На коні й під конем - Димаров Анатолий (читать книги бесплатно полные версии TXT) 📗
Поступово двір наповнюють новобранці. Сходяться по одному й гуртом. Ті, що прийшли самі, одразу шукають вільне місце під стіною, туляться несміливо до неї. Ті ж, що в гурті, ввалюються із сміхом, з галасом, навіть з музикою. Ось уже в одному кінці двору гармошка і в другому — гармошка, одна з–поперед одної виводять, яка голосніша.
Тут же й Катюші — без цих не обійдеться. Виснуть на ліктях у хлопців і на крок не відходять. Співають, розмовляють тихцем, а деякі вже й очі хусточками втирають — дурні сльози розвозять. Хлопці їм: «бу–бу» та «бу–бу», оглядаються на всі боки зніяковіло. Добре, що хоч Ольку не взяли із собою: ану ревіти надумалася б! Що б хтось міг подумати? Тут хоча б маму втримати од сліз…
Стоїть, засмучена, аж постаріла, не зводить з мене очей.
— Ти ж, сину, там шануйся, слухайся командирів… Та пиши частіше…
Слухаю маму в піввуха. Що такий гамір довкола — оглухнути можна, а що виглядаю Мишка Кононенка. Домовились триматися гурту, хоча б до тих пір, поки нас розішлють по частинах. Він же записався у танкісти, а я, як відомо, у флот.
Аж он і він. Продирається крізь натовп, крутить головою — шукає мене.
— Мишко! — махаю рукою. — Сюди!
Побачив, повернув у наш бік. А мені аж на душі потеплішало.
— Військово–морському — привіт!
— Привіт, броня!
Ляснули щосили долонями, потисли руки. Через праве Мишкове плече недбало перекинута сумка, на лівому — осіннє пальто. Комірець сорочки розстебнутий, мовби не осінь надворі, а літо. Ще й кепка задом наперед.
— Чого запізнився?
— Та прощавсь із старими. Домовилися, що не будуть проводжати…
— Може, ти нас познайомиш? — втручається мама. І вже до Мишка: — Мені Толя про вас багато розповідав.
Я кажу Мишкові, що це — моя мама. А мамі кажу, що це — мій товариш Мишко Кононенко.
Ну, от і познайомились. Тепер уже мамі можна й додому вертатись. Бо хто його зна, коли нас поведуть на вокзал.
— Ти не хочеш, щоб я тебе провела?
Відчуваю, що образив маму, хоч зовсім того не хотів. Просто було соромно перед товаришем, що мене проводжають, наче маленького. Однак вистачає розуму не говорити того мамі, натомість кажу, що дуже хочу, аби мама провела мене до вокзалу. Тільки вона може втомитись. А ще додому добиратися треба…
— Це вже хай тобі не болить, — відповідає мама ображено.
Стоїмо ні в сих ні в тих. Мишкові, певно, незручно за мене, а я вже ладен язика собі відкусити. Отак завжди: щось ляпну, а потім каюсь.
Та ось на ганок виходить капітан. Я його досі не бачив. А за ним іще кілька військових.
— Увага! Зараз викликатиму допризовників. Кого викличу — шикуйтесь отут, — і показав під стінку праворуч.
— Бойко!
— Коваль!
— Костюк!
Мене й Мишка назвав майже останніми. Я вже став побоюватися, що, може, забули, не внесли до списку.
— Ходім! — тягну нетерпляче Мишка за руку.
Як капітан кінчив, забігали молодші командири, що вийшли разом із ним. Вони супроводжуватимуть нас у дорозі. Відраховують, наказують шикуватись по чотири у ряд. І всі вони піхотинці, хоча б один моряк чи танкіст!
— Це тільки до Харкова, — каже Мишко. — А звідти вже по військових частинах розішлють.
Шукаю очима маму.
— Синку, я тут!
Махає рукою, пробирається ближче. Хустка зсунулась їй з голови, але мама не помічає того — дивиться тільки на мене. Хочу крикнути їй, щоб поправила хустку, та в цей час капітан махнув рукою: рушайте! Командири заметушились, закричали на всі голоси: «Наліво! Праве плече вперед — кроком руш!» І ми, штовхаючись чемоданами, клумаками, торбами, рушили на вулицю.
— Ать–два! Лівою!
