Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич (читать книгу онлайн бесплатно без .TXT) 📗
А Дорбатай, простеживши поглядом вогняний шлях воза, підвів руки вгору й наказав молитися богам і дякувати їм за те, що вони вказали злочинця.
Двоє інших мисливців загинули не так урочисто. Одного з них уночі зарубали віщуни. Вони сказали потім, що то був злочинець, який потай молився грецьким богам. Другий загинув під час полювання від списа, який, мовляв, сам упав з неба. Так говорили перелякані учасники полювання. Але Дорбатай добре знав про цю участь богів… бо він сам віддав наказ одному з віщунів сидіти на дереві і ждати наближення мисливця, щоб кинути в нього списа…
Не мали в цьому сумніву й Варкан з його товаришами. Зрозуміло, що загін у лісі весь час збільшувався. До нього приходили всі ті, кому безпосередньо загрожувала небезпека помсти Дорбатая і старшин. Поодинці Дорбатай міг повбивати їх усіх — своїх ворогів; а тут, усі вкупі, вони створювали вже значну силу, яка, крім того, спиралася на багатьох мисливців і скотарів, що потай нарікали на вчинки віщунів.
Проте поповнення загону не обмежувалося цим. Щоправда, Варкан твердо вирішив уникати будь-яких сутичок з силами Дорбатая і старшин до слушного моменту. Треба було берегти свої власні сили і приспати пильність старого віщуна. Єдине, що дозволяв собі Варкан, це час від часу відбивати вночі коней від табунів та худобу з отар.
Ця програма виконувалась бездоганно. Правда, Варканові допомагали й інші обставини. За священними звичаями скіфів, не можна було воювати ні з ким, доки тіло померлого великого вождя не буде поховане. Скіфи мали право тільки захищатися в разі якого-небудь нападу. Але загін Варкана не поспішав нападати.
Артем жартував:
— Все одно, як у тій легенді, що її розповідав на бенкеті Сколота старий Ормад. Цей великий похід скіфів — як великі юрми перського царя Дарія. А ми тут — як тодішні скіфи, що уникають бою і обмежуються тільки наскоками… Бачите, Дмитре Борисовичу, як допомагає досвід? Обов’язково треба було б віддячити старому Ормадові…
Артем і Дмитро Борисович вже трохи навчилися орудувати скіфською зброєю. Артем зацікавився луком і стрілами. Йому дуже подобалася ця зброя. На дозвіллі, коли загін відпочивав, Артем безупинно тренувався. Тепер він влучав у стовбур дерева на віддалі п’ятнадцяти метрів. Це був успіх, але юнакові було ще далеко до вправності Варкана або когось із скіфських мисливців чи воїнів. Вони без промаху влучали в той самий стовбур з віддалі тридцяти і сорока метрів. Крім того, Артем стріляв влучно лише тоді, коли ніщо не заважало йому. Досить було юнакові хоч трохи хвилюватися, бачачи перед собою не стовбур дерева, а якусь живу мету — зайця чи лисицю — як стріли його починали летіти далеко від цілі.
Дмитрові Борисовичу подобалася сокира. Та сама сокира на довгому держаку, яку він уперше взяв у руки перед несподіваним нападом воїнів Дорбатая на лісовий табір. Тепер Дмитро Борисович рубав нею майже бездоганно, його худорлява постать, його довгі сухі руки ще подовжували держак сокири. Коли археолог, виблискуючи окулярами, викликав на учбовий бій Варкана, той примушений був захищатися цілком серйозно. Блискуча сокира в руках Дмитра Борисовича була справжньою й загрозливою зброєю.
— Тільки одне мені не подобається, Дмитре Борисовичу, — жартував Артем. — Надто ви з цією сокирою подібні до славетного рицаря Дон-Кіхота Ламанчського… того самого, що захищав прекрасну Дульцінею.
— Що? — образився археолог.
— Та ви не сердьтеся, це ж правда. Такий самий ви довгий, як Дон-Кіхот, такий самий незграбний… ні, ні, пробачте… я не те хотів сказати, слово честі, не те! — враз змінив Артем свій тон, бо побачив, що довга й суха рука Дмитра Борисовича ладнається схопити його за вухо. Це було б надто образливо: перед очима у всіх товаришів — і ось тобі, за вухо!..
Тому Артем замовк і тільки глибше насунув шолом. І він, і Дмитро Борисович носили тепер металеві скіфські шоломи. На цьому наполіг Варкан; і Роніс підтримав його:
— Навіщо рискувати? Найулюбленіший скіфський удар — це в голову. Треба носити металевий шолом, тоді буде набагато менш небезпеки… адже не знати, що може трапитися.
