Татарський острів - Лысенко Василий Александрович (онлайн книга без TXT) 📗
— Життя, — підхопив Дітмар, — це боротьба за існування, і не варто, мій друже, все близько брати до серця. Не такі вже безнадійні наші справи, як це може здатися на перший погляд.
У Зоряній почулися удари годинника. Юрко нарахував вісім. Отже зараз вісім годин вечора. Розмова триває вже три години. Від напруги стугонить у скронях.
— Скажу тобі, Отто, — вів далі Дітмар, — що ми вже проводимо таємні переговори з представниками американської розвідки. Переговори проходять успішно. Не тільки ми боїмося та остерігаємося більшовиків — їх побоюються й наші противники. А зараз, мій полковнику, я вручу вам невеличкий, але бажаний дарунок.
Почулося якесь шарудіння, скрипнув стілець, клацнули замки портфеля.
— Візьми, Отто, — прогудів Дітмар. — Це тобі чек на п'ятдесят тисяч доларів, виручених від продажу фунтів стерлінгів з «монетного двору» пана Хоткевича. Їх прийняли без будь-якої підозри. Ніхто з касирів навіть не міг подумати, що ті фунти виготовлені не в Лондоні, а в глухому селі, оточеному непрохідними болотами!
— Я вам вельми вдячний, мій генерале, — догідливо промовив Маєр, — ви маєте добре серце і щедру руку.
Дітмар же вів далі своє:
— Нам необхідно поспішати, якщо ми хочемо оволодіти скарбами пана Хоткевича. У нас дуже мало часу. Через рік на береги Прип'яті прийдуть більшовики, і нам доведеться назавжди попрощатися з цим чудовим таємничим палацом та його загадковими підземеллями, ми програємо, мій друже, нашу власну «війну». А це дуже й дуже небажано. Що нас чекає на старість? Пенсія, з якої будемо економити кожен пфенінг. Зараз всі зусилля бажано спрямувати на пошуки скарбу пана Хоткевича. Мусить же залишитися якась ниточка, якісь очевидці… Нам навіть невідомо, чи збереглася зараз фальшивомонетня, в якій колись вироблялися фунти стерлінгів.
— Збереглася, мій генерале, — запевнив Дітмара Маєр. — її не затопили підземні води. Там і зараз зберігається близько мільйона фунтів. Нарешті маємо достовірні відомості.
Юрко мало не прикипів до трубки. Невже фашистам пощастило довідатися про таємницю підземелля? Новина була настільки несподіваною, що хлопець мало не заціпенів від слів Маєра.
— Звідки ці відомості? — зацікавився Дітмар. — І наскільки вони достовірні? Можливо, це якась чергова вигадка?
— Ні, мій генерале, — впевнено відповів Маєр, — затоплені лише льохи під Білою вежею, а підземелля збереглося. До нього веде таємний хід із старих каменоломень.
— Це сенсація! — зрадів Дітмар. — Хто ж дістав ці відомості?
Маєр одразу ж пояснив:
— Житель села Відрадне Никон Шудря, старший брат дворецького пана Хоткевича. Він здався в полон під Харковом, виконав ряд доручень нашої розвідки, і його відпустили до своєї родини. Никон Шудря був лакеєм пана Хоткевича, користувався його особливим довір'ям. Він часто бував у підземеллі, знає його розташування, неодноразово працював у фальшивомонетні. Чудово володіє німецькою мовою, яку вивчив, коли разом з паном перебував у Німеччині. Пан Хоткевич навчався в Лейпцігському університеті і тримав при собі цього лакея. Шудря запевняє, що залиті лише льохи під Білою вежею, а в підземелля, зокрема в фальшивомонетню, не потрапила жодна крапля води.
— Це вже якийсь проблиск, — зрадів Дітмар, — таємниця підземелля набуває реальних обрисів. Де ж вхід до фальшивомонетні?
— На жаль, його точного місцезнаходження він не знає. Дітмар вилаявся.
— Тож виходить, що всі скарби пана Хоткевича втрачені для нас назавжди і безповоротно?
— Не зовсім так, — заперечив Маєр, — мені пощастило роздобути ще триста тисяч фунтів стерлінгів.
— Ні, ви геній! — вигукнув Дітмар. — Де ж цей скарб?
— У моїй опочивальні. Ними забито сейф, валіза, шухляди письмового стола.
— Яка необережність! У нас були наміри провести обшук опочивальні гера Маєра. І його відмінили після одержання стенограми Консула. Досить було б натрапити на фунти — і штандартенфюрер Маєр був би розстріляний. Навіщо цей непотрібний риск?
— У мене не було іншого виходу, — пояснив Маєр. — Я спокійний лише тоді, коли пачки купюр лежать у моєму сейфі. Я знав, що мені загрожує смертельна небезпека, але не міг діяти інакше.
