Online-knigi.org
online-knigi.org » Книги » Детективы и триллеры » Шпионские детективы » Останній заколот - Самбук Ростислав Феодосьевич (библиотека книг .TXT) 📗

Останній заколот - Самбук Ростислав Феодосьевич (библиотека книг .TXT) 📗

Тут можно читать бесплатно Останній заколот - Самбук Ростислав Феодосьевич (библиотека книг .TXT) 📗. Жанр: Шпионские детективы. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте online-knigi.org (Online knigi) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

Гнів підступив до серця Петра Вовка. Ось тобі й бійці за народну справу, які знищуватимуть мирне населення містечка, тільки тому, що під ним було розгромлено Тютюнника! Він мимоволі стиснув кулаки й поворушився, це не пройшло повз Петрикову увагу — запитав:

— Маєте заперечення?

— Ні, просто хотів повідомити про переговори в Центральному штабі з полковником Ступницьким.

Петрик зітхнув і сів. Риси обличчя з нього пом’якшали— втома проступила на ньому. І мовив утомлено:

— Ми не покладаємо великих надій на підтримку Центрального штабу. Вони там усі заполітикувалися й більше дбають про себе, ніж про свій народ.

“Зрештою, маєш рацію”, — схвалив подумки Вовк і сказав:

— Я вже повідомляв отамана Длугопольського, що закордонна підтримка реальна тільки за умови захоплення повстанцями великого населеного пункту, скажімо, Житомира, й створення в ньому народного уряду.

— Завдання не таке вже й важке, — ані на мить не замислився Петрик. — Житомир ми захопимо через два — три дні після збройного виступу.

“Авантюрист, — вирішив Вовк, — до того ж авантюрист небезпечний, бо справді вірить в успіх повстання”.

— Я переконаний, що так воно й станеться, — сказав, — має статися, бо надто багато невдач на нашому шляху.

— Смуга невдач закінчилася, — підтримав його Длугопольський, — ми вступаємо в новий етап боротьби, який віщує удачу. — Він підвівся, обвів усіх просвітленим поглядом. — Від нас, — сказав упевнено, — саме від нас, від нашого хисту, впертості, розуму й мужності залежить майбутнє цілого народу, й ми свято виконаємо свій обов’язок.

29

Перший номер “Нови” вирішили відзначити чаюванням знову на квартирі Василенка-старшого. Зібралися в тому ж складі, не прийшов лише Чолганський, який виїхав у службове відрядження, але замість нього запросили Толпигу. Борис Миколайович відчував себе справжнім іменинником, адже журнал з його статтею вже поширювався в Києві й мав певний розголос серед інтелігенції.

Марія Данилівна клопоталася на кухні біля самовара, а чоловіки розташувалися в професорському кабінеті навколо журнального столика, де стояла велика бронзова попільниця й височів стос свіженьких, щойно з Парижа, журналів. Лише Толпига нервово походжав по кабінету, усім своїм виглядом виказуючи заклопотаність — йому вже замовили другу статтю, вона була майже готова, й Борис Миколайович відчував себе якщо і не першим серед перших, то принаймні рівним із Смирновим та Василенком-старшим — визначними київськими інтелектуалами.

Микола Прокопович закурив цигарку, струсив попіл і запитав:

— Як гадаєте, панове, на Єлизаветинській вже одержали “Новь”?

— Там сидять наші найзацікавленіші читачі, — сказав Чебаков. — Гадаю, їхні агенти вже нишпорять по місту.

Костянтин Прокопович узяв тонкий і не дуже гарно виданий журнал, ніжно погладив долонею по обкладинці з грубого паперу, мовив:

— Сьогодні ми розберемо останні примірники. Поширювати треба обережно, найперше — серед молоді.

Смирнов кивнув.

— У мене є кілька відданих студентів, — сказав. — Я скористаюсь їхніми послугами.

— Сподіваєтесь, що студенти після прочитання журналу вийдуть на вулиці? — не без єхидства запитав Чебаков. — Стаття Бориса Миколайовича гарна й запальна, та навряд чи матиме такий ефект.

— Завоювання молоді — одне з наших основних завдань, — сказав Смирнов. — І я не бачу нічого поганого, якщо вони вийдуть на вулицю з нашими гаслами. Принаймні маємо прагнути цього.

— Маємо, — погодився Чебаков. — Академічна група Центру дії вже одержала відповідні вказівки.

— Є вже така група? — здивовано зметнув брови Василенко-молодший.

— І досить міцна.

— Браво!

