Татарський острів - Лысенко Василий Александрович (онлайн книга без TXT) 📗
— Не журися, — заспокоїла хлопця красуня, — на все свій час. Дізнаєшся незабаром про секрет мідних зірочок, потрапиш у панські скарбниці, побачиш, скільки чудес сховано в цьому похмурому кам'яному підземеллі. Хоча ті скарби й нічого не варті порівняно з життям та щастям людини.
Вона помовчала й продовжувала далі:
— Я вже близько ста років змушена стояти на цій стіні. Стою і думаю. Колись збиралися в цій залі пани на таємні наради, міркували, як вони повинні діяти, щоб тримати народ у покорі, не дати йому можливості розігнути спину. І без кінця говорили про золото, про свої багатства, маєтки.
Красуня пильно поглянула на Юрка:
— Як ти вважаєш, який найбільший скарб може мати людина?
Юрко подумав трохи і відповів:
— Життя! Адже нема в людини нічого ціннішого за життя.
— Може, й так, — роздумливо погодилась дівчина. — Хоча твої вчинки суперечать твоїм словам.
— Чому? — запитав Юрко.
Дівчина поправила на голові важкий волошковий вінок, відповіла:
— Я часто слухаю твої розмови з Вершиною, чую, як він бесідує з своїми товаришами. Ви кожної миті важите своїм життям, ризикуєте ним кожної днини. Хіба не безпечніше було б сховатися в якусь шпарину і перечекати, пересидіти, поки не стихне криваве бойовище? А ви йдете в бій проти ворога! Бо воля і гідність вам дорожчі за життя! Чому твій тато кинувся з гранатою під ворожий танк, а не втік, не сховався, не здався ворогу в полон? Він поліг за Батьківщину! Отже, любов до Вітчизни дорожча за життя? — Красуня витримала паузу й знову продовжила: — Ні, життя саме по собі не є найбільшим скарбом для людини. Я теж могла б жити, стати коханкою осоружного пана, примиритися з своєю долею. А не стала! Мені було сімнадцять літ, а я кинулася в ополонку! Мені смерть була миліша, ніж зрада, ніж жити з нелюбом. Для мене понад усе була — любов! І я знаю, що найбільший скарб в людини — любов! Хіба я не правду сказала? Адже без любові немислиме ні життя, ні щастя.
— Правду, — погодився Юрко, — багато людей заради любові йдуть на смерть. І вони не бояться смерті.
— От бачиш, — посміхнулася дівчина, — тепер ти будеш знати, який найбільший скарб у житті людини. І треба не втратити його, зуміти постояти за своє щастя! — Далі дівчина посмутніла, сказала болісно: — Поліг мій наречений Тимофій Кушнір в бою з ворогами, полягли і його вірні побратими. Не вистачило в них сили протистояти ворожому війську. І виконали вони свій обов'язок до кінця. Полягли за волю, за рідну землю!
Юрко мовчки слухав Червону красуню, чекав, що вона ще скаже, заради чого почала цю незвичну розмову.
Дівчина зняла з голови волошковий вінок, поклала його на стіл:
— Я вам допоможу вистояти в цій підступній і страшній боротьбі. — Вона лагідно посміхнулася: — Ти думаєш, випадково дізнався про таємницю Зоряної кімнати? — І тут же заперечливо похитала головою: — Це я надоумила тебе, щоб ти зумів розгадати таємницю мідних зірочок.
— Як це можна було мене надоумити? — здивувався Юрко.
Червона красуня загадково повела рівними, чорними бровами:
— На світі ще багато лишилося нерозгаданих таємниць. І мені теж дещо відомо. Я знаю наперед долю всіх людей, що приходять в моє підземелля. Знаю, хто мій друг і хто ворог.
— І що ж мене чекає в майбутньому?
— Щастя, велике щастя, — відповіла дівчина. — Я дуже вдячна тобі, що ти бережеш спогад про мого нареченого Тимофія Кушніра, гордишся хоробрим повстанцем, люто ненавидиш його кривдників. Пам'ятаєш, як колись розповідала тобі про мене бабуся Улита, що пан загубив моє життя, стратив коханого. І в твоїх оченятах жевріла ненависть, і ти вигукнув гнівно: — «Я помщуся за Катрю і за Тимофія! Я виросту і відплачу за все клятим панам!» І ти їм відплатив. Ти дотримав свого слова. Ти мені, Юрку, не чужий, бо бережеш про мене пам'ять в своїй душі. І я тобі хочу дати щиру пораду. Будь чесним, стій до кінця за правду, люби і лелій свою землю! Ніколи не йди наперекір своєму сумлінню, своїй совісті. Поки ти молодий — вчись боротися! Будь обачним, кмітливим і нещадним до ворогів землі своєї. І повір мені, земля дасть тобі силу й уміння для праведної боротьби! Скоро щезнуть фашисти, сліду від них не лишиться на наших просторах. Знай, що правда завжди переможе кривду! Тільки треба бути кмітливим і хоробрим, вміти боротися з ворогами.
