На коні й під конем - Димаров Анатолий (читать книги бесплатно полные версии TXT) 📗

— Тримайтеся, товаришу командир! Та — хлюп крижаною водою!

Ніколи не думав, що командир так розізлиться і почне лаятись. Особливо, коли він, зірвавшись із лавки, уже сам ухопив другу ряжку та й вилив на себе. Потім мені Мишко розповів, що він встиг підмінити й другу: та вже була із окропом.

Тут же, у лазні, ми з Мишком і постриглися. Глянули один на одного — не могли втриматись од реготу. Мишко заливається, а я ще дужче.

Як вийшли із лазні, супровідник голосно запитав:

— Хто хоче сходити по обід? Мишко смик мене за рукав:

— Только, підем?

— Підем!

— Ми, товаришу командир!

Колона рушила, нас, дванадцятеро, лишилося на місці. І тринадцятий — молодший командир. Якраз чортова дюжина!

— Товаришу командир, а де той обід?

— У військовій частині… По два — шикуйсь!

— Товаришу командир, а куди наші пішли?

— На станцію, в ешелон… Праве плече вперед — кроком арш!

— Товаришу командир, а хіба нас не будуть розсилати по частинах?

— Розговорчики! Ви в строю чи на досвітках?!

Військова частина, у якій мали брати обід, була далеченько: йшли близько години. Мишко вже почав бурчати, що могли б і на трамваї під'їхати, аж ось командир скомандував: «Стій!» — і ми побачили масивні зелені ворота з червоною п'ятикутною зіркою. Ворота одразу ж відчинилися, і ми зайшли на широчезний, вимощений бруківкою двір. Довкола довгі двоповерхові будинки з червоної цегли.

— Глянь, танки!

Мишко захоплено товче мене ліктем під бік, хоч я бачу й без цього. Бойові грізні машини вишикувались у довгий ряд, біля них походжає вартовий з гвинтівкою.

Так, це тобі не піхота! А може, й мені попроситись у танкісти? Щоб разом із Мишком. На одній машині: він водієм, а я — командиром…

Підходимо тим часом до єдиного одноповерхового будинку, зупиняємося коло дверей. Командир наказує нам почекати, а сам заходить всередину. Згодом з'являється з двома паруючими відрами у руках. Відра величезні, не відра — цебра.

— Ану налітай, хто проголодавсь!

Я хотів був підскочити перший, та Мишко вчасно смикнув за рукав:

— Куди, дурний. Почекаємо легших.

Легших так і не діждалися. Натомість командир сказав:

— Доведеться зачекати з годину. На два відра не вистачило: доварюють.

— Товаришу командир, борщ же вихолоне!

Командир подумав–подумав і вирішив так: він поведе тих, що з борщем, а нам із Мишком лишатися тут. І чекати, поки він знову повернеться. Ясно?

Ясно, хоч і не дуже весело. Що вже хочеться їсти, аж у животі бурчить, а що й кортить швидше до ешелону добратись, дізнатись, куди нас повезуть. Але доводиться чекати, тож роздивляємось танки.

— Только, ти який собі взяв би?

— Отой, що з двома баштами.

— Дурний, то ж застарілий. Бери он той, що з однією!

Не встигли посперечатись, який танк кращий, як на порозі виріс повар у білому:

— Ви за борщем? Тримайте!

Ці відра наче ще більші. І важчі. Стоїмо й не знаєм, що далі робити. Це ж коли той командир повернеться, а борщ холоне й холоне.

— Давай підемо! Що ми, дороги не знайдемо?

Рушили. Відра важкі, та ще й нести незручно. Перехиляємося набік, а воно хлюпа та й хлюпа. Несли, несли, натомилися — зупинились. Поставили відра, витираємо спітнілі лоби.

— В тебе є гроші?

— А що?

— Оце б зараз морозива хоч по порції! Ти любиш морозиво?

Ще б не любив! Ковтаю слину, а Мишко спокушає:

— Пломбір з ізюмом тобі доводилося куштувати?

Тут я не витримую: хапаю відро й кажу рішуче:

— Ходім!

— Куди?

— Шукати морозиво!

Морозиво найшли аж у центрі: ледве добрались. Якби не відра, то було б легше, а то відра, як гирі.

Морозивниця нас як побачила, одразу здогадалась, хто ми такі:

— Налітайте, солдатики, добирайте останнє!

— Бачиш: останнє, — шепоче Мишко. — Добре, що одразу пішли, а то не хватило б.

З'їли по порції, облизалися. Подивились один на одного:

— Ще по одній?

— А грошей вистачить?

— Вистачить.

Отак ми й проїли Сергійкові гроші. Наласувались морозивом, аж язики подубіли.

