Татарський острів - Лысенко Василий Александрович (онлайн книга без TXT) 📗
— Тато. І Карл Карлович.
— Хто є Карл Карлович?
— Учитель німецької мови. Він жив у нас, і в його родині всі говорили німецькою мовою.
— Це добре, але знання німецької мови ще не дає підстав для того, щоб вважати себе фольксдойчем.
— Я, гер Клейст, маю незаперечні документи про приналежність до німецької нації. Мій прадід та дід чистокровні німці.
— Це інша справа, — озвався Клейст, — я лише висловив припущення, що в твоїх жилах тече слов'янська кров. Адже слов'янська раса, її представники мені добре знайомі. Я довго жив у Росії, дуже довго. І в тобі, Юрген, надто багато слов'янського. Але це й зрозуміло. Ти все своє життя прожив серед чужинців. Прожили й твої предки. Однак… — Клейст підняв догори вказівний палець, — людина, в жилах якої тече хоча б одна крапля німецької крові — це вже представник вищої раси. Чи не так?
— Так, гер Клейст, — відповів Юрко, — я знаю, що кожен справжній німець повинен бути вірним солдатом фюрера!
— Я бачу, — посміхнувся Клейст, — ти гарний учень і великий послідовник доктора Геббельса. Це чудово! Але в даному випадку красивих слів не досить! За кожним словом повинні стояти відповідні вчинки, дії. Ти вже більше року живеш на території великої Німеччини, а що ти зробив за цей час для землі своїх предків? Чим ти довів, що вірою й правдою служиш «новому порядку»? Що ти зробив для фюрера, для рейху? Що зробили твої батьки?
— Про це, гер Клейст, — відповів Юрко, — ви можете дізнатися при бажанні в штандартенфюрера Маєра або в штурмбанфюрера Лернера.
— Я бачу, мій юний друг ображається, — насмішкувато продовжував Клейст, — і він, можливо, має рацію. Однак і мої слова теж справедливі. І я маю підстави висловити тобі свою недовіру. Не може той, хто вихований і вирощений більшовиками, бути до кінця вірним фюреру. Він отруєний чужою ідеологією.
Юрко мовчки дивиться у товсте вітрове скло на дорогу, на узбіччі якої виникали і тут же зникали розкошлані мокрі верби. Набридли Юрку фашисти. Чіпляються, як шевська смола, випитують, вивідують, хочуть дізнатися, як він ставиться до них. Грабіжники ви, окупанти. Усе в вас чуже, бридке, відворотне. Тільки не має він права видати себе, сказати правду. Хай колись, іншим разом.
— Чому ж мій юний друг нічого не відповідає? — в'їдливо запитав Клейст.
Юрко ще не встиг рота розкрити, як йому на виручку поспішив Ремер.
— Даремно, гер Клейст, ви ображаєте нашого юного провідника, — співчутливо промовив він, — адже ми не маємо до нього ніяких претензій. Він чесно виконав свій обов'язок. Якби не його кмітливість і наполегливість, не виключена можливість, що ми б з вами підірвалися на міні. Наш друг врятував нам життя.
Лисуватий німець уважно подивився на Юрка, запитав:
— Як твоє прізвище?
— Берг, гер оберст, Юрген Берг.
— Так це ти врятував солдатів охоронного батальйону «Вікінг» від лісових бандитів?
— Так, гер оберст!
— Ти справжній фольксдойч. Отже, всі підозри гера Клейста — безпідставні.
— Що ж, я мушу вибачитися, — розгублено розвів руками Клейст. — Але тепер знаю, хто є хто. І спокійно можу їхати на Бобрів острів з нашим провідником. Сподіваюся, ти маєш вільний час і ми побуваємо там, щоб я міг виконати бажання моєї матері.
— Так, гер Клейст, я маю час, і ми можемо поїхати в будь-який день, хоча я й працюю рибалкою пана коменданта Штарка. Я кожен день ловлю йому рибу.
— Рибу? — пожвавішав Шредер. — Це моє улюблене заняття!
Увечері, вже після настання комендантської години, бронетранспортер зупинився біля Щупакового подвір'я. Клейст ніяк не міг розбудити Ремера, есесівець спав як убитий, щось бурмотів, голосно цмокав уві сні губами.
— Надто багато випив шнапсу, — пояснив Клейст лисуватому оберсту, — це дуже погано. Солдати на цьому пустельному острові схильні до спиртного. Це дуже небажане явище, гер Редер!
