Татарський острів - Лысенко Василий Александрович (онлайн книга без TXT) 📗
— Не було чого шляхті робити — то вона й потонула в болоті. Пішли на нашу землю війною і згинули безславно. Показати б це гітлерівцям, таке і їх чекає.
— Не кажи, Трохиме, — подав голос Щупак, — так уже світ влаштований, що не можуть люди без війни обійтися. От було в чоловіка сорок чотири дукати — мало! Хотілося більше мати. Думав, ще розживеться, а воно…
— Так я ж і кажу, — мовив Свічка, — що не треба лізти на чужу землю за поживою! Підеш за вовною, а лишишся голеним.
— Нема лиха без добра, — заперечив Щупак. — Загинув шляхтич, і тепер нам грошики дісталися. Жаль, що мало. Міг би чоловік і більше в калитці тримати.
Перепочили і почали старанно викопувати ридван, відкидали від нього пласти вікового, спресованого мулу.
Карета була досить велика, трималася на високих кованих колесах, глибоко вгрузлих в тугу болотисту землю. Несподівано почала проступати вода. Досить було прокопати невеличкий рівчачок, як він починав наповнюватися рудою водою. Болото міцно тримало свою здобич і ніяк не хотіло з нею розлучатися.
— Кидай, Юрку, заступ, — гукнув Щупак, — бери брезентову торбу та вичерпуй воду. Так скоріше буде, бо й до вечора не управимося.
Хлопець почав вичерпувати воду і виливати її на берег річки. На піску тьмяно блиснула золота монета. Юрко підняв її.
— Ще один дукат знайшовся!
Староста вихопив монету, прикусив її, задоволено хитнув розкошланою головою:
— Золото! Панове, давайте вчинимо так: все, що знайдемо — в одну купу. А потім — поділимо! Чесно, по-братськи!
Поволі виринала з болота громіздка карета. Вже з'явилися навіть віконця, затягнуті тонкою, потрісканою плівкою. Нетерплячий Щупак заступом підважив різьблені дверці, і вони впали на землю.
У кареті знайшли скриньку з золотим та срібним посудом, келихи, виделки з гербами якогось шляхтича.
Другу таку ж скриньку, оббиту товстими мідними листами, знайшли під сидінням. Староста кинувся до неї, шарпонув кришку, здивовано вигукнув:
— Замкнута! Ти бач, пролежала в болоті стільки років, а замок все ще тримається. На совість працювали давні майстри. Подай, Трохиме, сокиру, бо мене нетерплячка з'їдає, хочеться дізнатися, яка риба потрапила в наші сіті.
Щупак підважив сокирою кришку, почервонівши від натуги, відірвав і став діставати із валізи гаптовані золотом кунтуші, жупани, камзоли. Лежали там і коротенькі штанці, поцяцьковані золотими ґудзиками. Щупак вибрався з карети, почав рахувати ґудзики на штанях.
— Двадцять ґудзиків! — вигукнув здивовано. — І треба ж було на одні штани стільки золота витрачати! Та за один такий ґудзик можна десятеро штанів пошити!
Далі він дістав шовкові сорочки, розклав їх на березі Купельниці. Шовк трохи потемнів, але повністю зберігся, і лише на швах, де був прострочений льняними чи якимись іншими нитками, — виднілися дірки. Під сорочками лежали просторі нічні халати, оздоблені густим дрібним мереживом.
Щупак взяв штани з золотими ґудзиками, притулив до себе, сказав:
— Що як одягти такий мундир і піти до коменданта Штарка? Чи до пана Маєра? Що б воно було, як ти, Трохиме, вважаєш?
— Тікали б ви, пане старосто, з комендатури без штанів. Обдер би вас комендант, як липку.
— Правду кажеш, — розгонисто засміявся Щупак, — німці люблять золото! Як дізнаються про нашу знахідку — душу витрясуть. Тут, хлопці, треба тримати язик за зубами!
На самісінькому дні скриньки під одягом лежав срібний шолом, позолочений пістоль і гаманець із золотими монетами.
— Дукати! — прошепотів староста, спрагло розкривши перекошеного рота. — Тут їх сотні дві набереться! От багатство нам, хлопці, привалило!
Поблизу карети натрапили ще на кістяки шляхтичів та козаків. Від їх одягу лишилися лише потлілі клаптики грубого сукна. Поруч з кістяками лежали дві позолочені шаблі. Староста одразу затурбувався:
— А як ми все ділити будемо? Свічка запропонував:
— Давайте так зробимо. Я поділю все золото на чотири купи, і першим будете вибирати ви, Юхиме Михайловичу. За вами — Кузьма, потім Юрко. Остання купка буде мені. Згода? Я думаю, що так буде найліпше. А хочете, діліть ви, пане старосто.
