Пригоди Електроника - Велтистов Євген Серафимович (книги онлайн бесплатно TXT) 📗
Замба йшов повагом, зриваючи й перемелюючи гілки, і в череві його гурчало, ніби там працював старий двигун. Кінець одного бивня у Замби був обламаний. В сутичці з диким лютим махна, бродячим слоном без бивнів, але з дуже сильним хоботом, Замба трохи зіпсував красу своїх довгих кістяних стріл, зате врятував господаря.
Професор Громов, оглядаючись на всі боки, не зовсім уявляв, як вони на слоні наздоженуть сонних мисливців, але раз інспектор сказав: “Піймаємо”, йому годилося вірити.
— Носоріг. — Радж Манас обернувся до гостя й простягнув руку.
Очевидно, попереду була багниста яма, де блаженствував носоріг; сірий панцир спини, нашорошені вуха та войовничо зігнутий ріг — це все, що було видно подорожнім. Почувши тупіт Замби, носоріг виліз із ями, а за ним вискочило маля. Крізь багнюку було видно, що в малюка рожева шкіра.
Нагнувши голову, виставивши небезпечний ріг, самиця кинулась на слона. Вона наближалась із форканням і хрипом; за нерозважливо хороброю матір’ю стрибало маля. Замба не звернув, він лише уповільнив крок і підняв хобот. Інспектор не ворухнувся.
Підбігши до спокійного Замби, самиця підвела голову. Розлючені очі втупилися в людей.
— Вкусить чи не вкусить? — пробурмотів інспектор.
Він знав: індійський носоріг рідко колеться рогом — найчастіше кусає противника.
Несподівано позаду пролунало якесь ревіння. Інспектор обернувся. Кричав хлопчик з незворушно спокійним обличчям.
Носоріг круто повернувся і, звільнивши стежку Замбі, кинувся з малям навтіки, показавши короткий товстий хвіст, який забавно увінчував його панцир.
— Ваш Е-лек-тро-ник, — сказав інспектор професорові, насилу вимовляючи важке ім’я, — знає мову носорогів?
— Трохи знає, — відповів Гель Іванович. — Вивчав у школі. — Громов усміхнувся, згадавши, як він навчав колись Електроника різних премудростей.
— Він може бути хорошим махаутом, — стримано похвалив Радж Манас. — Замба тільки один раз тікав від носорога, і сьогодні мій гість допоміг йому.
Вони рушили далі. Електроник хрипло промовив:
— Тигр.
— Де тигр? — пошепки спитав Громов.
— Я не бачу, — проскрипів Електроник. — Але я чую крик павича: мейоу!..
— Він має рацію: поблизу тигр, — підтвердив інспектор. — Бачите?
Замба кінцем хобота стукав по втоптаній стежці, видаючи глухий металічний звук. Він, як і павич, учув тигра.
У траві промайнула червоно-чорна спина, потім висунулась кругла голова з пухнастими баками. Блідо-голубі очі байдужно глянули на мандрівників. Замба ступив крок уперед, погрозливо хитнув бивнями. Він не боявся великої кішки, лише згорнув кільцем уразливий для гострих зубів хобот. Кілька хвилин слон і тигр вивчали один одного. Але досить було Громову ворухнутися, як кішка, мигнувши смугастою блискавкою, зникла за скелею.
— Королівський, — зазначив Громов, з цікавістю дивлячись услід триметровій кішці. — Не вдалося йому полювання.
— Сполохнули, — сказав Манас. — Ми ще зустрінемось з цим багхом, професоре. — Багхом індієць називав усіх тигрів свого лісу.
Він добре знав кожного “в обличчя”, норов і повадки, хіба що не давав їм імен.
Тигр полював за малям носорога, якого вигнав з теплої ями Замба. Можливо, у відкритому погляді тигра й був німий докір слонові: навіщо ти позбавив мене улюблених ласощів?.. Але тигр, звичайно, не знав, що поряд відбувається ще одне полювання, що його самого вистежують невидимі противники — сонні стрільці!..
Слон швидкою ходою обігнув скелю, й Інспектор, подавши знак махаутові, зупинив Замбу, сплигнув на землю.
Під розлогим деревом стояла клітка з найміцнішого бамбука. Підняті з двох кінців решітки немов чекали якогось в’язня.
— Вам краще лишитися тут, професоре, — порадив Радж Манас, знімаючи з плеча рушницю.
Громов, наказавши Електроникові чекати, зліз із слона й рішуче попрямував за інспектором. Вони зникли в густому чагарнику.
