Пригоди Електроника - Велтистов Євген Серафимович (книги онлайн бесплатно TXT) 📗
Дон, що супроводив Сироїжкіна, плавав без мішків-крил. Перед тим як пірнути у двері, Дон ковтав якусь магічну пилюлю, яка допомагала м’язам довго зберігати кисень і поглинала вуглець. Вдихнувши на всі груди, Дон стрибав ластівкою у дверний люк, а на глибині, пустивши вгору кілька бульок, набирав у легені води. Тепер він був готовий пливти, з допомогою ластів, куди завгодно, як кит чи дельфін, а слідом за морським доглядачем, відмахуючись лапою від цікавих риб, по-собачому перебираючи лапами, плив Малюк.
— Щo ти хочеш? — запитав Дон, і Сергій почув його голос у кнопці мікрофона, вставленій в вухо. — Шукати підводні скарби? Ганятися за рибами? Впіймати акулу?
У Сироїжкіна перехопило дух, він глухо промовив у своїй масці:
— Акулу…
— Вперед! — скомандував Дон. — Тут недалеко я поставив капкан і давно не перевіряв.
Дон попрямував до підводної скелі, де був прилаштований капкан. Ще здалеку він побачив: є здобич! Мисливець щосили запрацював ластами.
Сироїжкін обережно наблизився. Він розгледів під металевою сіткою гладеньку сіру голову й вогненно-мстиве око. Капкан мав вигляд петлі з дротяним сачком, в якому лежала приманка. Сунувши голову в сачок, хижачка зашморгнула петлю. Акула майже змирилася з неволею, але, помітивши плавців, запрацювала несамовито хвостом. Дон наблизився до акули.
— Дивись, Сергію! — крикнув він і, приловчившись, плигнув на полонянку, вчепився у її спинний плавник.
Мов дикий кінь, осідлана акула крутнулася на одному місці, а потім помчала по колу, стримувана міцним поводком. Сергій злякано відсахнувся, побачивши в дротяній сітці морду, що насувалася на нього. А вершник, обхопивши ногами шершаві боки, тримаючись за плавник, сміявся, виробляв карколомні петлі. Акула вертілася у воді, била хвостом, кидалася вгору і вниз — вершник не падав. Нарешті він нагнувся, простягнув руку, беззвучно клацнув замком, зіскочив з рибини. Акула зникла. Живучість її здавалася неправдоподібною.
— Найкраща акула — мертва акула” — так кажуть моряки. А моя здобич в наморднику нікому тепер не страшна, — промовив смільчак. — Пливімо, Сергію, далі.
Вони зупинилися біля величезної, завбільшки з хлопчика, химерно скрученої мушлі, яку Дон знайшов в одній з експедицій. Чудовий дім, надійний намет для самотнього мандрівника! Дон дістав з мушлі довгий трикутний зуб.
— Це моє головне відкриття, — гордо сказав він. — Зуб доісторичної акули! Кархародон — її ім’я. Ось уже рік як я готуюся до полювання на кархародона…
— На доісторичну? — прохрипів під маскою Сироїжкін. Він почав звикати до різних морських дивовиж, але зараз нічого не розумів.
— Дивись уважно: зуб — не закам’янілий. Я його відкопав у мулі, точніше відкопав екскаватор, а я підняв. От тобі й доісторична! В океані є глибини, куди ніхто не заглядав. Хто ж у них приховується? А раптом — кархародон?
— Він, мабуть, величезний, — пробурмотів Сергійко.
— За моїми обчисленнями, при таких зубах розмір кархародона метрів двадцять п’ять, не менше. Паща отакенна — печера на шість чоловік. А хвіст! Ти уявляєш, якого ляща дасть ця акула, якщо її осідлати?!
Тут Сергій зареготав і раптом згадав Рессі. А що коли йому трапиться кархародон? Хай навіть не такий величезний — все одно страшно…
Якби Рессі плив по вечірньому океану, він почув би “голос моря” — особливі звуки, що їх викрешує вітер із хвиль, — і дізнався б про наближення шторму: звідки він насувається, яку силу має, чи скоро наздожене їх. Але Рессі вже кілька годин ішов на глибині слідом за синім китом, і коли хвиля оглушила його супутника й він випірнув рятувати Білобочку, плавці опинилися в самому центрі лютого шторму, якого моряки називають просто й страшно: “буряне око”. Хвилі, здійнявшись на висоту семиповерхового будинку, утворили гігантську вирву. “Буряне око” у виламах блискавок, здавалося, зацікавлено дивиться згори в цю вирву: що ж там, аж на дні?