— Розумію, Отто, — примирливо сказав Дітмар, — не тримати під рукою такий скарб — важко. Але все одно треба бути обережнішим. Що ж ти думаєш робити з цими грішми?
— Вручити їх вам, мій генерале!
— Спасибі, Отто! Тижнів через два фунти стерлінгів опиняться в Женеві. Ми покладемо на наш рахунок досить солідну суму. І все ж варто прискорити пошук скарбниці пана Хоткевича. Зайве багатство ще нікому не зашкодило. Найкраще було б прислати роту есесівців і хай би вони дослідили старі каменоломні. Але… тоді знайдені скарби пропливуть мимо наших рук. Тут потрібен інший підхід. Варто пообіцяти Шудрі земельний наділ, завербувати його, як агента…
— Уже завербовано, — повідомив Маєр.
— Доручити йому, — повчав Дітмар, — вивідати в колишньої прислуги панів Хоткевичів все, що їм відомо про це підземелля. Щось же мусить лишитися! Фунти пана Хоткевича не дають спокою нашим колегам. До мене дійшли відомості, що їх пошуки проводить п'ятий відділ фон Брауна. Перевірте, чи не є Шудря агентом цього відділу.
— Не думаю, мій генерале!
— Чому?
— Никона Шудрю привів до мене його брат Семен, який вручив мені мішок фунтів стерлінгів. На допиті в гестапо він нічого, як нам відомо, не підтвердив, жодним словом не обмовився про це. І він розповів Никону Шудрі про своє доброзичливе ставлення до пана Маєра. Адже я повернув йому млин, олійницю, наказав виділити невеличку земельну ділянку. Ці люди не можуть діяти проти нас. Вони вже зв'язані з нами одним ланцюжком.
— Звичайно, звичайно, — роздумливо промовив Дітмар, — у твоїх міркуваннях є логіка. Думаю, що Никон Шудря не видасть свого брата, якщо йому відома ця таємниця. Отже, необхідно доручити Никону Шудрі займатися підземеллям.
— Я вже це зробив, мій генерале, — шанобливо відповів Маєр, — і він почав діяти. Наш агент Никон Шудря, псевдонім його — Бунт, поїхав до Києва, щоб зустрітися там з колишнім механіком панів Хоткевичів, який нібито лагодив таємні замки кам'яного підземелля. До війни цей механік, досить уже літня людина, жив у Києві. Його адреса відома Никону.
— Чудово! — вигукнув Дітмар. — А коли нам стане відомою таємниця підземного ходу, — механіка і всіх причетних до цього — розстріляти!
— Звичайно, — погодився Маєр, — зайві свідки нікому не потрібні!
— Тепер про інше, — перебив його Дітмар. — Треба представити до нагороди Рудого та Консула! Завдяки Консулу усунено фон Лау! Ще більші надії подає Рудий. Я просто в захопленні від цього агента. До речі, він врятував мені життя, коли повідомив про поставлену міну на шляху до Татарського острова. І ми повинні бути вдячні тим, хто нас рятує й підтримує в цьому більшовицькому пеклі. У своєму останньому донесенні, яке я прочитав, Рудий радить усунути чекіста Вершину, нашого давнього противника. І він має рацію. Рудий підозрює, що Вершина натрапив на його слід, здогадується про його стосунки з СД.
— Рудий всіх підозрює, — незадоволено проказав Маєр, — бо він усіх боїться! У нього почали здавати нерви!
— Ні, — заперечив Дітмар, — я переконаний, що люди, які пішли до нас на службу, взагалі не мають нервів! Досить цим людям мати нормальну нервову систему — і вона тут же згорить, перетвориться у попіл. Вершина справді не довіряє Рудому. І якщо нам пощастить знешкодити цього набридлого лейтенанта, то Рудий зможе потрапити в партизанську розвідку і матиме широкий доступ до її таємниць. Зараз становище Рудого значно погіршилося. Не виявляють партизани особливої довіри і до Крота.
— Цілком підтримую вас, мій генерале, — шанобливо озвався Маєр, — а для цього необхідно хутчій почати процес над підпільницями, захопленими на нашому аеродромі. Тут є можливість звинуватити дочку Вершини і самого Вершину у зраді, видати їх за наших спільників.
— Не заперечую, — байдуже буркнув Дітмар, — хоча й не бачу великої необхідності в цьому процесі. Зараз необхідно було б ліквідувати полковника, який прибув з Москви і сидить на Васильківських Дачах. Добре було б ліквідувати і всю диверсійну групу. Вона прибула для виконання особливо важливого завдання. Як видно з стенограми Консула — для посилення диверсій на залізницях. Але я певен, що тут криється щось інше, хоча й на залізниці почастішали випадки диверсій. За останній час під укіс пущено дванадцять ешелонів. Знову ми відчуваємо сталеву руку Москви. А зараз ця група готує нам якусь нову, дошкульну каверзу!