Замба підійшов до дерева, став ласувати соковитими гілками. Погонич усівся в тіні. Електроник кружляв біля клітки.
Тишу обірвав постріл. Електроник завмер. І тут прямо на нього вискочив із заростей тигр — той самий, з блідо-голубими очима, який полював на носорогове маля. Граціозними стрибками промчав він на м’яких лапах за два кроки від Електроника. Маленька червона пляма проступала на смугастих грудях.
Електроник вигукнув протяжно-жалібно: “Вау!.. Хуаб… вау!” Мабуть, ніколи ще у своєму дивному електронному житті не бігав він так швидко — швидше, ніж будь-який знаменитий спринтер, бо тигр, зачувши знайомий сигнал тривоги на своїй мові, миттю повернув і стрибнув услід.
Махаут, блідий від жаху, прилип спиною до шершавого стовбура. Слон, громоподібно затрубивши, виставив бивні й відступив: попереду тигра біг хлопчик.
Певно, тигр наздогнав би свою швидконогу здобич тільки в клітці, куди він улетів услід за хлопчиком. Та Електроник устиг вислизнути в отвір, опустивши перед самим носом тигра решітку. Слон, оберігаючи хлопчика, ударом бивнів зачинив другу решітку.
Пролунало оглушливе ревіння. Тигр у безсилій люті гриз слизький бамбук, і в його крику, страшному для людей, лише чуйний слух Електроника міг вловити жалібні ноти й уривчасто-сухий кашель. Хлопчик був абсолютно спокійний, ніби, рятуючись, випадково піймав не тигра, а кошеня, й блідий погонич, тремтячи усім тілом, дивився на нього захопленими очима.
Над кущами пропливла біла чалма, за нею капелюх. Це бігли Радж Манас і Громов. Трохи згодом помічники інспектора, що чергували в заростях, вивели здоровенного молодика в армійських черевиках — сонного стрільця, який стріляв у тигра.
— Що сталося? — запитав інспектор. Він дуже здивувався, побачивши свого багха в клітці.
Гель Іванович розглядав Електроника; м’яв у руках капелюх, не знаючи, куди його дівати. Потім, розгублено насунувши його на учня, спитав:
Ти не постраждав?.. Ти так і ловив — у капелюсі? Зніми, дуже жарко…
Професор простягнув капелюх слонові, й той поважно поклав його собі на спину.
Небагатослівного досі махаута немов прорвало. Жестикулюючи, підстрибуючи, простягаючи до хлопчика сухі руки, погонич довго говорив про те, що сталося лише протягом кількох секунд.
— Я сподіваюсь, вам потрібен саме цей тигр, — скрипучо сказав Електроник. — Я його заманив після того, як пролунав постріл.
— Ми його випустимо. Тільки спершу виймемо з нього кулю. — Радж Манас уважно подивився на сонного стрільця, який нічого не розумів у всій цій історії: тигр, щойно підбитий радіокулею, опинився в клітці.
— Юначе, відійдіть, ви чавите своїми черевиками гарну квітку, — сказав професор сонному стрільцеві.
Той відійшов, знизав плечима: дивак, квітку пожалів.
Інспектор обернувся до помічників:
— Відвезіть багха й цього бравого мисливця на станцію. Витягніть кулю. Багха пустіть в джунглі, а стрільця затримайте. Ми маємо дізнатися, чому він полював на тигра. І, крім того, знайти його спільників.
Кілька днів гостював Сироїжкін у морському селищі, але не в тому, що стоїть коло самого урвища на березі, а в підводному, де жив його новий знайомий Дон.
У блакитному просторі висять на якорях будинки-дзвони. В такому будинку все, як звичайно, тільки трохи прохолодніше. Щоправда, двері вже не в стіні, а в підлозі, і в цю дірку треба пірнути в масці, ластах, з прозорим мішком за плечима. Мішок наповнюється водою, розпрямляється у крила, і вже ширяєш невагомий, на великих крилах, вдихаючи кисень із цих штучних зябер, і бачиш рівні доріжки з молюсків, що очищають воду, й густі джунглі водоростей, які заступають шлях повзучому піску. А підведеш голову — побачиш вигнутий водяною лінзою круг далекого сонця, і згадаєш про інший світ, і враз про нього забудеш, бо море є море. І в глибині його — не тільки селища, а й підводні міста — з вулицями, стадіонами, зоопарками. Це особливий світ: у ньому можна плавати, пірнати, перекидатися, дельфінити, кашалотити, акулити, білужити — словом, жити під водою, наслідуючи вільних морських мешканців, зовсім як Рессі.
