Наказ лейтенанта Вершини - Лысенко Василий Александрович (читать книги txt) 📗
— Діду, а ви можете віддати мені ті гроші? — спитав Юрко.
— Навіщо вони тобі? — здивувався дід. — За них ніхто тепер і ламаного шеляга не дасть!
— Тут один німець, — відповів Юрко, — збирає старі гроші для колекції. І він може дати за них солі, борошна, сірників.
— За ті гроші? — недовірливо запитав дід. — Навряд щоб за них хтось щось міг дати!
— І спирту може вділити! — стояв на своєму Юрко.
— Навіщо мені той спирт, — нахмурився дід, — хай він горить білим полум'ям. Нема страшнішого лиха на землі, як горілка! Федору сивуха душу витруїла. І внук мій Гаврило до ручки спився. П'яним і замерз під шинком. П'ятеро сиріт лишилося. Не люблю я п'яниць, за людей їх не вважаю!
— Так горілку і в крамниці продавали, — здивувався Юрко, — на празник і тато, бувало, чарку вип'є, хоча він і не любив горілки, завжди скаржився, що від неї голова болить.
— Воно так, — спокійніше відповів дід, — дорослій людині на празник не гріх чарку випити. Я про тих говорю, хто щодня в горілці мокне! На них я ремствую! Я так вважаю, — сердито продовжував дід, — хто став п'яницею — той зрадник землі своєї, свого народу і дітей своїх зрадник! Він і не працює так, як треба, і родину свою не годує, і дітей своїх добру-розуму не навчає. І того, хто до чарки хилиться, всяка наволоч на свій бік перетягає, з пантелику збиває. Хто зараз пішов до німця служити? П'янюги та злодії! І Самсон, і Дереза, і Скрипаль щодня в чарку заглядали. Пропили свою честь та совість, іудами стали, — важко зітхнув дід. — Нема спокою від тих п'яниць-поліцаїв, лізуть у хату, вимагають: «Став чарку!» Нахваляються моїх правнучок в Німеччину забрати. Нема на тих поліцаїв погибелі! А гроші можеш взяти. Я тобі ще й спасибі скажу. Мені вони без потреби, лише місце на горищі займають.
Дід трохи помовчав, подумав, сказав лагідно:
— Ми з твоїм дідом, хлопче, були друзями. Убили його денікінці. Твій батько пішов до червоних, за те білі й застрелили твого діда — щось він наперекір офіцеру сказав, не захотів лагодити броньовика.
Старий приклав дашком долоню до чола, подивився на сонце:
— Час до озера корівок гнати. Хай нап'ються та додому!
Увечері родина Берегових зібралася за столом, розмовляли, а Юрко пригадував розповідь та обіцянку діда Матвія.
— Про що, сину, задумався? — запитала мати. — Пригадуєш розповіді діда Матвія? Я теж колись, як наслухалася його спогадів, мало сама не пішла шукати Червону Красуню. Навіть підмовила нашого тата, і разом ходили на Шляхетське болото шукати тайник.
— Що ж ви там знайшли?
— Нічого не знайшли, лише потомилися. А льохи під Білою вежею справді були. Там пани фальшивомонетню влаштували. Тепер ті льохи водою залиті. А розповіді про портрет Червоної Красуні — не вигадки! Колись, ще під час громадянської війни, Федір Пампушка, лакей пана Хоткевича, приносив у майстерню альбом — показував фотографії і запевняв, що вродлива дівчина у дивовижному одязі і є Червона Красуня!
— А де тепер той альбом?
— Не знаю! Мабуть, у Тимофія лишився, у Федорового брата. Там якісь зали на фотокартках зображені, келихи, зброя, картини, портрет козака Мамая. Усього не пам'ятаю, бо давно бачила.
Не спалося вночі Юркові — нарешті він дізнався про таємницю Червоної Красуні. Якщо правду сказав дід Матвій, партизани зможуть проникнути в казарму «чорних кентаврів». Завтра піде з Лесею до чередника, візьме в нього папки з документами, гроші. І віднесе ті фальшиві фунти Маєру. Варто буде навідатися й до Тимофія Пампушки, проглянути альбом. Може, серед панських документів і план підземелля знайдеться.
Уранці Юрко насипав торбу солі, запропонував Лесі:
— Як хочеш, ходім до діда Матвія, візьмемо гроші та документи.
Леся одягла старий піджак, широку спідницю, запнулася сірою приношеною хусткою. На майдані довелося зупинитися, бо їм перепинили дорогу чорні фургони, що повзли на Митрикове поле.
— Що вони щодня возять? — спитала Леся.
— Солдатів навчають на полі,— зневажливо відповів Юрко.
