Супер «Б» з «фрикадельками» (збірник) - Нестайко Всеволод Зиновьевич (бесплатная библиотека электронных книг txt) 📗
Вузькі дерев'яні сходи на другий поверх починалися одразу біля дверей. За сходами чорнів квадратний отвір – вхід у підвал. Ляда була одірвана і лежала поруч.
Толя наблизився до чорного квадрата і знову покликав:
– Киць-киць-киць!
Знизу поспішливо залунало жалібне й відчайдушне:
– Няв-няву-няв-в!.. Няв!.. Няв-в-в-в!..
Так нявчать, благаючи про допомогу.
Мабуть, то було кошеня – таке слабке і безсиле було нявчання.
Толя нахилився. З підвалу дихнуло на нього вогким гнилим холодом. Десь глибоко внизу в чорній непроникній темряві жахно світилися два маленькі зелені ока. Толя здригнувсь і відсахнувся. Кошеня, мабуть, відчувши його страх, нявкнуло коротко й безнадійно:
– Няв!..
«Ех, ти! Воно другий день у холодному сирому підвалі пропадає, вибратися не може, а ти – боїшся. Справді – нікчема ти! Нікчема!»
Наче не він сам собі, а хтось благородний і мужній говорив йому ці слова. Але як побороти отой слизький холодний страх, що від живота розповзається по всьому тілу і робить його немічним і безсилим? Як?…
Тут ніхто не допоможе. Ніхто. Тільки ти сам…
Кошеня знову нявкнуло.
– Стривай!.. Я зараз… зараз… – тремтячим голосом тихо промовив Толя і кволими неслухняними ногами зробив крок уперед.
Він бачив тільки дві перші сходинки. І ступав на них. Крок… Ще крок… Ще…
– Ай!..Він не встиг навіть злякатися. Він злякався, як уже лежав унизу.
Добре, що під сходами у підвалі була купа дрантя – мішків, старих ковдр і ще якогось мотлоху. Толя м'яко впав на ту купу і навіть не забився.
Він глянув угору й побачив – сходів у підвал не було: усі сходинки, крім отих двох угорі, були зламані, вибиті.
І отут Толя похолов. Наче не на м'якому дранті він лежав, а на холодній крижині, у яку вмерзло його тіло.
Очі потроху звикли до темряви. Він уже розрізняв якісь чудернацькі предмети – дивний човен кормою випливав з мороку (поламане дерев'яне ліжко), а на ньому щось рогате (старий велосипед), а з другого боку неоковирне громаддя поламаних стільців, скринь і ще чогось зовсім уже в темряві незбагненного й невпізнанного…
Він зойкнув і рвучко відсмикнув руку – вона наштовхнулась на щось живе й тремтливе.
– Няв! – винувато нявкнуло кошеня.
Толя обережно простягнув руку й пригорнув його до себе. Кошеня було не таке вже й маленьке – середнього, а то й старшого кошенячого віку. Але страшенно худе – самі ребра.
– Як же ти втрапило сюди?
Кошеня замуркотіло, вигинаючи спину.
– Що ж нам тепер робити? Як вилізти? Ану стривай… – Мацаючи в темряві руками, він намагався знайти щось таке, що б можна було підставити до сходів і видряпатися. Але скоро зрозумів, що нічого з того не вийде – до вцілілих сходинок було надто високо.
Нова хвиля відчаю огорнула його. Ну що він за невдаха!..
Ципочка з Гуліною десь зараз у Палаці спорту кренделі на льоду виписують. Крокодил Гена у басейні батерфляєм, як метелик, вимахує. Алик Паганіні якусь рапсодію смичком вишиває… А він, нікчема, у підвалі… Вони людьми стануть. Фігуристами, чемпіонами, лауреатами. їх по телевізору показуватимуть. А він… Хотів кошеня витягти, та й то… Самого тепер витягати треба…
Толя не витримав і заплакав.
Він рідко плакав. І зараз, плачучи, сам себе запевняв, що плаче не тому, що йому страшно, а тому, що йому шкода бабусю Марилю. Як же вона переживатиме, бідна, як хвилюватиметься, коли він не прийде додому!..
Нагорі почулися кроки.
Толя стрепенувся, хотів уже гукнути на допомогу, та в останню мить злякався, що це ж його можуть підняти на глум («провалився, нікчема»), але й не крикнути вже було неможливо (повні груди повітря), і, сам не знаючи, як це в нього вийшло, він голосно… нявкнув:
– Няв-в!..
Згори сліпучо вдарило в очі світло електричного ліхтаря. Долинув здивований голос:
– О!.. А ти тут як опинився?!
