В забутій країні - Санкритьяян Рахул (читаем книги онлайн .TXT) 📗
Коли “Лотос” підходив до східного берега Суецького каналу і в далині вже вирізнялися будівлі Суеца, Дхірендра виконав свою обіцянку. Дхандас, досвідчений у судовій роботі, допитав слуг, моряків, помічників капітана та кухаря, але все було даремно. Двоє пасажирів, які викликали в мене підозру, сказали, що вони живуть у верхів’ях Нілу, а більше нічого ми від них не дізналися, бо вони дуже погано володіли мовою хінді.
Тільки-но “Лотос” увійшов у Суецький порт і кинув якір, як двоє “єгиптян” десь зникли. Ніхто не бачив, коли вони зійшли з корабля. Ми стояли далеко від пристані, і, якби вони втекли плавом, ми неодмінно побачили б їх. Але втікачів ніде не було; мабуть, вони дременули одним з човнів, яких безліч сновигало навколо нас.
Ця подія переконала капітана Дхірендру в тому, що місто Мітні-Хапі справді існує, і він, як і ми, теж пройнявся палким бажанням побачити його на власні очі. Капітан дав нам чимало практичних порад, просив цілком покластися на нього і хоч не був певен, що ми знайдемо жука-скарабея, але сказав, що також піде разом з нами розшукувати Серафісову гробницю.
О восьмій ранку ми зійшли на берег і втрьох подалися до місцевого відділення пароплавної компанії, де служив Дхірендра. Представник компанії, огрядний чоловік, схожий на італійця, привітно поздоровкався з нами і сказав капітанові Дхірендрі:
— Тут зараз є пан Браджрадж, капітан судна “Шравастхі”. Він тяжко захворів на малярію, і його довелося покласти до місцевого госпіталю. Там він пролежав кілька місяців. Тепер пан Браджрадж почуває себе добре і прагне знову стати до роботи. Але, на жаль, я не маю щодо цього ніяких вказівок від правління компанії.
Дхірендра нічого не відповів йому, тільки мовчки кивнув головою. Коли ми вийшли на вулицю, він узяв мене і Дхандаса за руки й повів у скромне кафе недалечко од відділення компанії.
— Нам треба обміркувати все в такому місці, де нас ніхто не підслухає, тому я і привів вас сюди. Тут завжди мало відвідувачів, і ми можемо спокійно поговорити, — сказав капітан, коли ми сіли до столика.
Дхірендра замовив три чашки кави. Спершись ліктями на стіл, він тихо звернувся до мене:
— Я щиро хочу допомогти вам, пане професоре. Через свою службу я зв’язаний з морем, але все-таки багато подорожував і сушею. Я побував у Тібеті, Монголії, в центральних районах Африки. Такі подорожі, особливо зв’язані з труднощами та небезпеками, я люблю не менше, ніж мандрівки морем. Я не песиміст, але мушу сказати, що ваше становище досить-таки важке. Дорогоцінна пам’ятка старовини, через яку, ви кажете, загинув Шівнатх Джаухрі, була у ваших руках. Про цю таємницю хтось дізнався, за вами стежили навіть на кораблі і таки вкрали жука. Може, це вас не зупинить і ви поїдете далі, але не забувайте, що попереду сотні кілометрів і ваші переслідувачі невідступно стежитимуть за вами, либонь, ще й спробують убити вас.
Я і сам добре розумів, які небезпеки нас чекають, і вже не раз картав себе за те, що так легковажно згодився взяти участь у цій експедиції. Я думав про химерну долю, яка закинула мене, професора Відехського університету й охоронця Наландського музею, в це убоге кафе і хтозна, що готує мені далі. Де вже там покладатися на Дхандаса: за Серафісові скарби він ладен піти на все, але — я вже переконався — розумно й спокійно обміркувати у важку хвилину становище не здатен. Отож я уважно слухав капітана Дхірендру.
— Але я захопився вашими планами, — вів далі капітан, — І сам не від того, щоб побачити країну, яка загубилася в серці Африки. Я хочу поїхати разом з вами, коли ви дозволите, і сподіваюсь, що стану вам у пригоді.
Мене дуже здивував Дхандас: він почав заперечувати, казав, що капітан перебільшує небезпеку і немає ніяких підстав залучати до нашої експедиції ще одну людину. Мене вразила його зажерливість і дурна впертість.
