Татарський острів - Лысенко Василий Александрович (онлайн книга без TXT) 📗
Розділ дванадцятий
КРАХ КОНСУЛА
Опівночі лейтенант Вершина та Леонід Поух вийшли з старих каменоломень і пішли в штаб партизанського загону. Над землею нависли низькі темні хмари. На небі жодної зірочки. Навколо тиша і спокій. І лише в палаці на другому поверсі видніється двоє яскраво освітлених вікон. Десь далеко за Самусевим лісом почулися ледь чутні удари грому. Мабуть, знову буде дощ. Партизанським розвідникам дощ не завада, навпаки, навіть поміч, бо ворожі патрулі причаюються в затишку, не хочуть мокнути.
Лейтенант повертає до Шляхетського болота, глибоким яром виводить Поуха на берег невидимої в темряві річки Купельниці. Мовчки йдуть краєм берега. На грудях у Вершини та Поуха новенькі трофейні автомати. Пощастило партизанам. Підірвали ворожий ешелон, а в ньому виявилося два вагони з автоматами. Взяли скільки могли донести на базу, а останні довелося спалити. Поділилися підривники своїми трофеями і з партизанськими розвідниками.
Поряд хлюпають, ніби зітхають уві сні, невидимі хвилі, тривожно шелестить прибережний очерет. Дорога відома, вивчена і вивірена, зав'яжи очі, і все одно вийдеш на потрібне місце. Лейтенант ледве дочекався ночі, не міг всидіти на місці, міряв квапливими кроками кімнату Червоної красуні, виходив у кам'яний коридор, поспішав до виходу в старі каменоломні і тут же повертався. Невже це правда, що жива його Люся? Хай десь далеко, у фашистській в'язниці перебуває його донька, але живе, думає про свого батька, пригадує, сподівається на їхню зустріч. Він же вважав свою Люсю та інших підпільниць загиблими, бо доходили чутки, що всіх їх розстріляли в Бабиному Яру.
Шумлять придорожні верби, таємниче озивається річка, подає голоси якась невсипуща птаха, а Вершині здається, що всі навколо в один голос гукають: «Жива Люся! Жива!» Може, й син Аркадій не поліг у бою під Києвом, відійшов з армією і зараз десь воює, виганяє окупантів з рідної землі. Дружно і радісно жила їх родина, ніколи не було непорозумінь, чвар, образ. Вечорами сходилися до своєї затишної домівки, вечеряли, відпочивали, ділилися враженнями про роботу та навчання. І не було ніяких секретів, недомовок, заборонених тем. Дружина Катя розповідала про шкільні справи, син і дочка теж говорили про навчання, комсомольські доручення, мріяли, ніяк не могли дочекатися, коли виростуть, стануть дорослими, вірою й правдою служитимуть своїй країні, своєму народові. Син мріяв стати льотчиком, марив подвигами Чкалова, Байдукова, Водоп'янова. Всі стіни в його невеличкій кімнатці були прикрашені портретами знаменитих людей. Люся теж мріяла стати льотчицею, такою, як Поліна Осипенко та Валентина Гризодубова. Діти рвалися в небо, їх вабив до себе «п'ятий океан». Часто заходили в родині розмови, як мусить жити людина, якою повинна бути, яка її найголовніша мета. Часом виникали суперечки, але кінчалися без зайвих ускладнень. І батьки ніколи не говорили дітям неправду, не лицемірили, не намагалися видати чорне за біле, применшувати свої недоліки. І ніколи не намагалися напускати туману на часом незрозумілі, несподівані, а то й небажані події. Всьому давалась справедлива і правдива оцінка. Єдиним критерієм поведінки родини була чесність перед Батьківщиною, перед своїм обов'язком. Якось Аркадій, коли вже був у восьмому класі, під час розмови сказав: «Батьки повинні виховувати своїх дітей на правді — і тоді між ними не буде ніяких непорозумінь. Тільки правда, хай навіть сувора правда, робить з людини — Людину».
Лейтенант Вершина може будь-кому глянути в очі. Його сумління чисте і перед друзями, і перед недругами, бо він ніколи не кривив душею, не поступався перед підлістю та неправдою. Діти вірили йому. І його правда стала їх правдою. Пригадалася остання розмова з сином. Він міг не йти в армію, бо не вийшов роками. І це було б правомірним, ніхто не міг би звинуватити його в порушенні закону. А совість? Син Вершини — комсорг школи. Майже весь клас на другий день війни прийшов до воєнкома і подав заяви з проханням зарахувати в армію добровольцями. Пішов і Аркадій і теж подав заяву.
