землю не примусить родити, він її загубить, але ніколи не зізнається в цьому. Всі в нього будуть винні, а найперші справжні господарі. Бо їхнє поле — поруч і чомусь колоситься пшеницею, і сусід живе гарно. Заздрість роз’ятрюватиме ледареві душу, і піде він знову на того сусіда — робити революцію і віднімати, бо завжди легше віднімати, ніж самому орати. От я й кажу: несправедливо, коли землю всім порівну. Ти дай можливість мені в того нероби й гультяя землю забрати — звичайно, я заплачу за неї, але ж він ті гроші неодмінно проп’є. І прийде до мене. І вклониться. А я його тепер примушу на тій же землі працювати, тепер він нікуди не дінеться, бо інакше з голоду здохне, а він жінкою і дітьми встиг обзавестися, їх також годувати треба — от і гни свого незаможницького горба, аби земля родила. Й родитиме, це я вам кажу точно. А для держави важливо, аби родила. Хліб однаково державі лишиться, а вона, наша Україна, хлібом багата й іншим країнам його продаватиме. От і виходить така субстанція: усім добре, державі добре, її провідникам добре й селянам добре. Ну, босоті, може, не зовсім, проте хто тобі винен? Навіть більшовики кажуть: хто не працює, той не їсть. Правильно балакаю?
— Навіть дуже, — схвалив Грунтенко, — отже, програма нашого зрушення: приватна власність на землю й свобода торгівлі?
— Виходить, так.
— Кажуть: кожен солдат хоче стати генералом. А кожен селянин — багатим і незалежним.
— Говоріть уже прямо: середняк прагне до куркульства. Це — якщо совдепівською мовою. А простіше: за збагачення селянства.
— Тут я з вами цілком згодний, — заявив Петрик. — З цим гаслом ми й підемо до нашого українського селянина, й він зрозуміє нас. А збагнувши що до чого, підтримає. Усіма силами, навіть збройно. Ось воно й повстання, на котре так розраховуємо.
Длугопольський подав через стіл Петрикові руку. Мовив урочисто, паче присягався:
— В ім’я цієї великої мети ми даємо згоду на підпорядкування нашого загону Повстанській Волинській армії.
— Слава мужнім воїнам України! — вигукнув Петрик, щасливо посміхнувшись. — Чомусь я був певен, що ви приймете саме таке рішення.
— Бо маємо кебету в голові, — миролюбно сказав Длугопольський. — Але ж тепер, Панасе Григоровичу, поінформуйте нас про найближчі та далекі плани. — Підвівся і виструнчився. — До речі, віднині можете наказувати, ви командувач і над нами — всі ваші розпорядження для мого загону обов’язкові.
Петрик провів долонею по обличчю, немов знімаючи з нього дотеперішню урочистість, і мовив діловим тоном:
— Маю поінформувати шановне товариство, що в Житомирі існує велика підпільна група, яка схвалює пашу платформу й підтримує з Повстанською Волинською армією щільні контакти. Називається вона “Комітетом звільнення рідного краю” і об’єднує як житомирську інтелігенцію, так і прогресивно настроєне міщанство. Більше того, до групи увійшли окремі представники так званого робітничого класу — маю на увазі друкарських робітників, котрі допомагають випускати листівки та прокламації. Хочемо створити й підпільну газету, але це питання, певно, маєте вже розв’язати ви, Володимире Антоновичу, — звернувся до Грунтенка.
— Звичайно, ця акція сколихнула б маси, — погодився той, знаючи, що не поворухне й пальцем, аби сприяти цій авантюрі.
— Комітет звільнення рідного краю, — вів далі Петрик, — організація жива й дійова, вона поставляє нам оперативні матеріали про пересування військ Житомирського гарнізону, інформацію про заходи губернських установ.
“Треба знайти спосіб негайно повідомити Голишева, — подумав Вовк. — Під боком Волинського ДПУ — ціла організація, а вони там вуха порозвішували…”
— План дій у нас такий, — сказав Петрик, — виносимо його на обговорення і спільне затвердження. Найближче завдання: силами загонів улаштовувати диверсії місцевого значення, тобто наскоки на села, експропріації банків та поштових поїздів, агітація серед населення проти більшовицького засилля. Селяни повинні знати: ми помстимося кожному, хто активно сприяє утвердженню Радянської влади.
— Слушно, — вигукнув Длугопольський, — цілком слушно, і ми голосуємо за це обома руками.
— Ваш загін, Миколо Костянтиновичу, через тиждень, найпізніше через десять днів мусить вирушити на північ у район Коростеня, аби осісти у визначеному нами спільно місці. Раджу пересуватися вздовж річки Ірші й вийти на Чоповичі — там досить великий лісовий масив, де можна вільно маневрувати. У Чоповичах одержите явку — через надійну людину зв’яжетесь безпосередньо зі мною.
— Усе виконаємо, — пообіцяв Длугопольський. — Чоповичі я знаю: велике село й багате.
— Штаб ПВА, — повідомив Петрик, і в голосі його зазвучав метал, — прийняв рішення почати повстання восени цього року, пов’язавши його з продподатковою компанією та призовом новобранців до Червоної Армії. Самі розумієте, ці компанії не можуть викликати ентузіазму в населення, навпаки, кому хочеться задурно здавати совдепам зерно, м’ясо, вовну? І відправляти молодь на службу? Само собою виникне незадоволення, і ми виступимо за найсприятливіших умов. Вважаємо, що найкращим сигналом до повстання буде знищення того самого містечка Базар під Овручем, де було розбито корпус генерал-хорунжого Тютюнника. Ми піднімемо народ, і він сам піде на це містечко, аби помститися за тих, хто героїчно загинув у боротьбі за вільну Україну. Операцію уже розплановано в деталях. Дванадцятеро наших вірних людей в ніч на восьме жовтня одночасно підпалять будинки мешканців та совдепівські установи. А курінь помсти на чолі з твердим і хоробрим, я не боюсь сказати саме такі слова, бійцем за народну справу Іваном Закусилом нещадно знищуватиме всіх, хто тікатиме з палаючого містечка. За цим сигналом повстанські загони ПВА перейдуть У наступ, поширюючи бойові дії в напрямі Києва та до польського кордону.
