Татарський острів - Лысенко Василий Александрович (онлайн книга без TXT) 📗

— Ви вже звиняйте, що, як той ведмідь на пасіку, внадився до вас по рибу. Знову моя стара прихворіла і попросила зварити риб'ячої юшки. От і довелося позичати в Сірка очі. Та не думайте, я в боргу не лишуся — пошию вам яку завгодно взуванку.

— Що ви, Семене Даниловичу, — відказала Юркова мати, — це ми ваші боржники. Що б і робили, якби не ви? Довелося б, мабуть, ходити в личаках. Я часто вас згадую та дякую.

Юрко виніс з льоху кошик із свіжою рибою, густо притрушеною яскраво-зеленою кропивою, поставив перед шевцем:

— Беріть усю, в нас ще один кошик лишився. Швець поглянув на рибу, взяв до рук кошика.

— Гарна риба. Одна в одну. Тільки, мабуть, і справді не донесу, бо тут її надто багато.

— Так я вам допоможу, — заспокоїв хлопець шевця, — скільки тут тієї дороги?

Марія Федорівна винесла з хатини вузлик солі, пляшку олії, вручила Яхнові:

— До риби треба сіль та олію.

Юрко з шевцем вийшли на вулицю, і хлопець допитливо поглянув на старого.

— Петрович прислав, — озвався той, — є якесь спішне діло. Зранку й послав, боявся, що можеш кудись піти з дому, а тут — горить.

— Що горить? — стурбовано запитав хлопець.

— Хіба я знаю? — знизав плечима швець. — Щось, мабуть, дуже припікає, коли Петрович собі місця не знаходить.

Далі йшли мовчки. Юрко міркував, чого це його так терміново викликає лейтенант? І чого хвилюється? Ніколи ще швець не говорив, що Петрович переживає. Мабуть, справді щось особливе трапилося.

Нарешті й хата шевця. Незчулися, як і дійшли. Лейтенант дійсно був схвильований. Ходив по хатині, міряв її з кутка в куток, прислухався. Побачивши Юрка, зрадів:

— Прийшов! Аж від серця відлягло: що, думаю, як немає тебе дома? Дуже ти мені потрібен. І перш за все хочу подарувати тобі годинник. Носи та пам'ятай Івана Петровича Вершину.

— Спасибі, — подякував хлопець, не стримуючи радості. — Гарний годинник. Тут позначено, який сьогодні день, рік і час. Не годинник, а календар.

— Швейцарський, — задоволено пояснив лейтенант. — Думаю, що він тобі не раз у пригоді стане. Яка не буде темінь — циферблат світиться, навіть секундну стрілку чітко видно. Недавно цей годинник належав ворожому офіцерові. Лежав у сумці новенький, у магазинній упаковці. Потім дістався мені. А тепер я з радістю дарую тобі за розум та кмітливість, які ти проявив, рятуючи вчительку. Карпухно розповідав мені, як побачив тебе в чорних окулярах та есесівському реглані, то ледве не впав з реготу. Думав, гестапо їде, а тут Юрко Береговий в лімузині возсідає. Добре ти придумав з тією машиною. Відвів від села страшну небезпеку.

Лейтенант швидко заходив по хатині, заговорив схвильовано:

— Знову показав свої зуби провокатор! Ледве не погубив перекладачку коменданта Штарка Віру Миронівну. Хто ж цей Рудий? Цей агент ще страшніший за Консула. Не можу збагнути, як йому пощастило вийти на Ольгу Трохимівну. Все ж ніби продумали, найменші дрібниці передбачили — і повний провал. Рудий зразу попередив карателів про місцезнаходження нашої розвідниці. Як же він довідався про цю таємницю?

Юрко мовчки дістав з кишень два пістолети системи «вальтер», поклав їх на стіл.

— Де ти їх узяв? — здивувався Вершина.

— У тих фашистів, що катували вчительку. Лейтенант узяв до рук зброю, оглянув, подякував:

— І ще велике тобі спасибі за Шредера. Піде тепер діло з Татарським островом.

Юрко мимоволі позирав на стіни хатини, прикрашені мідними блискітками. Як магніт, притягали вони до себе його увагу, примушували думати про нерозгадані таємниці загадкового підземелля.

— А зараз, Юрку, — наказав лейтенант, — піди та скажи матері, що ти цієї ночі не будеш ночувати дома, — хай не турбується. І ще передай їй спасибі за бинти. Зайди до Володі, попередь, щоб потрусив за тебе ятери і забезпечив коменданта Штарка свіжою рибою. О дванадцятій годині прийдеш до Гната Дяченка, що до війни садівником у колгоспі працював.

— Знаю, — відповів Юрко.

— А як прийдеш, — продовжував Вершина, — назвеш пароль: чи немає у вас на продаж сухих угорок. Зрозумів?