Так же було й з дочкою. Уже в партизанському загоні, як підбирали групу підпільниць на ворожий аеродром, до нього прибігла Люся, сказала схвильовано: «Я теж хочу піти з дівчатами. Я комсомолка, знаю німецьку мову. Ти мусиш, ти зобов'язаний послати мене з моїми подругами». Звісно, він міг би сказати дочці, що Аркадій загинув, полягла в бою з карателями мама, і в нього, крім Люсі, нікого не лишилося. Але не сказав, не став відмовляти від її нестримного бажання воювати з фашистами, ввів до підпільної групи…
Стежка повертає ліворуч. За кущами верболозу починається ліс. Далі буде йти легше і водночас небезпечніше. У болоті не натрапиш на засаду, бо не люблять карателі сидіти в баговинні, ходити підступною трясовиною. Здалеку часом обстріляють зелені обшири болота з гармат або мінометів, і тоді над заростями осоки та очерету постають чорні стовпи розбурханого потужним вибухом баговиння. Вирва зразу заповнюється водою, покривається тонким шаром ряски. І треба пильнувати, щоб не потрапити в ту підступну пастку.
Несподівано в прибережних верболозах тривожно закрякали качки. Вони сполохано злетіли в непроглядну темряву, пронеслися низько над головами розвідників.
— Там хтось є, — пошепки промовив Поух, — мабуть, засідка на узліссі. Треба повертати на Грибарі, там уже наші застави, і німці туди не потикаються.
Довелося перебрести річку і невидимою стежкою виходити до Грибарів. Леонід Поух називає цю стежку Кабанячою, бо по ній ходять на водопій вепри. Позганяла війна їх з насиджених місць, і вони поселилися на непрохідному болоті, забрідають уночі в ліс, харчуються там, а на світанку залягають спати в густих очеретах. На цю стежку ще ранньою весною натрапив Поух, як повертався з штабу в підземелля. На шляху його зустрілися карателі, довелося перебрести Купельницю, затаїтись в непрохідних очеретах. Попереду трясовина, позаду перегукуються п'яні фашисти, прошивають очерети автоматними чергами. Поух вирішив краще потонути в трясовині, ніж потрапити до рук карателів. Він ступив у воду й відчув під ногою досить твердий грунт. Стежка, по якій ходили на водопій дикі кабани, і вивела його до партизанського лісу.
Лейтенант прискорює крок, поспішає, хочеться йому скоріше зустрітися з командиром загону, розповісти про Консула, про ті трикляті мікрофони. Нарешті й Консул потрапив у пастку. Перед Вершиною, мов живі, постають полеглі партизани та підпільники. Скільки їх, друзів та однодумців, полягло через підступи Консула? Всіх не пригадаєш і не перерахуєш. Хай тепер тримається Консул! Придумав лейтенант для нього страшну кару! Самі гестапівці спалять його живцем, як спалили дружину і названих дітей! Лиш би командир дав згоду. Забігають, заметушаться гестапівці, розпочнуть трусити й перетрушувати свої шпигунські школи. І бригаденфюреру Лау не зносить голови. Чекає його неминуча загибель. Прислужилася партизанській розвідці Зоряна кімната.
Нарешті очерети скінчилися. Далі починався ліс. Тут можна сподіватися на ворожу засідку: І ніби на підтвердження цієї думки, між стовбурами сосон блиснув зрадливий вогник цигарки. Партизани такого б не допустили, значить, гітлерівці.
— Патруль! — зронив Поух. — Знову треба чекати облави.
— Хай пройдуть, — мовив лейтенант, пильно вдивляючись в темінь, — ми все одно не підемо узліссям. Повернемо до Лосиного яру і болотом вийдемо до своїх. Там засідки не буде, бо ніякий каратель не висидить в гнилому баговинні.
Коли почало світати, розвідники підійшли до своєї застави, розпитали партизан про останні новини. Широкоплечий хлопець з широким відкритим лицем заклопотано сказав:
— Навколо повно карателів. І на болоті застави влаштовують. Мабуть, готуються до великої облави. Учора спалили лісове село Верхівці. Причепився німець до молодої дівчини, а її брат, хлопчак, і рубонув окупанта сокирою по голові. Село спалили і людей постріляли. Позаганяли в клуню і підпалили!
Молодий партизан в чорній кубанці став розповідати, як позавчора взяли в полон карателя і той на допиті повідомив, що прибуває з фронту дивізія регулярної армії, щоб очистити навколишні ліси від партизан.
