В забутій країні - Санкритьяян Рахул (читаем книги онлайн .TXT) 📗

Біля якихось дверей сидів беззубий, зовсім сивий старий араб. Пан Чан вирішив удати з себе турка — з його здібностями неважко було це зробити — І звернувся до араба турецькою мовою. Однак той мотнув головою, пояснюючи, що нічого не розуміє. Пан Чан не розгубився і перейшов на англійську мову. Виявилося, що старий трохи знає її.

Вони почали згадувати Туніс — пан Чан сказав, що він звідти родом. Старий приїхав у Суец з Бізерти. Колись, ще замолоду, він жив з крадіжок та грабунків і не раз викрадав з пасовищ на Атласських горах худобу. Тепер він уже старий, немічний і може сподіватися тільки на ласку аллаха.

Пан Чан не випадково звернувся до цього араба: він знав, що старі люди сплять мало, тому більше бачать і чують, що діється навколо. Кожен, хто спустився сюди, має пройти цією вулицею. Отже, коли двоє “єгиптян” справді переховуються тут, старий араб не міг не помітити їх.

Поговоривши трохи з Чаном, старий налив склянку амбіту й сказав:

— Хоч я все своє життя був злодій і грабіжник, але все-таки залишився правовірним мусульманином. Пророк заборонив своїм учням пити вино, але про амбіт він нічого не сказав, бо це ж сік.

І старий випив. Тепер Чанові вже легко було допитатися в нього про все, і він дізнався, що ті двоє “єгиптян” тут. Вони ночують в одного напівгрека-напіввірменина. Його по всьому Суецькому каналу знають, як запеклого негідника. Він був ватажок банди, яка грабувала моряків і пасажирів, що зупинялися в Суецькому порту.

Старий араб нічого не приховував: у цьому кварталі жили самі злодії, і він гадав, що й Чан теж злодій.

Попрощавшись із ним біля одного з шинків, Чан пішов далі. Він легко знайшов будинок, де жив отой напівгрек-напіввірменин. На дверях не було ні дзвоника, ні молотка, і Чанові довелося постукати кулаком.

На стукіт вийшов чоловік з величезними вусами і звернувся до Чана незнайомою мовою. В його грубому голосі почувалася загроза.

— За мною женеться поліція, — тихо сказав Чан каліченою англійською мовою.

— Ну то й що? — сказав хазяїн теж по-англійськи.

— Сховай мене!

— Скільки в тебе грошей? — недовірливо спитав бандит.

— А тобі що до того? Гроші в мене є, а скільки їх і звідки вони — моє діло, і тобі до того зась. Я прошу дати притулок, і якщо ти переховаєш мене на одну ніч, заплачу п’ять рупій.

Хазяїн спершу не погоджувався: він обіцяв двом пожильцям нікого не пускати на ночівлю, поки вони тут. Але потім подумав, що п’ять рупій за одну ніч — добрі гроші. Ті двоє іноземців уже міцно сплять, вони й не знатимуть нічого. І хазяїн упустив Чана, замкнув зсередини двері на величезний замок, а ключа від нього поклав собі в кишеню. Пильне око спостережливого Чана не проминуло жодного його руху. Він добре розумів, що найменша необачність може згубити його.

У першій кімнаті, куди вони ввійшли, на столі горів маленький недогарок свічки, вставлений у пляшку. В кутку стояло гарне широке ліжко; на гачку, вбитому просто в стіну, висіло пальто. Все було вкрите товстим шаром пилу й бруду.

Хазяїн узяв свічку й провів Чана до сусідньої, прохідної, зовсім порожньої кімнатки; тут не було нічого, крім старої, подертої мати на підлозі.

— Ось твоє місце, — сказав хазяїн. — Можеш переночувати тут одну ніч, але гроші давай наперед.

Пан Чан засунув руку в кишеню і спритним рухом витягнув звідти величезного ножа. Хазяїн подивився на ножа, потім на Чана і раптом тямуще усміхнувся. Чан дав йому п’ять рупій. Той уважно оглянув кожну монету, підкинув на долоні і вийшов з кімнати; двері за собою він зачинив.

Чан залишився в пітьмі, тільки з першої кімнати ледве пробивалося в щілинку світло. Він навшпиньках підійшов до дверей у третю кімнату і приклав до них вухо. Звідти чути було глибоке дихання: люди там міцно спали. Чан, переконавшись, що він таки недаремно прийшов сюди, ліг на мату, заплющив очі і незабаром тихо, рівно захропів. Так він пролежав довгенько, а коли розплющив очі, в першій кімнаті вже не було світла. Значить, і хазяїн заснув. Весь дім обгорнула непроглядна пітьма. У кімнаті стояла така задуха, що важко було дихати.

