На коні й під конем - Димаров Анатолий (читать книги бесплатно полные версии TXT) 📗
Я уже довідався, як перевіряють там зір — саджають на стілець, подалі од стінки, на якій висить таблиця з літерами: великими, меншими, ще меншими і зовсім дрібнюніми, як макові зернята. Лікар стає біля тієї таблиці й указкою торкається літер: найбільших, менших, ще менших, а ти їх повинен називати…
Точнісінько така таблиця висіла у шкільному медпункті. Я «позичив» її і почепив удома на стіні. З дня у день вивчав ті літери, яка за якою стоїть, аж доки безпомилково називав усі до найдрібнішої, коли мене ганяв по таблиці Мишко.
Після цього я вже сміливо міг іти на медкомісію.
Не так давно я мріяв стати танкістом. Та, начитавшись морських оповідань Станюковича, захворів морем. Тому й заявив у військкоматі, що хочу служити у військово–морському флоті.
Військовий комісар щось позначив у блокноті, і я, відчуваючи себе вже моряком, гордо вертався з військкомату додому.
ПРОВОДИ
— І коли ти вже станеш дорослим?
Мама всміхнулася — спасибі й на цьому! Правда, усміх торкнувся лише маминих вуст, а очі ще печальні. Дивиться так, мовби оце мене бачить востаннє. Мені аж недобре: не переношу, коли хтось журиться. Або, ще гірше, плаче.
А в усьому винна Олька Чровжова. Припекло, бач, похвастатись, що вже в інституті. Прибігла, мов карбованця по дорозі знайшла.
— Завтра до армії?
— Та завтра, — відповідаю стримано: що ви, жінки, розумієтесь на цьому!
— Я тебе проведу… Можна? — це вже до мами. Наче ми й досі маленькі, їй–бо! Щоб питати ото дозволу в старших.
— Проводь, якщо хочеш, — вириваюсь поперед мами. — Тільки ми вийдем удосвіта.
— А ти мене гукнеш. Ітимете ж мимо…
— Як не забуду — гукну.
Могла б уже й іти. Так ні: вертиться й вертиться.
— То, може, десь недалеко й служитимеш?
Мене аж пересмикнуло: насміхатись із мене прибігла, чи що?
— Недалеко! А Тихого океану не хочеш? Або Льодовитого!
Хоч досі переконував маму, що служитиму тільки на Чорному морі. Щоб не так було їй страшно. Бо при одній лише думці про океан, про урагани та шторми в неї серце холоне. На Чорному ж морі, здається мамі, і вітри слабші, і хвиля менша.
— Так ти будеш плавати на кораблях? Ой, як цікаво!
— На лінкорі, — поправляю зверхньо. Бо ще й справді Оля може подумати, що служитиму на якомусь там цивільному кориті.
— Це ж аж чотири роки, — вставляє своє слово мама. — А він, дурний, радіє…
Оті чотири роки служби на флоті найбільше маму й страхають. Коли дізналася, куди я попросився, — обмерла. Адже у піхоті всього два роки, а тут аж чотири!
— Ти ж перезабудеш усе! І так у голові ніщо не тримається!
Мамі пече одне — інститут. Ніяк не може зрозуміти того, що флот і піхота — як небо й земля. Ось відслужу рік або два, приїду у відпустку в морській формі, тоді й буде видно, що краще: піхота чи флот!
Щоб зам'яти неприємну для мене розмову, запитую Олю:
— Ну, а як твій інститут?
— Чудово! — сяє Оля щасливо. — Вже й лекції почались!
— То чого ж ти вдома?
— Мама захворіла. На три дні відпустили.
— А на лекціях цікаво?
— Дуже! Математику нам читає професор, так він знаєш що нам сказав? Забудьте все, що вивчали в школі!
Ну! Оце здорово! Оглядаюсь на маму, чи вона хоч почула. А Олька щебече й щебече: все про свій інститут. І які там аудиторії і який гуртожиток. В їхній кімнаті мешкає троє дівчат.
Це мені вже зовсім не цікаво.
Врешті Оля пішла. І добре зробила. Бо мама зовсім зажурилася, їй і так, мабуть, невесело, а тут іще Олька зі своїм інститутом!
— Це б і ти уже був студентом…
— Встигну… Закінчу службу…
— Ой, сину, поки одслужиш — все перезабудеш!
Мама цілий день ходить як у воду опущена. Плакати, щоправда, не плаче, не те, що інші матері, а все ж дуже засмучена. Та й мені якось не по собі. Бадьорюсь, бадьорюсь, а тоді серце як защемить — хоч сідай та й реви!
Однак час збиратися.