Нерозумно було б втратити такого вірного товариша, як Дхірендра; тому я твердо заявив, що вітаю бажання капітана їхати з нами, а всі додаткові витрати беру на себе. Щоб остаточно зломити впертість Дхандаса, я заявив, що коли капітан не поїде з нами, я зараз-таки повертаюсь до Індії.
Довго сперечався Дхандас, та нарешті мусив погодитися зі мною; ми поклялись допомагати один одному під час подорожі і не покидати товаришів напризволяще, коли станеться якесь лихо. Ви згодом дізнаєтесь, як Дхандас виконав свою клятву.
Дхірендра зайшов у відділення компанії і послав звідти правлінню телеграму: він просив дати йому через невідкладні справи відпустку, а “Лотос” на цей час доручити капітанові Браджраджу; він прийме корабель, як тільки надійде дозвіл правління.
Після того ми пішли в поліцію і попросили начальника докласти сил, щоб відшукати вкраденого в нас жука-скарабея.
З поліції ми попрямували до готелю “Суец” у центрі міста. Ми не поспішали їхати в Каїр, бо сподівалися знайти скарабея, хоч ніхто з нас не знав, що треба для цього зробити.
У ресторані готелю, куди ми зайшли пообідати, Дхірендра взяв у руки газету англійською мовою, де розповідалось про викрадення якогось хлопчика. Довго сердешні батьки шукали дитину, але все марно. Та якось вони почули про видатного китайського детектива пана Чана і звернулись до нього. Пан Чан з властивим йому талантом і спритністю переборов величезні труднощі і кінець кінцем знайшов хлопчика.
— От хто нам зараз потрібен, — сказав капітан Дхірендра. — Добре було б знайти пана Чана і попросити його допомогти нам. Правда, за це довелося б чимало заплатити. Я ніколи не бачив його, але про нього часто пишуть у газетах. Не було ще жодної справи, якої він не довів би успішно до кінця.
Те, що сталося далі, ви, напевне, вважатимете за дивовижне і незвичайне.
Коли Дхандас і Дхірендра пішли до своїх номерів, я подався у вітальню і знічев’я почав переглядати журнал, де реєстровано прибулих. І раптом я побачив три підписи, що вирізнялися серед інших. Грубими, нерівними літерами написано ім’я Раджа Моханлала, далі чіткими літерами, нахиленими вліво, розписалась Бегам Хабіба, а ще нижче з тонких і довгих, наче журавлині ноги, паличок складався підпис — Та Чан.
От дивний збіг! Зовсім випадково Дхірендра натрапив у газеті на замітку про пана Чана, який міг би допомогти нам у тяжкому становищі, — І раптом того ж дня ми дізнаємось, що знаменитий детектив живе в тому ж готелі, де й ми!
Темні, відсталі люди пояснили б такий збіг чудом, втручанням надприродних сил. А насправді ніякого чуда тут не було: пан Чан їздив до Європи у своїх справах і тепер, природно, повертався на батьківщину через Суец.
У готелі черговому адміністраторові впало в око прізвище Чана, і він вийняв із старої підшивки газету із статтею про нього. Прочитавши статтю, адміністратор віддав газету розсильному, той відніс метрдотелеві ресторану, а метрдотель забув її на столі. Отак і сталось, що вона потрапила до рук Дхірендри.
Я зразу ж сказав моїм супутникам, що пан Чан тут, у нашому готелі, і запропонував звернутися до нього. Дхандас так хотів знайти амулет, що навіть не став заперечувати.
Ми повечеряли в ресторані і вже мали встати з-за столика, коли до зали ввійшов сам знаменитий детектив у модному костюмі англійського крою. Ніхто з нас не зустрічався раніше з паном Чаном, але ми зразу ж пізнали його, побачивши типове китайське обличчя. Чан був зовсім не такий опасистий, як його змальовували газети.
Дхандас злегка підштовхнув Дхірендру; капітан підійшов до детектива і, мабуть, бажаючи поздоровкатись за китайським звичаєм, так церемонно вклонився, що іншим часом ми б, напевне, засміялися.
— Пан Чан? — спитав Дхірендра.
Так. З ким маю честь розмовляти?
— Я капітан Дхірендра Натх.
— Дуже радий бачити вас — людину з вітчизни великого Будди.
Так уперше зустрілися ці двоє сміливих і розумних людей.
Розділ VI
МИ ВІДКРИВАЄМО ПАНОВІ ЧАНУ НАШУ ТАЄМНИЦЮ