Тато Алика Паганіні, Захар Власович Івасюта, був найвищий у їхньому дворі – два метри п'ять сантиметрів. Йому не треба було ніяких сходів. Він просто скочив у підвал. Узяв Толю й кошеня, виставив нагору, потім підтягнувся на руках і виліз сам. Все це забрало не більш як півхвилини.
– Ич! – усміхнувся Захар Власович, обтрушуючи Толю своєю великою граблястою рукою. – Я й не знав, що ти такий… Герой!.. Молодець!.. Сам у темний підвал за кошеням поліз… Ич!..
Толя притиснув кошеня до грудей і глянув спідлоба на Захара Власовича – кепкує чи ні. Але ні в голосі, ні в очах Івасюти не було й тіні насмішки. Навіть навпаки…
Толя опустив голову, щоб Аликів тато не помітив, як він плаче. Той, здається, не помітив. Обтрусивши Толю, він поклав руку йому на плече й повторив:
– Молодець! – потім перевів подих і сказав: – Не знаю, чи поліз би мій Паганіні… Не певен… Хоча він хлопець добрий. Це ж він мене попросив… Кошеня, каже, у підвалі нявчить, мабуть, вилізти не може… В мене сьогодні відгул. А вони на музику поспішали… – Захар Власович скривився. – Ех!.. Потрібна йому та скрипка… як корові сідло. Не стане він музикантом усе одно. І сам мучиться, і… Та хіба поясниш?… Вони, брат, не той… не «доганяють», як тепер кажуть… Але їх аж четверо… Жінки, брат, це… – Івасюта махнув рукою.
І те, що такий великий, поважний чоловік говорив з ним так відверто, щиро, як із дорослим (навіть на жінку та її сестер поскаржився), враз наповнило Толине серце невимовною радістю. І йому раптом стало шкода Алика Паганіні. Він же йому так заздрив…
І ще він раптом подумав: от самого ж Захара Власовича не водили, мабуть, ні в басейн, ні на музику, а він…
І у світі, як у телевізорі, в котрому спершу було вимкнуто звук, а потім його враз увімкнули, – все навколо завирувало весело і дзвінкоголосо… На якусь мить Толі здалося, що на небі спалахнула райдуга… Так буває, коли крізь сльози глянеш на сонце…
Ця пригода сталася ще у першому класі, чотири з половиною роки тому.
Але всі дізналися про неї лише торік, у четвертому. Сам Толя не витримав, розказав Ромчикові, з яким сидів за однією партою.
А тоді він просив Захара Власовича нікому нічого не говорити, навіть синові своєму Алику. І Захар Власович слова дотримав – не сказав.
До речі, Алик скрипку таки свою кинув. У другому класі на музику він уже не ходив.
І Богдан Ципочка фігурне катання кинув. Перейшов був на хокей, але кинув і хокей. Мама вирішила, що хокей – надто травматичний вид спорту. І після кількох ґуль та синців силоміць винесла на руках Ципочку з льодового майданчика. Відтоді він відвідує секцію шахів.
А от Люся Гуліна фігурним катанням ще займається, хоча видатних успіхів поки що не досягла.
І Крокодил Гена ходить у басейн. Хоча теж чемпіоном ще не став.
Найбільших результатів досягла Наталі Приходько. Важливість і потрібність вивчення іноземних мов вона довела на практиці.
До них у школу прибула якось делегація німецьких школярів з міста Лейпцига. То Наталі Приходько так жваво «шпрехала» з ними німецькою – п'ятий «А» просто роти пороззявляв.
Толя після цього вирішив усерйоз взятися за англійську. Купив кілька тоненьких книжечок для позакласного читання і сам себе примушував їх читати.
Не без того, що тут допоміг трохи й вплив його друга Ромчика Лещенка, який, як ви знаєте, по-справжньому гартував свій характер…
… І тепер, пильно глянувши на Тіну Яременко, Шурочка сказала:
– Що ж… По-моєму, Красиловський – міг!
Але Толя їхню впевненість розвіяв в одну мить.
– Я ж тоді був хворий… Ви що – забули?…
І Шурочка згадала – справді, того дня, коли сталася ота подія з грошима, Толі Красиловського у школі не було. Він хворів на ангіну. І Шурочка з Тіною ще ходили його провідувати. І застали там Ромчика Лещенка.
Шурочка глянула на Ромчика. Ромчик усміхався. Він чудово усе пам'ятав, але йому хотілося перевірити, як ставляться до його друга, що про нього думають. І тепер Ромчик був задоволений.
– Слухайте, – сказала редактор стінгазети Наталі Приходько. – А чого це ми весь час тільки на хлопців думаємо? Полковник же сказав, що черговий не розібрав – хлопець чи дівчинка… Чому це не могла б бути, наприклад… ну, наприклад, Граціанська?…