Щупак поміркував, похитав рішуче головою:
— Діли ти, Трохиме, а я вже буду вибирати. Свічка розклав усе добро на чотири купки.
Староста підійшов до кістяка козака, взяв на ньому золотий хрест і подав ліснику:
— Теж туди додай!
— Ні, хрест хай залишається його власнику, — рішуче мовив Свічка. — Не можна грабувати мертвого оборонця землі рідної. Я на таке діло не піду.
— Гріх у міх, — незадоволено пробурчав Щупак. — Йому цей хрест тепер ні до чого. Заберем — і квит!
— Ні! — стояв на своєму лісник.
— Чому? — ніяк не міг заспокоїтися староста. — Чи ти собі хочеш взяти?
— Ні, пане старосто, хочу, щоб він лишився на козакові, на своєму господареві.
— Тю на тебе, — свиснув здивовано Щупак. — Та йому вже нічого не треба! Ні волі, ні долі, ні золота! Кістки небораки й ті потліли.
Свічка взяв з рук Щупака хрест, запитав:
— Скільки за нього можна дати дукатів?
— Один, — нічого не розуміючи, відповів непевним голосом Щупак. — Більше не затягне! А то й півдуката…
— Так я вам із своєї пайки дам один дукат, а мені хай дістанеться цей хрест, — сказав Свічка. — Не заперечуєте, Юхиме Мартиновичу?
— Згода! — пробасив староста. — А як Кузьма та Юрко?
— Я згоден, — озвався Карпухно.
— І я згоден, — мовив Юрко.
— Отже, хрест переходить у мою власність, — твердо сказав лісник, — і я можу розпорядитися ним як захочу. Я так і зроблю…
Свічка розмахнувся і кинув золотий хрест у річку.
— Тю на тебе! — вигукнув Щупак. — Нема в тебе, Трохиме, десятої клепки!
— Хай там лежить, — відказав Свічка, — а тепер вибирайте кожен свій скарб! Беріть, Юхиме Мартиновичу, ту купу, яка на вас дивиться і яка найбільша.
Староста підійшов до золота, довго, як зачарований, дивився на поділений скарб, переводив поглядом з однієї купки на іншу.
— Нічого не петраю, — протираючи очі, розгублено мовив він. — Дивлюся, і ніби кожна купка більша за іншу. А тут же треба так брати, щоб не проґавити. От лихо!
— Дивіться, Юхиме Мартиновичу, — лагідно порадив Свічка, — вибирайте, щоб потім не ремствували. Ще скажете: собі більше взяли, а мене обдурили.
— А чого мені ремствувати, — не відводячи погляду від золота, відповів Щупак, — усе чесно поділено, по-братськи! Тут уже нема на кого ображатися! Але вибрати не можу: у очах двоїться!
Староста швидко, ніби навколо палахкотіла пожежа, почав укидати золото з крайньої, найбільшої, купки в брезентове відро, яким Юрко вичерпував воду поблизу карети.
— Тепер, Кузьмо, твоя черга, — звернувся Свічка до Карпухна, і той, не думаючи, склав у мішок ближню до себе купу.
Забрав свою пайку й Юрко.
Лісник, склавши у торбу свій скарб, простягнув дукат Щупаку.
— А це вам, Юхиме Мартиновичу, за хрест, як домовилися.
Староста взяв дукат, підкинув його на долоні і повернув ліснику:
— Хай тобі лишається! І хай той хрест і від мене відкупом буде! Грішні ми, грішні, а часом, бува, і совість в якомусь закапелку озветься, запитає: «Що ж ти, чоловіче, коїш?» Давай, хлопці, підкріпитися — і додому!
— Треба кістяки поховати, — озвався Свічка, — негоже, щоб вони поверх землі лежали.
— І то правда, — погодився Щупак.
Додому рушили опівдні. Щупак зиркнув на годинник:
— Вам, Трохиме, з Кузьмою краще вийти на Червоний хутір, а ми з Юрком підемо берегом Купельниці до села. Так хутчій буде, і менше уваги привернемо.
— Ні, Юхиме Мартиновичу, — не погодився зі старостою лісник, — будемо йти в село гуртом.
— Чому? — прогув здивовано Щупак.
— А бува, хто з нас зашпортається, в трясовину вскочить і не зуміє вибратися. От і піде поголос — за золото людину погубили!
— Таке й вигадаєш! — скривився староста.
— Нічого не вигадав, — розсудливо мовив Свічка. — Що старі люди казали? Де золото воняє, там лихо буває!