Толпига зупинився посеред кабінету. Перед очима постала Велика Володимирська перед червоною спорудою університету, ущент запруджена молоддю. Побачив збуджені, розчервонілі, гнівні юнацькі обличчя, вродливих і ніжних, але також розгніваних курсисток, які підводять затиснуті в кулаках журнали із його статтею… І як потім багатотисячна демонстрація рушає Бібіковським бульваром, а потім суне Хрещатиком до думи, як розгніваний народ виганяє з неї більшовиків…

Невже можливий такий тріумф?..

Раптом подумав: справді, усе в світі йде від особистого. Мені погано — погане й суспільство, мені добре — отже, не так уже й погано довкруж. Якщо б більшовики визнали його талант, можливо, друкувався б Толпига в “Пролетарській правді”, ганьбив контрреволюцію, викривав ворогів Совдепії, таких, як Чебаков і професор Василенко…

Борис Миколайович заплющив очі. Певне, написати саме таку статтю йому було б легше, ніж чергову для “Нови”. І фарби знайшлися б яскравіші, і на іронію можна було б не поскупитися, та й взагалі краще писати про людей, яких бачиш наскрізь, ніж оперувати абстрактними поняттями.

Борис Миколайович подумав трохи, поторгав пальцем верхню губу й мовив:

— Ставлю на обговорення шановного товариства одну з тез наступної статті: совдепи не терплять опозиції. її терпів навіть царат, думи, хоч і розганялися, та все ж існували, а більшовики зліквідували фракції навіть у своїй партії. До чого це призведе?

— Хаос! — авторитетно заявив Василенко-молодший. — А як наслідок — безмірне захвалювання окремих осіб, й вони відчують себе богами, оточать себе підлабузниками й сірістю, а сірості завжди більше…

— Про свою країну завжди слід писати з любов’ю! — з пафосом виголосив Толпига. — Але чому в мене з пера бризкає ненависть? Невже я не люблю свою Україну?

— Свою, — вагомо підкреслив Микола Прокопович. — Свою Україну, а не більшовицьку.

— Але ж країна — це не тільки поля й ліси. Народ!

— Народ… — ствердив Костянтин Прокопович. — Я за наш народ душу віддам, тільки чого він такий інертний? Чи ми такі дурні та недолугі, що не можемо розворушити його?

— Народ просто ще не дозрів до революції, — сказав Чебаков. — Запаморочилося в голові, почав трощити направо й наліво, а потім потрапив до більшовицьких тенет…

— Бо вони вчасно викинули гасла, які імпонували народові, — подав голос Смирнов. — І це свідчить про гнучкий розум їхнього лідера.

— Ви за Леніна? — здивувався Чебаков.

— Якщо б так, не сидів би з вами.

— А мені здалося…

— Здалося!.. Нам багато що здається. Поки ми сперечалися й топили один одного, есери — кадетів, а соціалісти — анархістів, більшовики вийшли на вулиці й завоювали пролетаріат.

— Україна — селянська, — заявив Микола Прокопович, — і український селянин мав скрутити пролетарям м’язи. Як ви дивитеся, Борисе Миколайовичу, — обернувся до Толпиги, — чи не варто наголосити на цьому в наступній статті? Пояснити селянству, хто його справжній ворог!

— Так-так-так… — тільки й відповів Толпига не без багатозначності. — Революція принесла Росії не тільки правду, а й піну, от на чому слід зіграти. І ця каламутна піна — більшовицьке засилля!

— Бравіссімо! — вигукнув Василенко-молодший. — Мовлено точно й водночас образно. Ви будете редактором нашого майбутнього центрального органу.

— Гадаєте, відмовлюсь? Ні в якому разі. Я сам прийду до керівництва нової держави з вимогою: дайте мені журнал чи газету!

— Хто ж вам відмовить?

— Конкуренти знайдуться.

— О-о!.. — покрутив над головою вказівним пальцем Микола Прокопович. — Кожен приписуватиме собі безліч заслуг!

— Першість належатиме бійцям, котрі, ризикуючи життям, прокладали шлях до перевороту, — заявив Василенко-молодший.

— А тому, панове, я закликаю вас до граничної обережності, — сухо мовив Чебаков. — Якщо виникнуть ускладнення — нічого не знаю, моя хата скраю… Доказів проти нас нема, хіба що журнали… — поплескав долонею по стосу “Нови”. — Але ж тут викрутитися легко: хтось підсунув…

До кабінету зазирнула Марія Данилівна:

— Самовар готовий… Припиняйте ваші дискусії…

— Вони тільки починаються… — Обвів усіх очима Толпига і перший посунув до вітальні, звідки долинав аромат добре завареного чаю.

Перейти на страницу:

Самбук Ростислав Феодосьевич читать все книги автора по порядку

Самбук Ростислав Феодосьевич - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mir-knigi.info.


Останній заколот отзывы

Отзывы читателей о книге Останній заколот, автор: Самбук Ростислав Феодосьевич. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор online-knigi.org


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*