Покохати відьму - Когтянц Костянтин (читать книги онлайн бесплатно полные версии .txt) 📗

На березі через що п'ять-шість кроків півколом лежать колоди. Хороший волок, зручний. Таким і великий корабель протягти можна. У середині лійки – харчевня. На отерські не схожа, але зрозуміло, що тут людей, втомлених на волоці, годують-напувають. Позаду харчевні скеля, на кшталт піраміди зі зрізаним верхом. На вершині лежить вартовий і думає, що його не видно. «Нове чуття» змусило мене озирнутися: позаду, досить далеко, плив човен. З нього стирчали дві голови.

– Напевно, твоя правда, господарю. Розпитаємо їх, що тут до чого. Хоча може статися, що вони нічого не знають.

Навряд чи: я чую. Що саме – словами не передати. Мабуть, найближче – порівняння, ніби я відчуваю зашморг на горлі. Але це «найближче» не значить «дуже близько». Цікаво все ж, чому «нове чуття» майже щоразу проявляє себе інакше?

– …Тільки не лізь у бійку, Змійко. Постараємося по-доброму.

Мені ставало все гірше і гірше. Хоча слово «гірше», мабуть, неточне: мені не було боляче – важке… душа… давить… відчуття не заважало думати і, в разі потреби, не могло перешкодити битися.

Човен показався з-за повороту струмка. Так, а на кермі – жінка. Молода, але старша за хлопця на веслах. Чому вони так злякалися? Справді, зустріти в лісі незнайомих – приємного мало, але ми ж на березі стоїмо, зброї не торкаємося, тільки рук угорі не тримаємо: не бачу причин для такого переляку. Човен наш майже повністю перегороджував струмок, хоча це було випадково – настільки він вузький і довгий, що коли носом причалити до одного берега, корма майже торкається другого.

Юнак стрибнув на берег кроків за десять від нас – щоб ми завадити не встигли – з мечем і щитом у руках. Ну, боги та демони! Меч древніший за самий Палац, як чарівниці у таких випадках кажуть.

…Ефес бронзовий, суцільнолитий. А клинок залізний. Саме залізний, а не зі сталі.

– Іменем владики Нумасурта, здавайтеся!

Пролилася б тут кров, якби нас із Шарлем не осяяло.

Дуетом зітхнули:

– Меч, мабуть, прадідівський?

– Клинок що, фамільний?

Хлопець, видно, вже відповідав на такі питання, тому що випалив без запинки:

– Пращур у восьмому коліні взяв з бою у людожерів!

Усе ясно.

– Точно так само…

У мене склалося враження, що ці слова Шарль виголосив сам про себе. Але думати було ніколи, слід було розмову продовжувати.

– Ти б хоч обладунок надяг, раз у вас тут війна! Струмки дрібні, потонути складно, так що я слушно сказав.

А хоч би й дурість – зараз важливо бесіду підтримувати, поки розмова тягнеться, бою не буде.

– Немає в мене панцира.

Здається, він зрозумів, що ми не вороги. Не ті, кого ім'ям владики рубати наказано.

– Чому ж не справив хоч шкіряний? Звіра ж у лісі повно? Юнак опустив меч, але, напевно, сам цього не помітив.

– Правду, значить, розповідають про райське життя на острові.

Впізнав у мені остров'янина за вимовою!

– За полювання на великого звіра відрубують праву руку. За Законом – після третього випадку, але не зважають на це. Милостиві боги до того, хто вперше викрутився.

Гарненькі, однак, порядки завелися на Старій Батьківщині! Хто це чув – полювати не можна! Так, але ж кругом ліси дрімучі! Невже до кожного лося приставили сторожа?

Напевно, моє здивування було помітно збоку, тому що новий знайомий пояснив:

– М'ясо ще можна добути, а шкуру не приховаєш.

Гм, не такий уже він і покірний владиці.

– Був у батька панцир, але я його зняти не зміг, так і зарив, – губи хлопця скривилися.

