Татарський острів - Лысенко Василий Александрович (онлайн книга без TXT) 📗
— Віщують про настання осені. Ще трохи — і пожовкне листя, повіють холодні вітри, посіріє вода в Прип'яті.
Юрко глянув на годинник, затурбувався:
— Пізно вже, Лесю, пора спати. Завтра зранку потрушу ятери, піду до шевця, заберу черевики. Попрошу його — хай пошиє тобі чобітки на високих підборах, щоб було в чому ходити зимою. І кожушок треба справити, бо ти вже виросла з свого пальтечка.
У призначений час Юрко прийшов до шевця, дістав з кошика грудку масла, загорнуту в капустяне листя та чисте полотно, поклав на лаву.
— Це вам мати гостинець передала, а в кошику риба. Свіжа. Набилося її повні ятери. Четверо відер вибрав.
— Спасибі, — вдячно кивнув головою швець, — іди, Юрку, в світлицю. Чекає тебе Петрович.
…Чисто виголений лейтенант Вершина сидів за столом у барвистій сорочці та сірому приношеному костюмі. На ногах виблискували акуратно залатані черевики.
Привітавшись з Юрком, він дістав з кишені блокнот, розгорнув його, проглянув записи.
— П'ять разів прочитав твою стенограму, і виникло у мене кілька запитань. Хочу уточнити деякі деталі про Рудого. Консула викрили, а на цього вовкулаку ніяк не можемо вийти. Невже фашисти ще десь зуміли поставити цілеспрямовані мікрофони? Чи, може, мають таку апаратуру, що дає їм можливість прослуховувати наші розмови на віддалі? І такі думки в голову лізуть.
Лейтенант знову почав уважно продивлятися записник.
— Ось Дітмар говорив: «Як же поживає мій хрещеник Рудий? Мені здається, що я не помилився у виборі, коли рекомендував його в спеціальну школу СД. Він виправдав всі наші сподівання». — Вершина подивився на Юрка. — Пригадай, як точно сказав Дітмар: «мій» хрещеник чи, може, «наш» хрещеник.
— По-моєму, «мій» — не зовсім певним голосом відповів Юрко. — Здається-таки, що — «мій».
— Постарайся пригадати, — наполягав Вершина. — Це досить важлива подробиця.
— Ні, він сказав «мій», — запевнив Юрко. — Я точно пам'ятаю. І потім Маєр відповів, що Дітмар знайшов просто чудового агента.
— Значить, моя версія відпадає, — промовив лейтенант. — Рудий, мабуть, не з місцевих людей, а з полонених або оточенців, якщо його вербував у свою агентуру Дітмар. Цей гестапівець у 1941 році у наших місцях не з'являвся. Правда, Рудий може бути й місцевим, — міркував Вершина — потрапив десь у полон, а там з ним і познайомився Дітмар.
Лейтенант перегорнув ще одну сторінку записника і знову звів погляд на Юрка.
— Тепер пригадай слова Маєра, коли він запевняв Дітмара, що Рудий хвилюється, бо йому здається, ніби я натрапив на його слід і підозрюю у зносинах з СД. І Маєр висловив думку, що Рудий має намір проникнути до складу партизанської розвідки, і в нього є деякі можливості, але остерігається Вершини і не відважується зробити рішучий крок.
— Так Маєр і говорив, — підтвердив Юрко. — Я ще подумав тоді: виходить, Рудий не остання спиця в колесі, коли думає зайняти таку посаду в загоні.
— Зрозуміло, — кивнув головою лейтенант. — Тепер пригадай ще одну важливу деталь. Точно говорив Маєр, що я повинен зустрітися з представником київського підпілля в селі Яхнівці о другій годині ночі?
— Так, — ствердно хитнув головою Юрко. — Я записав його слова правильно, тут не може бути ніякої помилки.
— Це вже цікаво… — роздумливо мовив Вершина. — Я мав зустрітись із зв'язковим о першій годині ночі, а одному товаришу сказав, що о другій. Дуже дивна історія. Спасибі, Юрку, за уточнення. Ось, бач, одна невеличка деталь, а як багато важить.
— Вийдете на Рудого? — поцікавився хлопець.
— Побачимо, — непевно відказав лейтенант, — якась ниточка у нас ніби з'явилася… Якщо не випорсне з рук, то може довести й до клубочка. Цікаву розмову пощастило тобі почути в Зоряній! Дуже цікаву! Вершина сховав записник у кишеню піджака.
— Є ще одне доручення тобі, Юрку. Підеш сьогодні до Шредера і передаси, що план, запропонований ним, схвалений повністю, готується до виконання. Про всілякі зміни і доповнення він повинен попередити тебе, а ти негайно повідомиш Святого.