Знову за відра, тільки не знаєм, куди тепер іти. Доки морозиво їли, то й дорогу забули.

— Вам до станції? — перепитує морозивниця. — То ви, хлоп'ята, ідіть оцією вулицею. Три квартали пройдете, а потім завернете праворуч. А там прямо, прямо — якраз у станцію і впретеся.

Подякували, взяли відра, пішли. Пройшли три квартали. Зупинилися на розі, перепочили та й знову за відра. Хоч вокзал і далеченько, он ледь мріє, та нічого, дійдемо, солдатам не звикать до походів.

— Зате всі наїдяться, — втішаю Мишка. Доплентались до вокзалу. Руки болять, ноги гудуть. Де ж ешелон?

— Ешелон? — перепитує черговий. — Стривайте, хлопці, ви допризовники?

— Та допризовники ж!

— То ви, голуб'ята, не туди втрапили! Ваш ешелон на товарній, а це пасажирська…

— На товарній?

— Еге ж, за п'ять кілометрів звідси.

Обом нам хочеться плакати. Це ж легко сказати: п'ять кілометрів! Та ще й з повними відрами, будь вони неладні!

— Ви йдіть прямо по колії, — раїть черговий. — Вулицями трохи ближче, та ще зіб'єтесь з дороги…

Йдемо та йдемо. А колії ні кінця ні краю. Врешті дійшли. Тільки де ж наш поїзд, як кругом ешелонів, аж очі розбігаються.

— Дядьку, ви не знаєте, де наш ешелон?

— А ви хто такі?

Залізничник у засмальцьованій формі підозріло до нас приглядається. І ми поспішаємо відповісти:

— Ми — допризовники.

— Допризовники? Так ваш ешелон уже відправили.

Я розгублено дивлюсь на Мишка, Мишко — на мене.

— Як же це ви примудрились одстати? — цікавиться тим часом залізничник.

Неохоче пояснюємо. Про морозиво, звісно, ні слова, бо причім тут морозиво? Послали по обід, поки дочекались, поки донесли, ешелон і відійшов. Що ж тепер маєм робити?

— Щось та придумаєм, — втішає залізничник. — Ви, хлоп'ята, постійте, а я дізнаюсь, куди пішов ешелон.

Сіли прямо на рейки, дивимось безтямно на відра. А залізничника нема та й нема. Уже й сонце при заході, вже й похолодало, а залізничник мов крізь землю провалився.

Сидимо ще з півгодини. А може, і довше.

— Заждалися, хлопці?

Залізничник! Ми так і підхопились.

— Беріть свої відра та швиденько за мною.

Веде нас через колії, поміж вагонами, розповідає на ходу:

— Ваш ешелон пішов на Полтаву. А зараз відправляється другий. Сідайте й паняйте слідом…

— А як не наздоженем?

— Ще й обженете, — заспокоює нас залізничник. — Цей піде з вітерцем, зеленою вулицею… Ось і він! Залазьте у тамбур…

І тільки ми влізли, тільки поставили відра, як поїзд — ту–ту! — і поїхав. Не встигли навіть залізничникові спасибі сказати.

Мчали й справді, аж вітер свистів, мелькали полустанки та станції. Паровоз перед кожною кричав мов несамовитий: давай дорогу! І семафори ледь встигали підносити руки. Нам з Мишком зовсім було б весело, якби не вітер. Холодний, пронизливий, він продував одкритий тамбур і шарпав на нас одяг. Та ще якби не вугілля. На платформі, перед самісіньким тамбуром. За годину ми були, як сажотруси, — тільки зуби блищали.

Отоді я й згадав добрим словом маму, що примусила мене взяти пальто. І коли Мишко не витримав — вдягнувся, я дістав і своє. Повпиралися спинами в дошки, руки — в рукава, голови — в плечі: сидимо, наче пугачі.

У Полтаву приїхали далеко за північ.

— Ешелон з допризовниками? Є такий. Он він, хлоп'ята, й стоїть. А ви що ж — відбилися?

Ми навіть не відповіли — кинулись з усіх ніг до ешелону. Щоб не рушив без нас.

Вранці супровідник сердито допитувався:

— Самоволочка? Погулять закортіло? Не виходити з вагонів, поки й до частини доїдемо!

Потім ми довідались, що йому дісталося на горіхи од начальника ешелону за те, що ми загубилися.

— А зараз — вмиватися! Ви в трубі паровозній приїхали чи в цистерні з–під мазуту? І відра вимийте!

Ми довго плескалися під краном, потім мили відра з–під борщу, якого ніхто не захотів і попробувати. Але не це нас засмутило. Прикро вразило інше: далеко за Полтавою дізналися ми з Мишком, що всіх нас везуть в одну частину. Не в матроси, не в танкісти — в піхоту! Царицю полів.