День у день великий скіфський похід посувався до Гер і день у день загін Варкана посувався слідом за ним. Загін то йшов позаду, то виходив убік і йшов паралельно великому походові, схований у високій рожевій траві. Це було потрібно зокрема й для того, щоб не переривати налагоджений зв’язок із спільниками Варкана й Роніса в процесії. Та й Артем радів, що не уривався його особистий зв’язок з Лідою та Іваном Семеновичем.
Тепер цей зв’язок здійснювався без допомоги Діани. Не варт було посилати страшну для скіфів поскіну й нагадувати їм про себе. Зв’язок підтримували раби. Гартак приставив до Ліди двох рабинь. Він і гадки не мав, що ці рабині значно уважніше прислухалися до наказів Роніса та його помічників, ніж до його власних. Раби брали листи Ліди від рабинь і передавали їх в лісовий табір уночі. Зв’язок був сталий і певний.
…Розмова тривала далі. Тільки що Варкан закінчив переговори з двома мисливцями, які розповідали йому про те, що робиться в таборі Дорбатая. Варкан вислухав їх, порадився з Ронісом, віддав накази. Обличчя його було похмурим. Але ще похмурішим був Роніс. Мисливці розповіли, що Дорбатай готує нову велику відправу з жертвами. Тепер він влаштовував такі відправи майже щодня, і щодня гинули раби, яких віщуни приносили в жертву.
Роніс з сумом дивився в багаття, де спалахували рухливі вогники. Варкан підійшов до нього, поклав руку на плече:
— Заспокойся, друже, — сказав він. — Вже не довго лишилося ждати. Ще день-два. І тоді не буде більше такого. Чи віриш ти мені?
Роніс підвів голову. Великі очі його блиснули.
— Я вірю тобі, Варкане, інакше не був би тут з тобою! І я твердо вірю в те, що ми переможемо. Але іноді я відчуваю, що в мене надто багато ненависті до Дорбатая і його віщунів!..
— Хіба це погано, Роніс? — здивовано запитав Варкан.
— Це заважає мені, Варкане, — зітхнув Роніс. — Я забуваю тоді про загальну справу і мрію лише про жорстоку помсту Дорбатаєві… помсту за всіх моїх братів, яких він закатував. І я думаю… коли Дорбатаєві пощастить врятуватися від моєї помсти… Тоді я не буду задоволений!
— Він не врятується, Роніс!
— Так, не врятується… поки я живий!
Роніс рвучко випростався. Голос його задзвенів:
— А якщо я загину?.. Ні, ні, Варкане, я не боюсь нічого! Проте може трапитись так, що мені не пощастить зустрітися з моїм старим і найненависнішим ворогом. Це може бути. Випадкова стріла… чи сокира… і я, вбитий чи поранений, не зможу здійснити те, що палить мені груди. Такі думки лякають мене, я втрачаю спокій, мені хочеться негайно ж власними руками розірвати горлянку старого злочинця!.. Слухай, Варкане! Чи друг ти мені?
— Навіщо ти питаєш? — з докором відповів Варкан.
— Слухай! Я ніколи ні про що не просив тебе. Але тепер я хочу, щоб ти урочисто обіцяв мені виконати моє прохання. І коли я помру, а ти не виконаєш, — хай покарає тебе доля! Чи згодний ти, Варкане?
— Я слухаю тебе, Роніс.
— Єдине в мене є прохання до тебе, єдина вимога! Якщо я впаду в бою поранений чи вбитий, якщо не пощастить мені стати месником за всіх убитих моїх братів… якщо доля не дозволить мені самому вбити моєю власного рукою кривавого, лютого звіра, наймерзеннішого хижака й ката, Дорбатая, — вбий його ти, Варкане! Убий його! Виконай моє найпалкіше бажання!
Непримиренна ненависть бриніла в голосі Роніса. Він потрясав у повітрі стисненими кулаками, він перейшов на палкий пристрасний шепіт, і той шепіт уривався з судорожними зітханнями, наче грекові бракувало повітря.
— Убий його!.. Убий, Варкане! Поклянися мені!..
Варкан поклав руку на держак меча. Обличчя його було суворе й рішуче:
— Клянусь тобі, Роніс, що це буде так! Я ненавиджу Дорбатая не менше, ніж ти. Всі мої товариші ненавидять його. І тільки тоді ми заспокоїмось, коли, нарешті, сконає наш спільний ворог! Клянусь тобі, Роніс!
Хвиля запального збудження помалу сходила з Роніса. Здавалося, він сам трохи соромився своєї нестриманості, такої незвичайної для нього. Він витер долонею чоло, глянув на вогники в багатті. Потім міцно стиснув руку Варкана.
