Татарський острів - Лысенко Василий Александрович (онлайн книга без TXT) 📗
Іван підвів хлопців до піщаного косогору. Поставив візок під старим, розлогим дубом і відчинив двері замаскованого бліндажа: «Заходьте» — і перший пірнув у чорне чотирикутне провалля. Невдовзі там блимнув вогник. Хлопці зайшли в бліндаж. Посередині просторого, довгастого приміщення, стіни якого були обшиті білими дошками, а стеля викладена накатом товстезних соснових стовбурів, стояв широкий, міцно збитий стіл. Перше, що побачили хлопці, — автомати. Вони безладною купою лежали на столі. Поряд — гранати з довгими дерев'яними ручками. Автомати були нові, щедро змащені мастилом.
«Не інакше, — подумав Юрко, — як Іван позичив їх з якогось складу».
— Іване, — не втримався. — Де це ти узяв їх стільки?
— Де взяв, — загадково відповів Іван, — там уже нема! Хоча, як сказати правду, там ще чимало лишилося всілякого добра. Тільки одному мені багато не донести!
Славко з Вовкою теж підійшли до столу. Їх зацікавили гранати з дерев'яними ручками. Славко виважив одну з них — сказав:
— Як товкачка! Нею можна курям картоплю товкти. Недавно такими гранатами фашисти глушили рибу в Прип'яті. Десятків чотири кинули. Вода в Прип'яті ходором ходила від вибухів. Риби, особливо мальків, повно наглушили.
— Ти дивися, — попередив його Іван, — не потягни за шворку, що до держака приліплена! Так гахне, що й кісток не позбираємо. Краще не чіпайте, а сідайте до столу, почекаємо, поки місяць зайде та хоч трохи потемніє. Тоді рушимо в Самусів ліс.
— Що ж ми там будемо робити? — поцікавився Вовка.
— Перевеземо туди міни, — пояснив Іван. — Вирішив я замінувати узлісся і просіки. Хай спробують тоді фашисти поткнутися в діброву. Запали я переніс, приховав у безпечному місці, а тепер міни треба перевезти.
У кутку бліндажа стояла довгаста скриня, оббита білою бляхою. Іван підійшов до неї, відкрив, дістав суху ковбасу, дві банки м'ясних консервів, невеличку сіру хлібину. Поклав усе те на стіл.
— Їжте, — запросив товаришів.
Хлопців не треба було довго припрошувати, вони хутко взялися за їжу, а Іван похвалився їм своєю удачею:
— Натрапив на ворожі склади і латаюся потроху. Там усього німці стільки наперли, що й возом за день не вивезеш.
— Де це там? — запитав Юрко.
— У Яхнівці, в майстерні машинно-тракторної станції. Мій батько працював у ній до війни, я часто бував у нього і знаю усі ходи й виходи, хоча фашисти й добряче охороняють склади.
— Як же ти в них проникаєш? — поцікавився Юрко. Іван ухилився від прямої відповіді:
— Проникаю! Набрав там зброї, передав партизанам, а цю, — кивнув головою в той бік, де лежали автомати та гранати, — ще не встиг переправити. Хочу трохи й собі залишити.
— Навіщо? — запитав Славко. — Там, у лісі, кожен автомат знадобиться…
— І тут скоро пригодяться, — загадково мовив Іван. — А партизанам я ще дістану.
— Так ти й нас візьми, — запропонував Вовка. — Гуртом більше принесемо.
— Візьму, — пообіцяв Іван, — підемо на тому тижні, як місяць не так рано сходитиме.
Хлопці повечеряли, чекали, поки зайде місяць. Гончар дістав із схованки патефон, завів, поставив платівку. У бліндажі тихо залунала знайома пісня:
Над Амуром тучи ходят хмуро,
Край суровый тишиной объят.
На высоких берегах Амура
Часовые Родины стоят.
— «Три танкісти»! — вигукнув Володя. — 3 кінофільму «Трактористи».
— Гарний фільм, — замріяно сказав Юрко. — Я його двічі дивився.
— А мені не пощастило подивитися, — озвався Іван. — Через Василя Краснуху. Якось похвалився йому про засипаний водозлив у Грабовому яру, де намальований воїн у золотій кольчузі. От Василь і пристав до мене, як та смола: «Ходімо подивимося». Взяли ліхтар і подалися в Грабів яр досліджувати водозлив. Такий кінофільм проґавив, — сердито похитав головою Гончар.
— Хіба в Грабовому яру є водозлив? — вражено запитав Юрко.
— Звісно є, — підтвердив Гончар. — Довжелезний кам'яний тунель. Починається біля грота Привидів і виходить у Грабів яр. Тільки той водостік дуже давній, замулений, і вужів у ньому повно. Як пройде дощ — грязюки по коліна. А Василь потягнув мене туди якраз після зливи. Я там нові черевики порвав, зачепився за жмут колючого дроту — і розпанахав.
