Супер «Б» з «фрикадельками» (збірник) - Нестайко Всеволод Зиновьевич (бесплатная библиотека электронных книг txt) 📗
Всі, як по команді, враз повернули голови й глянули на Ромчика.
Ромчик густо-густо почервонів і опустив очі.
… Додому розходилися мовчки. Ніхто не сказав Ромчикові й слова.
Наступного дня Гришка Гонобобель уперше в житті вимив після себе тарілку.
А ще через день Ромчик одержав п'ятірку з хвостиком.
Це було зовсім недавно.
То була найостанніша п'ятірка з хвостиком. Свіжісінька, ще навіть тепла.
Та коли однокласники наблизилися до Ромчика і поставили, так би мовити, питання руба, Ромчик тільки усміхнувся й сказав:
– Дівчатка, я вас дуже поважаю, але… Мені здається, не там ви шукаєте. Не туди дивитесь. Людей не знаєте, любі… Я б на вашому місці звернув найсерйознішу увагу хоча б… хоча б на Толю Красиловського…
Усі перезирнулися.
– Ой!.. Правильно! – сказала Тіна Яременко.
Толя Красиловський
Толя подивився у вікно й зітхнув.
З під'їзду вийшли і пішли до воріт Люся Гуліна та Богдан Ципочка. В обох через плече були перекинуті ковзани. Гуліну вела за руку мама, Ципочку – бабуся.
«На фігурне катання почеберяли, – пхикнув Толя. – Теж іще – фігуристи! Ципочка! У дитсадку був незграба із незграб. Не те що ходити – стояти до ладу не вмів. Весь час гепався на землю. Штанці ззаду завжди чорні були. А тепер, бач, фігурист!»
Не минуло й хвилини, двері під'їзду знову розчинилися й вийшов Гена Степовецький, якого ще з дитсадка усі називали не інакше як Крокодил Гена. Крокодила Гену вела за руку старша сестра дев'ятикласниця Марина. І він, і вона несли барвисті поліетиленові торбинки. «У басейн покульгали, – знову пхикнув Толя. – В чемпіони пнуться!.. Кроль, брас, батерфляй…»
Не встиг він усе це подумати, як слідом за Геною і Мариною з під'їзду вийшов Алик Івасюта. Його вела за руку мама – висока пишноволоса красуня у синьому вельветовому платті з блискучими ґудзиками. Алик ніс папку з нотами, а мама скрипку у футлярі.
«О! І цей на свою музику намилився, – утретє пхикнув Толя. – Майбутній Паганіні!» Так кажуть про нього мама і три тітки, що живуть усі в одній здоровеннецькій квартирі на п'ятому поверсі. От іменно – Паганіні! Наталочка Приходько, яка живе на одній площадці з Івасютами, говорила, ніби казав її тато, що в нього починають боліти зуби, коли Алик перепилює свою скрипку.
Толя пхикнув учетверте. І тут же зітхнув.
«Ну чого ти?! – сам собі сказав. – Чого ти пхикаєш?! Розпхикався!.. Зізнайся, що просто заздриш їм… Нікчема!»
Йому стало боляче. Кілька днів тому та сама Наталочка Приходько, яка вчить одразутри мови – англійську, французьку і німецьку – і яка віднедавна стала не Наталочка, а Наталі (з наголосом на останньому складі, бо саме так вимовляється по-французькому її ім'я), так от та сама Наталі Приходько сказала, що її мама сказала, що вихованням дітей треба починати займатися якнайраніше, бо якщо не виявити вчасно здібностей, то навіть із найздібнішої дитини нічого не вийде, а виросте просто нікчема.
Нікчема!.. Толя тоді ж подивився у словник – що то таке. «Нікчема – ні на що не здатна людина»… Ні на що не здатна… Толя зітхнув.
Ще зовсім недавно було так добре! Всі вони ходили у дитсадок.
Разом гралися. Було весело. Люся Гуліна й Богдан Ципочка були звичайні собі Люська й Богдан, яких можна було стукнути по спині, ганяючи у квача. І Алик Паганіні не знав, де у скрипки смичок, а де все інше. А Наталі Приходько не те що трьома іноземними, рідною українською кілька слів докупи стулити не могла.