У цей час в кімнаті почувся ледь чутний шерхіт. Юрко оглянувся і побачив, як з портрета зійшов пан Хоткевич. Він важко підійшов до столу, сів, пригладив свої пишні настовбурчені вуса й вигукнув розгнівано:
— Не вір, хлопче, жодному слову цієї навіженої красуні! Все, що вона говорила, — вигадка! Нема на білому світі правди, вірності, щирого кохання. Нема! І вся ця балачка нікому не потрібна! Не забивай голову зайвим мотлохом! Не любов, не вірність найбільший скарб в людини, а сила! Хто має силу, той вершить життям собі подібних! Я мав силу і робив усе, що мені заманеться! Я був паном, примушував усіх коритися моїй волі! І вони корилися! Ходили переді мною, як воли в ярмі — німі й покірні.
— Корилися, та не всі! — зневажливо заперечила дівчина.
— Не всі, — погодився пан. — Але що сталося з непокірними? Де вони? Яка їхня доля? Ти опинилася в ополонці, а твій Тимофій сконав у підземеллі, прикутий до кам'яної стіни! Я дозволяю тобі піти й поглянути на його кістяк! Я нещадно карав за непокору! І всюди був мій верх! Сила, і тільки сила, вершить життям!
— Ти вкоротив мій вік, — гнівно мовила Червона красуня, — погубив життя моїм подругам, розіп'яв Тимофія. Ти весь у гріхах та злочинах, як пес у реп'яхах, і такий весь твій нечестивий рід. Народ карбував ваші злочини в своїй пам'яті, падала вогненна крапля за краплею на його зболену душу, поки й вибухнула ненависть незгасним вогнем, і всі твої маєтки, пам'ять про тебе і твій рід — пішли прахом!
— Ну й що? — люто прохрипів пан Хоткевич. — Хай і так! Спопеліло моє добро, пропали мої маєтки! Тільки все одно я своє взяв! Силою, підступом я брав усе, що хотів узяти. Сила і підступ панують на світі. Так було і так буде, і даремно голота марить справедливістю, прагне правди! Пану — панове, наймиту — наймитове!
Хоткевич підвівся з-за столу, не оглядаючись, поплівся до картини, став на своє місце, ніби закам'янів. Тільки його чорні очі горіли пекучою люттю, пильнували за кожним рухом Червоної красуні.
Дівчина поклала руку на свій волошковий вінок, запитала Юрка:
— Чи пам'ятають мене в селі? Чи згадують люди повстанця Тимофія Кушніра та його відважних побратимів?
— Пам'ятають люди про все, — відповів Юрко, — бо передаються розповіді про минуле від покоління до покоління.
Обличчя дівчини проясніло:
— Хочеться, щоб пам'ять про нас жила в серцях людей. Ми ж не стали відступниками, не зрадили свою мрію. Нелегко нам було винести знущання та приниження, а ми все ж лишилися людьми.
Червона красуня одягла на голову волошковий вінок й знову запитала:
— Яка тепер Прип'ять? Який Самусів ліс? І чи росте поблизу села цар-дуб? Під тим дубом я востаннє бачила свого Тимофія! На світанку ми розійшлися — і розійшлися на віки вічні. — Не чекаючи Юркової відповіді, дівчина підвелася з-за столу. — Знову мушу ставати на чати! Приходь частіше в моє підземелля, бо мені веселіше, як тут бувають люди. Прощай! Як хочеш скоріше проникнути в глиб моїх володінь, то запитай про таємницю мідних зірочок у…
І в цей час Юрко відчув, як хтось шарпає його за плече, будить, стягує шинелю. Йому хотілося глибше поринути в сон, дослухати, що хотіла сказати йому Червона красуня, дізнатися, до кого має піти, щоб довідатися про таємницю мідних блискіток, але…
— Вставай, Юрку, — почув голос лейтенанта, — доволі спати! Прибув до палацу Дітмар. В Зоряній уже накривають на стіл, готуються до прийому гостя. Одягайся і ставай на пост.
Юрко сів на диван, протер очі і сказав із жалем:
— Як невчасно мене збудили…
— Чому невчасно? — здивувався лейтенант.
— Сон снився…
— Який сон?
— Червона красуня якраз мала розповісти, куди треба піти, щоб дізнатися про таємницю мідних зірочок, а тут ви — «вставай!».