— Звідки ти дізнався про той тунель? — допитувався Юрко. — Хто тобі про нього розповів?
— Дід Нечипір. Він у пана Хоткевича до революції садівником працював. І його дід, і його прадід. От він і знав там всі ходи й виходи, про кожен камінь може цілу годину розповідати, звідки привезли і коли поставили. Якось дід і похвалився, що з Грабового яру можна пройти до самого палацу через підземний хід. І хід той такий великий, що в ньому всіх сільських людей можна сховати. Я спершу не повірив, бо часом дід розповідав про парк та палац справжні казки.
— Ну, ну, розкажи, — попросили хлопці Івана. — І ти бачив те підземелля, не вигадав дід?
— Звісно бачив, — підтвердив Іван. — Я ж казав, що був у тому підземеллі і черевики нові порвав. Тільки черевики — це ще півбіди, а далі трапилося з нами справжнє лихо. Пішли ж ото з Василем обслідувати той водоспуск, чи, правильніш сказати, підземний тунель. Трохи розкопали вхід, розчистили, бо був майже зовсім завалений та замулений. Виднілася лише невеличка щілина, в яку боком могла просунутися людина. Василь прихопив ліхтар «летючу мишу», став оглядати кам'яну споруду. Під ногами баговиння і вужі шиплять. Так і звиваються на кожному кроці. Пройшли ми ледве не весь той тунель і побачили на стіні портрет молодого воїна у сталевій кольчузі, а на ній мідні зірочки сяють.
— Які зірочки? — не втерпів Юрко. — Де?
— Кажу ж, на стіні водозливу, на камені портрет намальований, а його кольчуга і прикрашена тими мідними зірочками. Бляшки такі…
Вовка, почувши розповідь про мідні зірочки, поглянув на Юрка, непомітно приклав палець до вуст, мовляв, дивись, не промовся про Зоряну кімнату.
Іван же тим часом розповідав далі:
— Василь і заходився виколупувати ті зірочки ножем. Тут треба поспішати, щоб устигнути в кіно, бо я з Надею домовився, а він мов прикипів до тих бляшок. Як не старався, а жодної не зміг виколупати. Посковзнувся на камені і розбив ліхтар, яким присвічував. Ледве ми вибралися з того кам'яного тунелю.
— Цікаво подивитися на той водозлив, — схвильовано мовив Юрко.
— Навіщо він тобі? — знизав плечима Гончар.
— Просто хочу подивитися на мідні зірочки, на портрет воїна. І взагалі цікаво.
— Нема там нічого цікавого, — байдуже махнув рукою Гончар. — Одне старе каміння мохом поросло. Я розпитував діда Нечипора про той водозлив, так він розповів, що колись, дуже давно, побудували підземний хід, щоб рятуватися під час ворожої облоги. Як уже нема сили втримати фортецю — виходь з неї таємним виходом. І припаси привозили через той тунель. Нема, кажу, там на що дивитися. Старі виробки, і тунель той, як давня виробка.
В бліндажі запанувала мовчанка. Було вже далеко за північ, і хлопців хилило на сон. Юрко ж напружено думав про той старий водозлив у Грабовому яру та мідні блискітки на постаті древнього воїна. Тепер йому все стало зрозуміло. Це ж про цей «брудний і страшний» водоспуск згадував петлюрівець Сиволап у своєму щоденнику, коли бідкався, як йому нелегко доводиться пробиратися через кам'яну трубу, залиту багнюкою, до кімнати Червоної красуні. Звідси він проникав і в приміщення колишнього будуару. «Якщо це так, — міркував Юрко, — то тепер з Грабового яру партизанські розвідники вільно зможуть пройти і в бібліотеку, і в фашистську фотолабораторію. І там захопити знімки шпигунів. Дивно як буває. Змалку сходив він з краю й до краю Грабів яр і нічого не знав про це. Ніколи, жодним словом і мати не згадувала про водоспуск. І тато не розповідав про нього. Не позначений він і на давніх пергаментах. Є там підземні ходи, окреслено різні приміщення, а про тунель від грота Привидів до Грабового яру — жодної згадки. Невже й ті, хто креслив план підземелля, не мали ніякої уяви про цей водоспуск? Хто ж тоді монтував мідні блискітки на кам'яній стіні? І раптом Юрко пригадав, що бабуся Улита розповідала, як пан Хоткевич наказав її батькові поставити мідні зірочки на портреті якогось воїна і сказав, що це буде дуже секретна робота. Пішов після цього Юрків прадід до палацу, і більше ніхто його не бачив. Дуже, мабуть, важливі таємниці оберігає цей водоспуск, якщо мало хто знав про його існування. Навіть давні майстри не нанесли його на пергамент.