– Якраз через полювання. Раз шкур не знайшли, то нас і не чіпали. Добрий владика: міг же й не подивитися, що немає доказів.

А ось це в моїй голові не вміщається!

– І ти служиш своєму кревнику?!!

Очі в хлопця важкі, жовна заходили на вилицях.

– Ні! Служив би – вас би в лісі шукав, ніхто ж не знає, що у вас човен.

А жінка морщить чоло: думає, тому і в розмову не вступає.

– Я розумію, мені не вистояти проти двох. Тільки Нірту не чіпайте!

– Тебе теж чіпати нам начебто нема чого.

Хлопець зітхнув, поколупав носком чобота землю.

– Вас однаково перехоплять біля корчми «Не об'їдеш».

Точна назва!

– І тоді зрозуміють, що ви йшли по Ниточці в Лівий Херт. І я плив по Ниточці. Мені живим краще не повертатися.

І тут жінка подала голос:

– Льоне, а може… Та стежка біля роздвоєної скелі. А потім підемо з ними на острів, однаково ж їм жити не дадуть.

А очі в неї розумні. І вона справді старша за нього.

– Я бачу, ви не прості. Якщо ми вас виведемо, врятуємо. І потім служити будемо! Ленкорт лучник хороший, і мечем може, і всяку роботу. А тут до нас доберуться… Я ж його мачуха.

Мачуха, ось воно що. Порушення Закону. Але, з іншого боку, той же Закон наказує синові-спадкоємцю утримувати мачуху. Ось і залишилися вони вдвох у будинку.

– Ми можемо вивести через гори. Невідомою стежкою.

Можливо. Тільки не вірю я, що стежки цієї не знає ніхто. Так не буває. Скоріше рано, ніж пізно переслідники виявлять те місце, де оце ми стоїмо. Визначать, куди ми з вами пішли, й відправлять на перехоплення, поки ми дертися будемо, по річці пройдуть. І зустрінуть.

– На острів ми підемо разом.

Прости мене, Арфіале, але тут справді, як ти кажеш, незатишно.

– Тільки ж шукають не нас.

Два недовірливі погляди.

– Самі погляньте – хіба так у Толсуорті роблять човни?

Явний промах моєї нареченої…

…Але й правда – зовсім інакше побудований.

– Ми здалеку. Бачили бій. Але до нього стосунку не маємо.

– Всі знають, що владика іноді купців б'є, – буркнула Нірта, – але такого переполоху ніколи не бувало.

Мабуть, після загиблих залишилися серйозні месники. І хтось урятувався. Помітили це, схоже, не відразу. Але все ж таки помітили. Або речі знайшлися без господаря, наприклад, одяг на чотирьох жінок, а серед убитих і полонених тільки три, або хтось язика розв'язав.

– Сюди слухайте.

Шарль хрокнув – я на нашу мову переклав отерський вираз – вийшло смішно.

– Ми поїдемо вперед і спробуємо проскочити хитрістю. Якщо вийде, вас ніхто й не запідозрить ні в чому: просто уваги не звернуть. Ні – могли ж ви плисти повільно?

Нірта якось дивно подивилася на хлопця, і я запідозрив, хто в цій сім'ї головний.

– Тільки слуги мені ні до чого. Ми вас нижче за течією почекаємо й просто разом поїдемо. Якщо ви не передумаєте.

– Ну, і на що ти сподіваєшся? – Шарль перейшов на отерську мову.

– На те, що воїни не стануть без наказу затівати рубку невідомо з ким. А якщо я занадто добре про них думаю – то не армія ж у них там!

Точно – не армія. Коли нашим очам відкрилася невидима раніше конов'язь, то побачили ми семеро коней. Поруч складені сім великих щитів і сім довгих списів. Дивно. Якби їх було шість, я б сказав, що загонові дали ще командира – крім власного.

Змієня знизав плечима:

– Шляхетного командира і з ним розумного радника. Або два загони, що зазнали втрат. Чи ще безліч може бути різних причин, але їх сім, а нас двоє. Так що сили приблизно рівні.

– Я би волів перевагу мати.