— Страшні які машини — великі, чорні, похмурі.— І раптом дівчина заговорила про інше: — А навіщо тобі ті паперові гроші? І взагалі ти якийсь дивний. Учора, як дід розповів, що в Червоної Красуні є вінок, а в тому вінку секретні замки приховані, ти аж промінився від радості. Чого тебе так хвилюють розповіді про підземелля та палац? Невже ти сподіваєшся заволодіти панськими скарбами?
— До скарбів мені байдуже, хоча цікаво було б подивитися, а знати таємницю підземелля треба.
— Ти думаєш, що всі ті підземелля справді існують?
— Звісно, існують, — впевнено відповів хлопець, — у нас все село стоїть на кам'яних виробках. І навколо села лишилися старі каменоломні. В одній з них є давній монастир, ще з часів Київської Русі; там ченці велику бібліотеку сховали.
— Яку бібліотеку?
— Як хан Батий напав на нашу землю, от вони й сховали пергаменти.
— І ти сподіваєшся відшукати?
— Просто розповідаю, цікаво…
— А нащо тобі паперові гроші?
— Їх треба Маєру віддати, хоча вони й фальшиві.
— Навіщо?
— Так треба, Лесю, бо від цього фашиста дуже багато залежить. І я мушу бути для нього потрібною людиною.
— Так ті ж гроші фальшиві. Навіщо йому папірці?
— Маєр їх перепродує і має від цього добрий зиск. У нього є можливість видати їх за справжні.
— Не можу я зрозуміти фашистів, — зневажливо промовила дівчина, — і не соромно йому фальшиві гроші перепродувати. Подумай, Юрку, мій татко — командир Червоної Армії — торгує фальшивими грішми. І уявити таке неможливо!
— Вони ж фашисти, у них свої погляди на життя, для них основне — нажива! За золото, за багатство все продадуть! Фашисти оголосили себе вищою расою, а всі інші народи, мовляв, неповноцінні! І найбільше вони ненавидять нас, радянських людей. Гітлер пообіцяв своїм офіцерам маєтки на Україні. І фашисти «виборюють» життєвий простір, «очищають» його від нас, навіть дітей не жаліють! Он скільки людей убили на Олефіренковій леваді!
— Навіщо ти так запобігаєш перед Маєром?
— Щоб увійти до нього в довір'я і знати наміри наших ворогів… Отут мені й допоможуть фальшиві фунти.
На подвір'ї діда Матвія поралася його правнука. Побачивши Лесю та Юрка, запросила їх до хати. Хлопець подав тітці торбу:
— Солі вам трохи приніс… Тітка радісно сплеснула руками:
— Спасибі! Без солі живемо… Де ж це ти, Юрку, роздобув?
— У німців виміняли за вишиту сорочку.
— Заходьте до хати, сьогодні і дід Матвій дома, відпочиває.
Юрко з Лесею зайшли до хати, привіталися з дідом.
— Ти, Надіє,— озвався чередник, — віддай хлопцеві гроші, оті, що їх колись Федько на схованку приніс. Ти все надокучала: «Викиньте, діду!» І папери оті, що в голубій папці, віддай Юрку. Хай молоді про панське життя прочитають.
Тітка Надія покликала Юрка в сіни, кивнула на драбину:
— Лізь на горище. За лежаком у кутку побачиш мішок. Там гроші. Як поклав їх колись Федір, то там вони і пролежали роками. А про Федора ні слуху ні духу! Діставай мішок, а я тобі папери знайду — вони в мене в скрині.
Юрко виліз на горище, призвичаївся до мороку, оглянувся навколо. Прямо перед ним стояла картина, покрита пилюкою, крізь яку прозирало вольове обличчя. Хлопець підійшов до лежака і в кутку побачив великий брезентовий мішок. Струсив з нього пилюку, остюки і скинув у сіни. Клунок, гепнувшись, розв'язався — і на підлогу випала пачка туго перев'язаних купюр.
Тітка Надія винесла з комори папку, зав'язану шнурками, витерла її ганчіркою, поклала на стіл:
— Беріть та читайте! А як хочете, то й забрати можете. Тепер ці папери нікому не потрібні. Я почала читати і нічого не збагнула. Там списки людей, яких вже давно й на світі немає. У нас ще одна така папка була — миші сточили.
Юрко попросив в діда Матвія тачку, привіз клунок з грішми додому, сховав його в коморі. Потім розгорнув папку. Зверху на паперах лежав зошит у коленкоровій обкладинці. На першій сторінці чітким красивим почерком було написано: «Список жителів села Відрадне та навколишніх хуторів, які є більшовиками або ж активно співчувають їм, допомагають червоним повстанцям». Першим у списку стояло прізвище Петра Кожухаря. Навпроти дрібним почерком було написано: «Активний учасник революції 1905 року. Більшовик. Брав участь у штурмі Зимового палацу. Прибув на Україну з мандатом Леніна для підготовки повстання проти Центральної ради, поділив між селянами землю пана Хоткевича». Далі значилися прізвища ще багатьох мешканців села Відрадного.