Командири стараються, аби наша колона набула військового вигляду. Ми й самі старанно відбиваємо крок, аж підошви починають боліти, а поруч поспішають матері, сестри, батьки. Вони намагаються не одстати від нас, але ми вже не належимо їм, поміж нами й батьками пролягла смуга відчуження, яка розділятиме нас багато років.
До Харкова їдемо пасажирським поїздом. Сидимо в купе майже один на одному, притихлі, засмучені, думками ще там, на пероні. Навіть Мишко, якого ніхто не проводжав, який ні з ким не прощався, і той скис. А що вже казати про мене?
Мама так і не поправила хустку. Коли поїзд рушив, вона йшла поруч із вагоном і все примовляла:
— Твоя мати не плаче.
І сама, певно, не помічала, як по обличчю котилися сльози.
Тепер уже поїзд мчить з усіх сил. Мелькають телефонні стовпи, пропливають поля, села, невеликі гаї. Хто прилип до вікна, хто слухає нашого супровідника — помкомвзводу. Ми йому приберегли місце і пишаємось потай тим, що він їде у нашім купе, один з–поперед одного пригощаємо його всім, чим багаті. В цьому нема якогось запобігання або підлабузництва: помкомвзводу становить частку того дивовижного світу, в який ми незабаром вступимо. Супровідник не відмовляється од щедрих дарунків: їсть усе підряд, охоче відповідаючи на наші безконечні розпитування. З усіх його відповідей до нас доходить одне: що служба в армії — це «не фунт ізюму», що хто в ній не був, той попаде, а хто побув, той «не забуде»! Бо армія, це вам не іграшки, в армії перш за все дисципліна: кругом — і всі «розговорчики»!
У Харків приїхали в обід. І одразу ж — у лазню.
— Одпарить цивільний душок, — пояснив супровідник. — І патли обстригти. Щоб звірів не розплоджувати.
— А як я не хочу? — Мишко до нього.
Помкомвзводу приціливсь на Мишка строгим оком, сказав:
— В армії забудь: хочу — не хочу! В армії — кругом! — і всі розговорчики!
Залунав сміх.
Лазню брали приступом: хто перший вдереться.
— Куди?! — хотів перепинити нас здоровенний дядько. Так і втаскали його аж у роздягальню. А він люто вимахував віником і лаявся:
— Жеребці оглашенні!
Набилося повно. Мишко встиг захопити комірчину, в якій вішати одяг. Гукає до мене:
— Только, сюди! Роздягайся швидше. Орда налетить, то й ряжки не дістанеш.
Поскидали з себе одежу, замкнули комірчину і з номерками в руках стали пробиватись до інших дверей, звідки шугала пара.
Захопили вільну лавку недалеко од кранів. Лавка широка, слизька, хоч катайся. І ряжки дерев'яні, з мідними ручками. Мідь аж зелена, дерево ж чорне: з них, мабуть, милися ще дореволюційні купці.
Тільки прилаштувалися, як до нас підбігає отой підлабузник, що біля помкомвзводу увивався. Підбіг і дві ряжки на лавку:
— Товаришу командир, сюди! Ось вільна лавка!
Ми б йому показали «вільну»: Мишко уже й ряжку вхопив, так супровідник тут як тут. Підійшов, ляснув Мишка по голій спині, приязно спитав:
— Миємось? Порядочок…
А лакуза біля нього мало не хвостом вимахує:
— Лягайте, товаришу командир, я вам спину помию!
Нам уже й лазня — не лазня. Одсунулись аж на край лавки, похмуро спостерігаємо, як лакуза упада біля командира. Набрав води теплої, шурує спину, язиком мало не лиже.
Мишко дивився, дивився, а потім за ряжку і до кранів.
— Ти що?
— Нічого.
Одкрутив кран з холодною водою, налив повну ряжку:
— Він його зараз помиє.
Я рукою попробував: вода, наче крига.
— Стань так, щоб він нічого не побачив, — шепоче Мишко. Вже поставив свою ряжку на лавку, мило розводить: щоб було точнісінько так, як у лакузиній.
Я, звісно, став. Що мені: важко? Стою і дивлюся, як лакуза командирові спину намилює. Спина червона, розпарена — командир тільки крекче блаженно.
— Порядочок! А тепер обливай…
Тут я одступивсь, щоб не заважать людям митись. Тим більше, що й Мишко вже упорався: поміняв ряжки. А лакуза радий старатися:
