Татарський острів - Лысенко Василий Александрович (онлайн книга без TXT) 📗
І в цю мить над островом гримнув страшенної сили вибух. Потім один за одним залунали нові оглушливі вибухи. Червоне полум'я вирвалося назовні і, закосичене чорним димом, повисло над землею. Нестримний смерч пронісся над островом. Ніби іграшкові, злітали в повітря розлогі верби, зависали в повітрі і важко падали на землю. У широку розколину ринули води Прип'яті. Вода клекотіла, збурювалася, покривалася білими бурунами і безслідно зникала в чорному проваллі…
Танкетки не могли наздогнати «кукушку». Віддаль, між ними і поїздом все збільшувалася й збільшувалася. До переліска залишалося метрів триста, як її почали обстрілювати доти. Перший снаряд вибухнув під насипом, піднявши чорний стовп землі. Ще один снаряд пролетів мимо, а третій розірвався перед поїздом. Він розметав рейки, вивернув шпали. Паровозик з розгону влетів у вирву, зарився в землю і скотився з насипу, тягнучи за собою невеличкі вагони. Танкетки зупинилися неподалік і почали прошивати вагони кулеметним вогнем. З машин зіскакували солдати і заходилися оточувати «кукушку». Коли вони наблизилися до вагонів, звідти ударили автоматні черги. Есесівці залягли. І знову озвалися доти.
Снаряди раз у раз вибухали серед потрощених вагонів, розкидаючи навсібіч їх обгорілі уламки.
Пролунала команда, і фашисти знову почали оточувати непокірну «кукушку». Вони поволі наближалися до поїзда, без угаву стріляли по ньому з автоматів. Оточені мовчали. Ніхто не озвався жодним пострілом. І тільки тоді, коли есесівці піднялися на насип, навстріч їм звівся поранений партизан-велетень, тримаючи в руці останню гранату-лимонку. Гітлерівці на мить розгубилися, і партизан кинув гранату в гущу ворогів. Кинув — і сам упав, скошений автоматними чергами.
Юрко зранку заходився рубати дрова. Якась незвичайна, непідвладна йому тривога закралася в серце, не давала спокою, виводила з рівноваги. Хлопець знав, що сьогодні має розпочатися операція «Прип'ять». Переодягнені партизани проникнуть у підземелля. Татарського острова і підірвуть склад з боєприпасами. Він розумів, що майор Нікітін, мінери з групи особливого призначення свідомо пішли на видиму смерть. У них не було ніякої надії на порятунок.
Вони підірвуть склади з вибухівкою і самі поляжуть в тому вогняному пеклі, щоб урятувати тисячі людей від наглої загибелі. Сьогодні має закінчитися поєдинок з «білим драконом». І поведе партизан в підземелля Татарського острова Шредер, хоробрий і безстрашний німець-комуніст. У нього теж немає ніякої надії на порятунок. Шредер іде на видиму загибель, жертвує своїм життям, щоб врятувати життя тисячам інших людей.
Юрко рубав дрова, хвилювався, переживав, не міг заспокоїтися. Він не сумнівався, що ворожий склад на Татарському буде знищено. Думав про партизан, про їх долю. Невже ніхто з них не зуміє вирватися з глибин пекельного острова? І чим більше Юрко хвилювався, з тим більшим завзяттям розколював важкі березові кругляки. За півдня серед двору лежала височенна гора білих поліняк.
І раптом десь неподалік гримнув оглушливий вибух. Під ногами, мов жива, затремтіла, заколихалася земля і нарубані дрова розповзлися по зеленому споришу. З вікон посипалися шибки, забрязкотіли, розбиваючись об високу призьбу. Хлопець мимоволі підняв голову, подивився на небо. Може, на село налетіли бомбардувальники і скинули бомби на палац, знищили ворожу шпигунську школу? Але небо було чисте, погідне, ніби вимите рясним дощем. Палац теж стояв непошкоджений, над ним не здіймалися язики полум'я та хмари диму. І ніде не було видно літаків, не чути їх гудіння.
З будки вискочив стривожений Люкс, забігав, рвався з прив'язі і несподівано голосно загавкав, ніби закликав всіх хутчій тікати від страшної небезпеки, яка нестримно насувалася на село.
І знову один за одним загриміли оглушливі вибухи, там, де знаходився Татарський острів, на тлі чистого неба виросла чорна прямовисна хмара. Здавалося, ще трохи — і вона досягне сонця, затьмарить його, заснує ядучим димом.
З хати вибігла Леся, до неї кинувся Люкс, принишк біля її ніг, злякано поглядав на свою господарку.
— Що це гримить? — розгублено запитала дівчина. — Невже такий страшний грім? З вікон всі шибки висипалися.
Леся поглянула на блакитне небо, стиха сказала сама до себе:
— Чисте! Немає жодної хмаринки!
І вже потім помітила височенну прямовисну хмару над Татарським островом, яка все вище й вище підносилася над землею.
— Поглянь, Юрку, — вигукнула, — яка незвична і чорна хмара. Мабуть, буде страшна гроза! Хмара ще далеко від села, а грім уже лихоманить землю.
— Це не гроза, Лесю, — тихо озвався Юрко, — це партизани підірвали фашистський склад з боєприпасами на Татарському острові.
