Татарський острів - Лысенко Василий Александрович (онлайн книга без TXT) 📗

Добре, що пощастило їхньому класові натрапити на цю печеру. Це ж Олена Марківна, вчителька історії, повела їх на Кам'яний Ріг зробити розкопки стоянки первісної людини. Чи міг тоді хтось подумати, що через кілька місяців на їхню землю нападуть фашисти, захоплять село, отаборяться в палаці — і печера буде схованкою для партизан.

Юрко важко зітхнув, знову пригадалася школа, постали як живі вчителька Ніна Павлівна, вчитель математики Олексій Пилипович, однокласниця Люда Щербань, вірний товариш Валерій Зазірний, син лісника Максим Коломієць. Нема їх — загинули. Одних розстріляли, інших повісили окупанти. Пригадалася остання зустріч з Людою. На світанку Юрко пішов трусити ятери і, коли вже поскладав у плетений кошик спійману рибу, побачив на стежці її, заплакану. Дівчина йшла з Козиного Броду, помітила Юрка, поспіхом витерла рукавом кофти очі, привіталася й сказала зажурено:

— Я трьох наших тільки що через Прип'ять перевезла. Пілоти. Їхній літак німці збили над Житомиром. Один з них був тяжко поранений. У дядька Юхима перебули три тижні. Тепер рушили до своїх. І я хотіла піти з ними, не взяли. Обіцяли, як виженуть фашистів, обов'язково заїхати в наше село. Тільки коли все те буде? І чи пощастить їм дістатися до своїх? Ти не чув, як там зараз на фронті?

— Не знаю, Людо, — відказав дівчині.

Посміхнулася і пішла… Пішла назавжди.

…У хаті — немає чим дихати. За день сонце прогріло дах, стіни, землю, і навіть вночі від них струмує тепло. Юрко перевернув подушку, припав щокою до прохолодної наволочки, заплющив очі. Думка знову повернулася до Кам'яного Рогу, до недавнього бою. Що ж буде тепер? Спалять фашисти Жовтневе чи почнуть брати заложників за вбитих есесівців та диверсантів? Кам'яний Ріг за сім кілометрів од села, та все може бути.

Подушка знову нагрілася. Хлопець тихенько підвівся з ліжка й вийшов на ґанок. Хотілося вдихнути свіжого повітря, а ще більше — подивитися на небо над Кам'яним Рогом. Червоні відблиски на ньому зникли. Не видно жодного вогника і в палаці. Принишкли фашисти, тремтять, бояться, щоб і до них не добралися партизани. «Доберуться, — подумав Юрко, — аби дізнатися про таємницю Червоної красуні, і тоді підземними переходами можна потрапити прямо в казарму до есесівців. А можна й просто проникнути на подвір'я палацу через водозливну трубу. Звісно, найкраще скористатися підземеллям, але ніяк не щастить розгадати таємницю Червоної красуні».

Десь далеко прогримкотів грім, сліпуча блискавка спалахнула над темним Самусевим лісом. Мабуть, буде дощ, тому так і парить. Згадав про нарубані дрова і вирішив сховати їх від дощу. Швидко повкидав їх у повітку, вніс оберемок сіна, зняв з мотузки білизну.

У повітці приязно форкали коні, ніби просили хлопця підійти до них. Звикли вони до свого нового господаря, особливо Лебідь — ходить за Юрком слідом, розуміє кожне його слово. Як побачить на лузі, перестає пастися, підійде, покладе голову на плече і тихо зітхає, Може, пригадує свого попереднього господаря, журиться за ним, тому й горнеться до Юрка, боїться і його втратити.

У напівтемряві підійшов до Лебедя і заспокійливо провів по гриві рукою, кинув коням свіжого сіна — хай поласують, бо добре попрацювали сьогодні, багатьом людям орали городи. Завтра, може, доведеться запрягати їх, скласти на воза пожитки і тікати, якщо, звісно, фашисти дозволять виїхати…

Нарешті на землю впали перші краплі дощу. Спершу він ішов поволі, ніби нехотя, а потім припустився і почав сердито періщити землю. Спалахнула блискавка, освітила темні, повислі над землею хмари. Дощ триватиме довго. На якийсь час він, можливо, й затримає карателів.

Юрко скинув сорочку, підійшов до ринви, підставив під неї розпашілу спину, голову. Вода приємно лоскотала тіло, заспокоювала, ніби змивала втому та хвилювання…

Прокинувся пізно: на кухні хтось голосно і збуджено розмовляв. По голосу пізнав посильну старостату Марину Шупик. Вона працювала в школі техробітницею і часто покрикувала на хлопців, щоб не гасали по коридорах, не заходили в приміщення в брудних черевиках.