— Так, гер Клейст, — погодився оберст, — але жити серед непрохідного болота, коли тебе щодня їдять табуни комарів — дуже тяжко…
Навстріч фашистам вибіг Щупак, облесливо промовляючи на ходу:
— Милості просимо до господи, милості просимо. Зараз вечеря, панове, буде на столі. Для наших визволителів є що випити, є що й закусити. Постелі теж приготовлено…
Німці мовчки піднялися на ґанок і зайшли в будинок.
— Довіз? — запитав Щупак Юрка.
— Все в порядку, Юхиме Мартиновичу.
— Молодця! А в мене для тебе є гарна новина. Але сьогодні нічого тобі не скажу: хай покортить! Та й часу нема на розмову, піду приймати гостей. Завтра прийду і про все розповім.
Розділ другий
СХОВАНКА СИВОЛАПА
Юрко прокинувся, як тільки почало сіріти. Збудила його яблунева гілка, яка тихо шкряботіла об зелену віконницю. Час трусити ятери. Хлопець швидко одягнувся, вмився, взяв кошик і нерішуче зупинився, поглянувши на високі верховіття прибережних верб, заснованих густим, білим, як вата, туманом. Згадав про погрозу хлопців, які хочуть підстерегти його на березі Прип'яті і вбити, як зрадника. Як же бути? Може, все-таки піти до Вовки, попросити його, щоб постояв, поки він труситиме ятери. Так Вовка ще спить. І незручно розповідати йому, що він боїться Петра Солодовника та його дружків і просить Вовку постояти на березі, поки труситиме ятери. Краще взяти пістолет: як помітить якусь небезпеку, стрілятиме в повітря, наполохає нападників.
Хлопець нерішуче зупинився перед зачиненими дверима, які вели в кімнату, де спали Леся та її мати. Позавчора він сховав пістолет та патрони на високій полиці, щоб до них не могли дістатися Санько та Женько.
Тихенько зайшов до кімнати, став на стілець, намацав на полиці тверду кобуру. Думав — ніхто не почує, та помилився.
— Ти куди? — Леся підвела голову, тривожно закліпала віями.
— Піду трусити ятери, — пояснив пошепки.
— Навіщо ж береш пістолет?
— На всякий випадок. Спи, — порадив дівчині, — ще дуже рано. — Взяв «вальтер» і вийшов з кімнати. Ішов і думав: треба, мабуть, розповісти про свої побоювання Вершині, хоч і соромно. Який же він помічник партизанських розвідників, коли вранці боїться вийти на берег Прип'яті?
— Юрку! Почекай! — почувся раптом позаду Лесин голос. — Чого так поспішаєш?
Хлопець озирнувся. Стежкою, збиваючи росу з розквітлих ромашок, бігла Леся у своєму вилинялому голубому платтячку з короткими рукавами. На заспаному личку тривога і неспокій.
— Почекай, разом підемо трусити твої ятери. Тепер завжди разом будемо ходити!
Юрко зрадів, йому було приємно, що дівчина підхопилася з ліжка й побігла за ним на берег Прип'яті. Отже, боїться за нього, хоче захистити від небезпеки. Значить, він їй не байдужий.
Обличчя хлопця проміниться щасливою усмішкою. Пощастило йому, що з ним подружила така гарна дівчина.
Леся ж тим часом запитала з тривогою в голосі:
— Навіщо ти взяв пістолет? Юрко вирішив признатися.
— Хлопці нахваляються вбити. Петро погрожує, обіцяє зі світу звести… І справді можуть убити і вкинути ракам на снідання. От я й взяв пістолет, щоб їх полякати. Ятери ж бо треба трусити, коменданту потрібна риба.
Поволі вийшли на сонний берег, повитий густим туманом. З білої імли виступали густі очерети, стояли зеленою стіною і поволі колихали чорними султанами. Кошлатим громаддям постали кущі верболозу. І здавалось, що за кожним кущем, за кожним стовбуром причаїлася небезпека.
— Чого вони до тебе причепилися, ті хлопці, ЩО ти їм зробив лихого?
— Дібровне! Скрипаль розповів, як я там «хоробро» воював. І вартових приголомшив, і фашистів з льоху вивів — врятував від розстрілу. От і лютують люди, вважають мене зрадником. — Юрко важко зітхнув. — Правду ж нікому не скажеш! Дивишся і мовчиш, робиш вигляд, ніби ти й справді німецький прислужник! От і боюся. Тут на березі пустка. Вдарять по голові, за ноги — і в Прип'ять!
— Тепер разом будемо трусити ятери, — впевнено промовила Леся. — Одному справді небезпечно. Давай мені пістолет і можеш бути спокійним.