Плавців закрутило у вирві. Рессі обняв лапами безпомічного дельфіна, який кволо попискував, і напружував усі свої електронні сили, щоб швидка течія не занесла Бочку. Він увімкнув усередині себе механізм аварійного керування, — сотні резервних електронних схем стали визначати верх і низ, швидкість обертання, глибину й кордони шторму, щоб у потрібний момент скористатися реактивним двигуном. Білобочка раптом ворухнув хвостом і вдихнув дихалом порцію повітря, але Рессі не відпустив товариша: водоверть владно потягнула їх униз. Дедалі швидше наближалося дно океану.
У ці критичні секунди Рессі ввімкнув двигун на повну потужність, і той виштовхнув плавців з виру.
Потім Рессі відпустив Білобочку з обіймів, в чорнильній імлі став виводити товариша з буряної зони. Всі, хто міг заховатися, учувши шторм, — медузи, риби, водяні змії, скати — опустилися на рятівні глибини, притихли. Лише туманними дисками повільно пропливали якісь осяйні безмовні істоти, роздивляючись пришельців згори. Нектонів слід було втрачено, розмито бурхливими підводними течіями. Марно було пробувати шукати в цих водах ледь чутний китовий запах.
Вони пливли всю ніч, а вранці побачили безтурботно спокійне, пустельне аж до обрію полотно океану…
Рессі давно вже дійшов висновку, що “карта життя” Нектона, його шлях в морях та океанах були дуже складними: адже він угадав близький шторм і втік від нього. Як і кожний кит. Нектон побоювався, мабуть, берегів, вузьких проток, підводних міст. Але, на відміну від своїх побратимів, синій кит не повертався взимку і влітку у звичні краї. У Нектона не було улюблених морів; він, вільний кит, нехтував китовими правилами й жив у всіх океанах; Земля, яку він окільцював орбітами своїх мандрів, уявлялась йому, певно, гігантською чашею солоної води з ворожими островами суші. І все-таки невловимого плавця можна було наздогнати, відшукавши слабкий запах сліду.
Якось на світанку Білобочка й Рессі почули закличний крик потопаючого кита й кинулись на допомогу.
Те, що вони побачили, примусило їх зупинитися й описати обачливе коло: в легкій пелені туману очі Рессі й дихало дельфіна намацали сталевий корпус підводного човна, який сплив на поверхню. Характерно витягнутий горбатий корпус з гострим ножем плавника й розпущеним хвостом стерен виказував тип підводного човна — “Тунець”. Противник, полюючи на синього кита, через дивний збіг або через природну хитрість людей, які придумали риб’ячі підводні човни й складні електронні машини, застосував той самий спосіб, що його передбачав і Рессі: сиреною викликав Нектона з його глибин.
Те, що сталося в наступні кілька хвилин, обговорювалося потім ученими й породило серед моряків нові легенди про надзвичайну чутливість і сміливість синього кита.
Із туману почувся шум від швидкого руху тіла, що пливло, й коротке могутнє сопіння: “У-уф, ш-ши… у-ф, ш-ши…” Рессі й Білобочка побачили синю з білою плямою спину. Легендарний Нектон величезною ракетою мчав до підводного човна “Тунець”, який подавав сигнали біди мовою китів.
Ось сильно розщеплений рот з крутим склепінням верхньої щелепи й прямою лінією нижньої — здавалося, що Нектон з чогось посміхається. Маленькі очі кита не розпізнавали потопаючого, але чуткий слух вів Нектона найкоротшим шляхом на заклик. І раптом синій кит круто завернув, почувши ще розпачливіший крик — волання про допомогу.
Простосердий, нерозважно хоробрий Нектон не знав, що крик невидимого в тумані Рессі врятував йому життя. В ту мить, коли Нектон розвертався, підводний човен “Тунець” виплюнув разом з полум’ям блискучий предмет. Гарпун попав у голову кита, але капітан, дивлячись на екран, чортихався: через несподіваний розворот Нектона стрілець схибив — гарпун не влучив у больовий нерв.
Синій кит майже не звернув уваги на легкий удар по голові. Проте невдовзі йому стало ясно, що залізна риба, підманюючи його сигналами лиха, аж ніяк не потопала, а, навпаки, нападала, й кит, розлютившись, вирішив атакувати цю облудну багатооку істоту з плавниками дурного тунця. Сигнал надзвичайної небезпеки змусив кита підстрибнути над водою і стрімко, майже вертикально, шугонути вниз. Рессі й Білобочка, одні з небагатьох в океані, спостерігали, як виблиснули широчезні фарфорово-блакитні Нектонові груди, перетяті глибокими темними борознами складок. Майнув над водою хвіст. Удруге “Тунець” не стріляв.