— До села ніби знову фронт докотився, — розповідала Марина. — На світанку наїхало повно німців. Та дивні якісь, в білих полотняних штанях і в таких же полотняних піджаках. Чимало і в чорному одязі, а на рукавах та картузах — черепи! Аж дивитися страшно! — Жінка притишила голос: — Уночі бій був на Кам'яному Розі. Партизани на німців напали, на отих, що в палаці отаборилися, і всіх перебили. Чоловік, кажуть, триста поклали. І машини попалили. Староста визначає людей ховати вбитих німців. Сама чула, як наказав рубати берези на хрести. І ще бідкався Щупак, що селу може бути капут, піде за димом. Мабуть, оце в село приїхали карателі. Оті, з черепами на картузах. Мені вже й не страшно, а за дітей — боюся. Що вони кому лихе зробили? А фашисти нікого не милують, нікому нема пощади. І старе, і мале в одвіті. І коли вже скінчиться ця веремія? Позавчора Щуківку спалили, а людей розстріляли за те, що вони німців убили, як ті почали дівчат хапати і кидати в чорний фургон, хотіли їх забрати.

— Куди? — запитала мати.

— На Татарський острів. Туди їх, бідолах, везуть, а назад ніхто не вертається. У Сичівці тої неділі забрали троє дівчаток, повезли на острів. Сестра приходила, плакала: дочку старшу забрали. Перед війною школу закінчила. Думала на вчительку вчитися, а опинилася на Татарському. На роботу, кажуть. А яка там робота — ніхто не знає. Нікого до острова не допускають, з усіх боків обплутали колючим дротом. Я вже й старосту розпитувала про Татарський, а він аж засичав з переляку. «Мовчи, — каже, — і ніде не згадуй про той острів, бо зразу можеш на шибениці загойдатися». Так я й мовчу…

Марина трохи помовчала, а потім сказала:

— Мабуть, Маріє Федорівно, будіть Юрка і хай він хутчій іде в старостат, бо Щупаку там добре дістається на горіхи. Німці, як ті гуси, ґерґочуть, гніваються, а він стоїть, як пень, очима блимає та руками розводить, мовляв, нічого не можу второпати. Отож будіть, Маріє Федорівно, хлопця.

Юрко вийшов з кімнати, привітався, протер заспані очі, запитав:

— Чого викликає староста?

— Точно не знаю, а чула, ніби треба провести німців на Татарський, по отій дорозі, що сіно нею вивозять. Староста так і сказав: «Біжи до Берегових, виклич сюди Юрка, і щоб одна нога тут, а друга — там». Тож ходімо, Юро.

…У старостаті за довгим столом, заляпаним чорнильними плямами, сиділи фашисти в лискучих мокрих регланах. Поряд тупцював староста, розводив руками, безпомічно повторював:

— Ніхто ферштейн! Все буде сполнено! А чого не знаю — того не знаю!

Юрко зупинився біля порога, чемно привітався. Щупак, побачивши його, радісно вигукнув:

— От добре, що ти прийшов! Бо я аж упрів од цієї балачки. Щось їм треба, а що — не доберу. Подзвонили вранці з комендатури, наказали дати німцям провідника, щоб провів їх через луки на Татарський острів. І пан комендант доручив це тобі, щоб ти заодно й перекладачем був.

— Чого ж вони грейдером не поїхали?

— Непроїжджа зараз та дорога, — пояснив староста, — страшне, Юрку, зараз діється, тільки нема часу на розмови, хай згодом розповім. Міни поставили песиголовці на шляху. От один фургон і опинився в канаві. Поїхали вони далі, — Щупак кивнув на есесівців, — і знову бах-тарах! Викликали саперів, а їм терміново треба на острів. От начальник районної поліції порадив їхати туди через Тюківку. Так ти їх і проведеш. Дорогу знаєш?

— Знаю. Тільки чи можна по ній зараз проїхати? Там не калюжі, а озера порозливалися.

— Проїдете, — запевнив староста, — бо там піщаний грунт. І машини в них, як ті буйволи, пройдуть! А тепер розпитай, що їм ще треба, бо ми так довго балакали-говорили, що трохи й притомилися.

Юрко підійшов до есесівців, привітався:

— Пан староста наказав показати вам дорогу до Татарського острова.

— Ти говориш по-німецьки?! — радісно вигукнув молодий есесівець. — Чудово! Хто ти є?

— Я, гер офіцер, місцевий фольксдойч. Мешкаю в селі Відрадне, знаю навколишню місцевість. Мені не раз доводилося бувати на Татарському острові.