Пригоди Електроника - Велтистов Євген Серафимович (книги онлайн бесплатно TXT) 📗
Пірнувши, синій кит змінив напрям, гладеньким зрізом голови піддав знизу підступне судно. Підводний човен, який занурювався, щоб переслідувати кита, був відкинутий могутнім ударом і почав терміново спливати…
Рессі й Білобочка довго ще супроводили в глибинах Нектона. Підводний тер’єр, пливучи поряд із синім китом, пояснював Нектонові, що сталося. Вислухавши маленького Рессі, Нектон роззявив пащу й, показавши всі пластини своїх вусів, проревів. Рев цей був такий страшний, що на всі боки бризнули зграї риб. Але ті, що були на дні, в теплих і прохолодних течіях, у грайливих океанських хвилях, прислухались до крику найбільшої на землі тварини. І якщо перекласти швидкі китові звуки людською мовою, то вийдуть приблизно такі фрази, звернені самотнім гігантом до своїх одноплемінників: “Небезпека! Коли зустрінете багатоокого тунця, знайте, що цей забарний на вигляд тунець, тільки-но помітить нас, виплює гострий гарпун. Той самий, що шматує тіло наших братів та сестер і робить їх мертвими, якщо навіть вони не захлинуться. І ніхто вже не прийде на допомогу бідолашним. Даремно тикатиметься китеня в материн живіт. Воно, дурне, не розуміє, що мати вже не нагодує його. Рятуйте китенят, рятуйтеся самі від човна-тунця…” Синій кит плив з моря в морс, зрідка ревів, лякаючи акул, сповіщаючи китів. Він знав, що, як і раніше, почувши крик про допомогу, поспішатиме, нехтуючи небезпекою, на виручку до свого брата по крові й не сплутає цей заклик із сигналом підводного човна…
…Два диспетчери — Океану й Космосу — як завжди, ділилися новинами:
— Алло, Астронавте, у нас пригода; поки ми з тобою дрімали в глибинах, тут, в океані, над моєю головою, якісь зловмисники мало не загарпунили Нектона. Ти чуєш мене, Асте? Прийом.
— Зрозумів тебе. Командоре. Одного не зрозумів: новина — приємна чи сумна? Хто такий Нектон? Прийом.
— Та ти справді спиш у своїй пустоті, Асте. Спиш з розплющеними очима! Ти, котрий пам’ятаєш кожен кратер на Місяці, маєш знати Нектона: той самий синій кит… Може, в тебе провальний сон, Асте? Це найстрашніша глибинна хвороба, коли все у світі здається однакового сірого кольору, як твій близький Місяць. Прийом.
— Твоя правда, Командоре, мене нудить від такої одноманітності: Місяць швидко набридає. Я пригадав Нектона! Наш брат, кит-глибинник! Що з ним, Командоре? В кого це піднялася рука палити у свого хлопця? Прийом.
— Точно не знаю, якийсь підводний човен. З Нектоном усе гаразд. Щоправда, в його шкурі засіла радіокуля. Прийом.
— На твоєму місці, Командоре, я розшукав би підлий човен, подивився 6 у вічі цим молодчикам. Але навіщо їм позначати кита. Командоре? Не метеор, не якийсь відпрацьований супутник на трасі, — зовсім не заважає кораблям. Живий кит! Прийом.
— Я ще не розібрався, Асте. Найцікавіше: знаєш, хто врятував Нектона? Електронний пес, який уміє плавати не гірше за рибу, і ще дельфін… Дельфін — звичайний, а пес — Рессі чи щось подібне до цього — загадкова особа. Ну, яка історія, Асте, га? Прийом.
— У вас на дні самі фантазії. В дельфіна я вірю. Але пес-дельфін, пес-риба — якась дурниця. Або ти не розчув, Командоре, або в тебе слухові галюцинації від тиші. Прийом.
— Клянусь вільним Нектоном, Астронавте! Все до єдиного слова — правда. Не можу довести, але пес існує; я в нього вірю. Розпитаю наземних диспетчерів, потім усе тобі передам. Прийом.
— Навіть якщо ти математично доведеш, що твій електронний пес — геній, вважай, що для мене він не існує. Коли на мої планети почнуть завозити земних звірів, я перший запропоную закон: механічних не треба! В космосі надто багато всякої електронної всячини, а живого — майже нічого… Прийом.
Професор Громов і Радж Манас востаннє прогулювалися по заповіднику. Після того як захопили сонного стрільця, котрий поранив тигра, спіймали і його спільників.
Професор мав докази: тепер не тільки Рада охорони тварин, а й весь науковий світ переконаються, що фон Круг і фірма “Пелікан” зазіхнули на найцінніше для людства — Природу.