Збори наші такі: що мама у торбу, те я із торби. Бо мамі чомусь здається, що я їду в голодний край. Тож і впихає все, що потрапляє на очі. Ще й журиться:
— Казала ж: бери оту, більшу. А в цю, бач, не влазить…
Більшу торбу мама пошила ще вчора. Не торба — чувал!
Старець і то надіти її не наважився б. Я як глянув — зарепетував. З дому забіжу, ночувати не буду, якщо мені оту торбу нав'язуватимуть!
Довелось мамі знову братися за голку та нитку.
А тепер намагається набити вже цю торбу по самісіньку зав'язку.
— О, і сухарі! Що я, старець, чи що?..
— Та дурненький! Це ж насушила тобі на дорогу. Захочеться їсти, от і погризеш.
— Еге, погризеш… Щоб усі з мене сміялись.
— Хто там із тебе сміятиметься!
— Всі! А сало навіщо?
Я кисну й кисну. Та й як не киснути, коли у повістці чорним по білому написано, що брати з собою. Ложку і пару білизни. А про харчі — жодного слова.
Врешті ми таки вклалися. І тут до мене підходить брат.
— Це тобі. На дорогу.
— Що там іще?
Сергійко не каже. Простяга лише щось затиснуте в жмені. Я наставляю руку, і в долоню мою сипляться мідяки. Ціла гора мідяків.
— Карбованець і сорок сім копійок, — каже брат. — Бери!
Я по–справжньому зворушений. Знаю ж бо, як важко Сергійкові оддавати ці гроші. Збирав більше року — на «Конструктор». Не дозволяв собі купити найдешевших цукерок. Навіть якось мамі сказав, якщо вона надумається купувати нам ласощі, то щоб його пайку оддавала грошима.
— Залиш краще собі. Тобі ж на «Конструктор»!
— Не хочу.
Стоїть, на мідяки і не гляне. Боїться, мабуть, що не витримає — попросить назад.
— Ну, дякую! А тобі що привезти?
— Нічого. Я так, без оддачі…
Понипав, понипав, згодом знову підійшов:
— Ти мені пришли трохи пороху… І патронів…
Гаряче обіцяю прислати і те й те. Я зараз ладен увесь флот обеззброїти, аби лишень порадувати брата.
Лягаємо пізно, о першій. Мама в останню хвилину надумалась мене купати, хоч я позавчора купався. Як не одбрикувався, що там же буде і море, і лазня, — не допомогло.
— Це ж на чотири роки. А я знаю, як ти сам купаєшся…
Шарувала мені спину, аж шкіра тріщала. А тоді заходилась ще й голову мити. Хоч це вже й зайве: все одно обстрижуть!
— Тим паче! Я не хочу червоніти за тебе!
Наче мама збиралась бути при тому, як із мене волосся зніматимуть!
Вимитий, прилизаний, лягаю в постіль. Не встиг, здається, і заснути, як чую ласкавий мамин голос. Схилилась наді мною, проводить теплою долонею по щоці:
— Синку, пора… Запізнимось…
Насилу розплющую очі. М'яке тихе світло ллється по кімнаті, у плиті потріскують дрова, шипить, стікаючи з каструлі, вода: мама вже готує мені сніданок. Коли ж вона встала? А може, й не лягала зовсім?
Дивлюся на маму, на її завжди заклопотане обличчя, і хвиля гарячої ніжності омиває моє серце. Ніжності й жалю до мами. Думаю, як їй сумно буде без мене, вперше починаю розуміти, що чотири роки здаватимуться їй набагато довшими, ніж мені. Хочеться підійти до мами, сказати щось хороше і втішне, та знаю наперед, що нічого із того не вийде. Щось одразу скує мої руки, одбере мову…
Мама й не підозрює, що діється зі мною. Повертається до мене, повторює лагідно:
— Синку, пора.
Так, треба вставати. Рахую до трьох, потім до десяти, врешті на п'ятнадцяти сповзаю з ліжка. А мама вже стоїть із кухлем води, із чистим, з комода, рушником…
Виходимо, коли ще й не дума світати. Надворі темно, по–осінньому холодно. Та я не хочу одягати пальта, хоч мама і сердиться, що застуджуся.
В Ольки не світиться — сплять. Мама каже, що треба постукати, але я впираюсь.
— Як знаєш, — сумно згоджується мама.
Збори — у військкоматі, а вже звідти поведуть на станцію. Ми прийшли майже перші, у дворі ще порожньо, тільки над ворітьми червоне полотнище: «Палкий привіт допризовникам — гідному поповненню Робітничо–Селянської Червоної Армії!» Це ж і я — гідне поповнення! Мимоволі випинаю груди, розправляю плечі. Торбу кинув долі і заступив її, щоб не впадала у вічі.