Юрко кивнув головою, що ж, мовляв, тут незрозумілого?

В точно призначений час Юрко прийшов до Гната Дяченка. Дяченко зустрів його на подвір'ї. Мабуть, уже чекав. Хлопець привітався, назвав пароль.

— Є угорка, а чого ж, — усміхнувся у вуса Дяченко. — Треба лише подивитися. Ходімо. — І повів Юрка до льоху у закутку подвір'я. Відімкнувши міцні дубові двері, відчинив одну половину й запросив:

— Заходь, там на тебе чекає чоловік.

Юрко спустився по крутих кам'яних східцях у просторий льох. Пахло кислою капустою, солоними огірками, картоплею. Гнат Миронович запалив огризок свічки, повів хлопця в дальній куток. Під стіною стояли порожні бочки.

— Допоможеш мені переставити тару, — попросив Дяченко.

Юрко швидко переніс бочки до протилежної стінки. Дяченко підняв старі двері, на яких стояли бочки, під ними відкрилася округла дірка. Він заглянув у неї, запитав:

— Чи тут ви, хлопці? Не поснули?

— Тут, — почувся чийсь ніби знайомий голос.

— Зустрічайте гостя! — І до Юрка: — На тобі недогарок свічки і спускайся в каменоломні. Там драбина, побачиш. Свічку погасиш і залишиш біля драбини. Завтра вона тобі знову пригодиться.

Коли Юрко спустився донизу, у темряві блимнув кишеньковий ліхтарик, і до нього підійшов Леонід Поух, привітався, сказав:

— Іди за мною. Тут доведеться трохи помандрувати, переходити з однієї штольні в іншу.

Юрко з цікавістю оглянув підземелля. Це була закинута виробка. На кам'яній стіні лишилися давні жерстяні каганці. У них наливали лій, запалювали і при такому світлі добували камінь.

Поух вивів Юрка з виробки, і вони потрапили в нешироку, довгу штольню. По обидва боки темніли чорні отвори. Юрко ніколи не був у цій частині каменоломень, навіть не думав, що вони підходять до горішньої частини села.

Поух зупинився, подав Юрку ліхтарик:

— Присвічуй сам собі, бо тут дорога така, що можна й ноги поламати.

Промінь ліхтарика освітлює постать Поуха. У нього на грудях трофейний автомат, за паском три гранати з дерев'яними ручками.

— Поліцаї внадилися, — пояснив він, — як ті хорти, винюхують каменоломні. Так ми їм трохи всипали. Тут чотири бобики й лишилися. Тепер охороняємо вхід біля Вільхового болота. І зброю тримаємо на всякий випадок.

Поух вивів Юрка з однієї штольні в іншу, не перестаючи, розповідав:

— Фашисти думають, що ми тут отаборилися. От і послали поліцаїв. Тепер, мабуть, підірвуть вхід в каменоломні. Хай підривають, нам ще краще буде.

Кам'яний коридор повернув праворуч і вивів до знайомих виробіток. Поух зайшов у глухий закапелок, натис на мідні блискітки, зачекав, поки повернулася масивна брила, запросив Юрка:

— Проходь, бо скоро тобі доведеться заступати на чергування, а відпочити після нашої мандрівки теж не завадить. Незабаром мають приїхати гості, а може, вже й приїхали.

Юрко зайшов у кам'яний коридор. Промінь ліхтарика освітив гладенькі, ніби відполіровані, стіни, високе, хвилясте склепіння, підлогу, прикрашену кам'яними візерунками. Поух закрив хід до підземелля й попрямував до кімнати Червоної красуні. Тут нікого не було. На дивані лежали теплий кожушок, ватяні штани, на підлозі стояли валянці, підбиті грубою повстю.

— Одягайся, — наказав Поух Юркові, — бо в Квадратній кімнаті холодно. Посидиш годину — закоцюбнеш. А німці можуть і до світанку розмовляти.

Юрко переодягнувся, накинув на плечі кожушок і сів на диван. У цей час до кімнати зайшов незнайомий чоловік, побачив Юрка, привітався, заговорив привітно, незвично розтягуючи літеру «о».

— Гості до нас завітали! — промовив він, уважно розглядаючи Юрка. — Так це ти, мабуть, славнозвісний перекладач, знавець німецьких діалектів?

— Познайомтесь, товариші, — озвався Поух. — Це, Юрку, наш новий товариш Афонін Георгій Корнійович, недавно прибув з Великої землі. А це, — показав на Юрка, — наш юний друг — господар цього підземелля. Він відкрив його, розгадав таємницю мідних зірочок, знає історію палацу та села Жовтневого. Знайомий з Червоною красунею, вродливою таємничою дівчиною, навіть розмовляє з нею, правда, лише уві сні.