Чан тихо прочинив двері до хазяїна. Почувши, що той голосно хропе, він повернувся до своєї кімнати, вийняв з кишені і засвітив маленького ліхтарика й почав оглядати двері в третю кімнату. Вони були замкнені на замок.

Спритними, як у фокусника, руками він витяг у хазяїна з кишені ключа. Хазяїн навіть не ворухнувся. З ключем у руці Чан підійшов навшпиньках до дверей у третю кімнату й почав обережно відмикати замок. Відмикав він дуже повільно, намагаючись не скрипіти: коли б хто-небудь прокинувся, то й справа загинула б, і сам Чан навряд чи врятувався б. Йому довелося згаяти хвилин десять, щоб відімкнути замок і відчинити двері.

Увійшовши в кімнату, де, на думку Чана, були “єгиптяни”, він засвітив ліхтар і роздивився навколо. Тепер уже в нього не було сумніву, що тут переховувалися саме ті, кого він шукав. Обидва втікачі лежали напівголі просто на долівці, в різних кінцях кімнати. Зовні вони скидались на коптів. [22] Один мав довге волосся, підстрижене до вух, а другий, старий чоловік, був зовсім лисий. Вони були схожі один на одного: ті самі тонкі губи, круті вилиці і гострі, як у євреїв, носи з широкими ніздрями.

Чан не звик гаяти час. За кілька секунд, поки горів ліхтарик, він устиг розглядіти кімнату та “єгиптян” і навіть помітив, що старий спав на подушці, а в другого під головою не було нічого.

Ставши на коліна, Чан побачив зблизька обличчя старого: рубець, що розітнув йому щоку від вуха до рота, заподіяно якоюсь тупою зброєю. Під головою в нього була не подушка, а якась річ, загорнута в брудну шматину. Чан ще раз увімкнув ліхтарика, затулив його рукою, щоб світло не падало в очі старому, і уважніше оглядів річ, яка правила тому за подушку. В шматину було загорнуто щось важке — чи то каменюку, чи щось залізне. І раптом Чан збагнув: це ж той самий жук-скарабей!

Тепер Чан уже знав, що треба робити. Скрадаючись, мов кіт, він пройшов до першої кімнати, де спав хазяїн, і тихо відімкнув надвірні двері, щоб потім, уже з амулетом, можна було швидко й без перешкоди вибратися з цього дому.

І раптом… А про це Чан і не подумав! Надворі було прохолодно, і, коли він прочинив двері, струмінь свіжого повітря збудив хазяїна. Той враз зірвався з постелі і вихопив з-за пояса ножа. Чан швидко увімкнув ліхтарика і спрямував яскравий промінь просто в обличчя хазяїнові. Світло засліпило бандита. Чан витяг пістолета і, тримаючи його так, щоб, хазяїн бачив перед собою тільки дуло, тихо, але твердо наказав:

— Мовчи! Якщо знімеш галас, зразу ж всаджу в тебе кулю!

Хазяїн обмацав кишені:

— Ти вкрав у мене ключі!

— Тихо! — відповів Чан. — Роби те, що я звелю, і можеш нічого не боятися. Ключі я віддам, але тільки-но спробуєш хитрувати, зараз порішу тебе.

Негідники ніколи не бувають сміливі, і на хазяїновому обличчі відбився страх.

— Ти з поліції? — злякано прошепотів він.

— Ні, я злодій, такий самий, як ти і оті двоє… Але я не маю часу розводити теревені. Зараз же підніми руки вгору і йди в останню кімнату. Та не забувай, що в мене в руках пістолет! — звелів Чан.

Хазяїн мовчки скорився. Він пройшов поперед Чана до тієї кімнати, де двоє “єгиптян” спокійно спали й досі міцним сном.

Чан поставив ліхтаря на полицю і наказав хазяїнові стати біля протилежної стіни, але так, щоб промінь світла падав йому на обличчя.

— Тільки спробуй поворухнутись — і тобі буде край. Я жартувати не люблю, — пошепки попередив його Чан.

Усе, що він робив, було добре обмірковане. Чан і справді був незвичайна людина, проте він мав, як і всі, лише дві руки, а зараз йому треба підняти голову “єгиптянина”, витягти з-під неї пакунок і взяти звідти жука-скарабея; крім того, не можна спускати з ока хазяїна, щоб зразу вистрелити, якби той поворухнувся: коли б хазяїн відскочив у пітьму, Чан не зміг би вже влучити.