— Зрозумів, — відказав Юрко, — а тепер є у мене для вас одна новина, Іване Петровичу!
— Яка? — зацікавлено поглянув на Юрка лейтенант.
— Натрапили ми з хлопцями на таємничий водозлив, на кам'яних стінах якого намальовано воїнів у кольчугах, а на кольчугах — мідні блискітки.
— Справді? — не повірив лейтенант. — Де ж цей водозлив?
— Це й не водозлив, — пояснив Юрко, — а скоріше підземний хід, кам'яний тунель. І знаходиться він у Грабовому яру. Пішли ми в той тунель учотирьох — Гончар, Славко, Володя і я…
— У Грабовому яру?! — здивувався Вершина. — Невже й там є підземний хід? Що ж це за водозлив?
— Це про нього, — почав поспіхом розповідати Юрко, — писав петлюрівець Сиволап у своєму щоденнику. Але дослівно я забув.
— Нічого, — заспокоїв хлопця лейтенант, — зараз ми проглянемо ці записи.
Він підійшов до стіни, натиснув на мідні зірочки, і в підлозі відкрилася квадратна ляда. Лейтенант увімкнув ліхтарик і по крутих східцях зійшов у глибоке підземелля.
Незабаром він повернувся з голубою папкою. Поклав її на стіл, знайшов потрібну сторінку.
— Зараз почитаємо, що говорив аптекар Сиволап з приводу брудного водозливу. Ось послухай, — сказав Юркові: — «Спасибі моєму другу пану Хоткевичу за довірену таємницю. Який я радий, що маю ключі до підземелля. І найбезпечніший хід — кам'яний тунель. Звідси я можу потрапити і в кімнату Червоної красуні, і в колишній будуар, вийти на Гаркушин косогір. Не знаю, чи правду мені розповідав. Хоткевич, але він запевняв мене, що кам'яний підземний хід збудовано ще в дохристиянські часи. Завдяки цій споруді охоронці фортеці могли непомітно відійти в глуху пущу. Мені теж цей тунель служить, як найвірніший друг. Я приходжу в підземелля, і ніякі чекісти неспроможні проникнути в кам'яні світлиці і порушити мій спокій».
Лейтенант повернувся до Юрка:
— Є тут одне незрозуміле місце. Сиволап нотує: «Щоразу, коли я потрапляю в підземелля, переді мною постає похмуре видовище. Так, дійсно, всі ми смертні на цій землі, всі ми рано чи пізно зійдемо під вічні склепіння. Я не боюся смерті! І все ж мені хочеться жити! Жити по-справжньому, так, як душа бажає! Сидиш у підземеллі — і не віриться, що десь існують Берлін, Париж, Лондон, — і там до послуг еліти — шикарні ресторани та кабаре! Жаль, що мені невідома таємниця мідних кружалець та ромбиків. Я міг би проникнути в скарбниці, взяти побільше золота — і рушити туди. Я маю вісім тисяч золотих червінців, але ж то крапля в морі! Не варто з такою мізерією їхати в чужоземні країни. Жебраки там нікому не потрібні. Краще лишатися тут і чекати настання кращих часів, лишатися неподалік цього чарівного, такого чудового підземелля. Я господар цих кам'яних світлиць, і ніхто не спроможний проникнути в мої володіння. І навіть оце страшне, жахливе видовище заспокійливо діє на мене, бо ніхто не зуміє цього уникнути. Ніхто!» — Вершина нерозуміюче знизав плечима. — Про яке похмуре видовище так часто згадує Сиволап у своєму щоденнику? Чому воно навіює на нього таке гнітюче враження? Що саме має він на увазі? Можливо, він пригадує бенкети, які відбувалися в кам'яній залі «Оргія», згадує свої маєтки, що стали власністю його колишніх наймитів?
Лейтенант встав із-за столу, пройшовся по хаті, став перед Юрком:
— Школа «Вольфшанце» почала працювати. Нашкребли гітлерівці всілякої погані. Маєр готує своїх учнів, і нам доведеться ліквідувати й цих новобранців. А як? Треба постаратися проникнути в фотолабораторію. Отут і будемо сподіватися на старий водозлив.
— Так давайте, Іване Петровичу, — зрадів Юрко, — сьогодні вночі й підемо.
— Не все зразу, товаришу Береговий, — посміхнувшись, заперечив Вершина. — Тут треба добре продумати та підготуватися. А у нас немає часу. Зробимо це, як знищимо склади на Татарському острові. Зараз на цей острів вся наша увага. Потім обов'язково оглянемо водозлив у Грабовому яру і дослідимо підземний перехід, отой, що біля Гаркушиного Косогору. Доповім про твою знахідку командиру партизанського загону.