Та тільки пішли вони до школи і… почалося… Батьки наче голови погубили. Наче наввипередки заповзялися, хто до кращого, до наймоднішого діла свою дитину притулить. І розтягла доля Толикових друзів від нього за якийсь місяць. То, бувало, щовечора у дворі дотемна гасають, у щось граються, бігають, верещать так, аж пенсіонери, що на дитячому майданчику під грибком «козла забивають», здригаються нервово… А тепер… Наталі Приходько іноземні слова зубрячить. Алик Паганіні гами смичком випилює, Ципочка й Гуліна дзиґами на льоду крутяться. Крокодил Гена у басейні мокне… Лише Толя, один як палець… тиняється, нікчема…
Може, й він би незгірше за інших і на льоду крутився, і в басейні хлюпався, і слова іноземні зубрячив… Та… нікому його водити. Батьки в нього весь час у роз'їздах. А бабуся Мариля нездужає («на ноги впала», як сама каже). Не стільки вона його, скільки він її доглядає. І в магазин бігає, все в дім приносить. І взагалі, що треба робить. Добре, що вона хоч їсти варить та по господарству, кульгаючи, порається.
Але якби бабуся Мариля і «не впала на ноги», а була моторна, як Ципоччина, хтозна, чи водила б вона його по тих ковзанках і басейнах. Якось у них у родині не прийнято було водити його. Навіть у дитсадок він завжди сам чимчикував. Добре, що недалеко, півкварталу всього, й вулицю перетинати не треба.
Він уже думав, може, самому кудись записатися й ходити. Але так і не наважився. Ще оті дяді й тьоті в секціях на глум піднімуть: чого, мовляв, такий шпінгалет приповз, порядку не знаєш, чи що?… І не запишуть. Сорому тільки наберешся.
І чому це він так певен, що незгірше за інших і на льоду, і слова вживає іноземні, і в басейні… А може, якраз і не вийшло б нічого! Позаторік, коли з батьками в Євпаторії, на морі, був, як він перелякався, спорснувши з татової спини на глибокому… Думав, що все, кінець… Води одразу наковтався. І потім три дні у море боявся заходити… А на скрипці так точно не втнув би. Це ж як мінімум слух треба мати. А в них у сім'ї ні в тата, ні в мами, ні в бабусі Марилі. Звідки ж у нього візьметься! От і виходить, що справжнісінький він нікчема.
Толя знову зітхнув.
Уроки він давно поробив. Читати й писати ще в дитсадку навчився, тепер ті уроки йому не під шапку. Що ж робити?…
– Піди, світку мій, погуляй, – наче прочитавши його думки, гукнула з кухні бабуся Мариля. – Диви, погода яка! Останні ж деньки. Скоро дощі почнуться. Піди, мій коханий, піди…
І Толя без особливого бажання, просто щоб не сперечатися з бабусею, надів курточку і, хряснувши дверима, вийшов із квартири.
На дитячому майданчику гралися діти. Але одні були молодші за Толю, інші старші – ні з тими, ні з тими він, як то кажуть, не «контачив». Він навіть не глянув у той бік. А пішов на задній двір, де стояв старий скособочений двоповерховий будинок із вибитими шибками. Людей із нього давно виселили – мали знести, але чомусь не зносили. І він стояв, нестримно притягаючи вічною таємницею покинутого житла. Кімнатми гуляли протяги, ворушачи на підлозі клапті якихось старих пожовклих паперів і газет. На стінах таємничо скрипіли обідрані шпалери і раз у раз із дзенькотом брязкала зірвана з петель кватирка.
Дітям категорично заборонялося навіть підходити до цього будинку, але як же тут чудово грати у піжмурки, у сищиків-розбійників, у війну!.. Вони прозвали його старим замком. Скільки незабутніх годин провела тут їхня компанія того останнього літа перед школою!.. Ех, шкода, що вони всі тепер такі зайняті, такі заклопотані… Як було б гарно, якби…
І раптом Толя згадав, що сьогодні на великій перерві Наталі Приходько казала, що вона вчора увечері чула, як у підвалі «старого замку» щось нявчало. Треба було б подивитися. Але… їй же йти на французьку, а потім на англійську, не кажучи вже про німецьку… Люся Гуліна заахала і сказала, що їй, на жаль, теж треба на фігурне… «Подумаєш, нявчало, – сказав Крокодил Гена. – Понявчало-понявчало й перестало». – «Ні, треба було б, звичайно, подивитися: може, кошеня», – сказав Алик Паганіні. Але більше ніхто нічого не сказав, бо перерва скінчилася…Толя підійшов до «старого замку» й прислухався. Тихо. «Крокодил Гена був таки, мабуть, правий, – подумав він. – Понявчало-понявчало й перестало». Але про всяк випадок покликав: – Киць-киць-киць!..
І раптом десь ізнизу, з-під сходів, почулося слабке приглушене нявчання.