Вранці Громов летів додому. А поки що він неквапливо бесідував з інспектором, сидячи на спині слона Замби, спостерігав звірів і птахів, милувався барвами індійської осені. Інспектор розповідав, як колись Замба набрів на лютого носорога й він, Радж, упав із слона, скотився у траву й лежав смирно, бо носоріг не нападає на нерухому жертву; звір важко дихав над ним, але людина не ворухнулася, доки розумний слон не прогнав носорога.
— Я чув, професоре, що ваша нова модель знає звички й закони багатьох тварин незгірше за будь-якого зоолога, — сказав Радж Манас.
— Якщо говорити відверто, — признався Громов, — то Рессі мене дивує. Нічого, зрозуміло, надприродного в ньому немає — будь-яка машина лише підтверджує або заперечує якусь ідею. Але Рессі потрапив у незвичайні умови. Переслідуючи сонних стрільців, він нагромадив багатий досвід. І, мабуть, надто швидко перевірив ті думки, які я обмірковував чимало років. Потрібно ще раз оцінити його результати. Надто вже відповідальна та теорія, яку я хочу запропонувати увазі вчених.
Радж Манас не розпитував професора. Того, що він почув, було досить: незабаром з’явиться праця, на яку чекає науковий світ.
— Дивіться! — Інспектор показував на поляну. Там, зчепивши роги, наступали один на одного два олені. — Точнісінько як хлопчаки, — із задоволенням промовив Радж Манас. — Це зомбари, мої улюбленці.
— Ваші зомбари ще раз доводять: щоб помірятися силою, не конче потрібна сутичка. — Гель Іванович лагідно посміхнувся. — Пригадую себе школярем. Бувало, вже в суперечці відчуваєш: противник сильніший від тебе, але приятелі підохочують, підштовхують у спину, й ти встряєш у бійку… А навіщо? Роз’юшений ніс нікого не прикрашає. І як ми були вражені, коли вчитель пояснив основні правила боротьби стадних тварин: сміливому досить набрати погрозливої пози, і слабкий тікає…
Зомбари, потупцювавши на місці, розчепили розложисті роги й, ніби нічого не сталося, знову скубли траву. Боролися вони не всерйоз, зате з’ясували, хто старший рангом.
— Я спостерігав безліч сутичок у джунглях і бачив, що всі дуелі у тварин — то тільки змагання в силі й спритності, — підтвердив інспектор.
У лісі чулися уриваний гавкіт і особливе завивання — улюлюкання, яке краще за всякі слова свідчило: червоні вовки переслідують у хащах оленя.
Ці вовки, дикі собаки Індії, гнали жертву по колу, на зміну втомленим нагоничам вихоплювалися все нові й нові — доля оленя була вирішена. Але люди не втручалися в це полювання. Природа сама вибраковувала хворих і кволих, право сильного було незаперечне. Радж Манас пояснив гостеві, що олені, рятуючись від диких собак, тікають звичайно на розкішні пасовиська й там почувають себе вільно. Він, інспектор, багато разів підраховував співвідношення червоних вовків і оленів, леопардів та кіз у своєму заповіднику. Вони потрібні одне одному, хоч одні з них хижаки, а інші — жертви. Але хижак ніколи не вбиває даремно жертву; можна спостерігати, як стадо оленів мирно пасеться на очах у вовків, і ніщо їх не тривожить доти, доки вовки не починають своє полювання. А коли вовки зникають на деякий час із цих лісів, з’являються хворі олені, поширюються епідемії. Природа чутливо зберігає рівновагу всього живого.
— Коли б вашу лекцію та послухав один мій учений противник!.. — невесело всміхнувся Гель Іванович. — А втім, на що йому лекція. Він цілком свідомо псує природу.
— Природа — зелений дім, у якому ми народилися виросли. Тільки безумці здатні знищувати свій дім.
— У кожній школі, — вів далі Громов, — є особливі мешканці задніх парт, “Камчатки”, які від душі радіють, коли відміняється черговий урок. Зникли метелики — ура. Випали з програми вірші — так їм і треба!.. Бідолахи, вони не розуміють, що втратили кілька хвилин зачудування світом і ніколи вже не повернуть їх. Невігластво небезпечне й суперечить різноманітності природи.
Супутники зустріли дорогою золотого, в сонячних променях носорога, який кудись поспішав і не пробував напасти на Замбу, сніжно-білих чапель, що дрімали на одній нозі в мілкому ставку, трьох диких слонів — нерозлучних борців, які повернулися до Замби сірими спинами, вважаючи, мабуть, його полоненим. Інспектор Радж Манас знав майже всіх звірів у своїх лісах і розповідав Громову про кожного, чи був то обережний шакал, чи павич, який вийшов з кущів, чи товстопузий пітон, що спить в осінньому листі. Громадище пітон, як здавалося, був самовідданий батько: силач, здатний задавити у своїх обіймах бика, він, коли настає час, дбайливо висиджує яйця, нічого не їсть і ні на хвилину не залишає майбутнє потомство.
