Ковчег Всесвіту - Руденко Микола Данилович "Микола Руденко" (читать книги полностью без сокращений .txt) 📗
Прокіп відповів не одразу. Взяв Гелену за руку, постояв мовчки, а відтак, не дивлячись на дівчину, наблизив її руку до власної щоки.
— Я бачив Бога.
Гелену ці слова ніскільки не здивували — коли вона оглядала зоряний простір, їй також здавалося, що вона бачить Бога.
— Я розумію, — сказала дівчина.
Але він усвідомлював, що Гелена його розуміє надто абстрактно, як це властиво багатьом людям.
Прокіп вирішив припинити цю розмову — до розуміння фізичної й духовної сутності Галактичної Монади дівчину належало підготувати бодай так, як його підготував Лі Чунь.
І все ж Гелена відчувала, що Прокіп пережив якесь внутрішнє потрясіння. Його посмішка була незвична, ніби силувана, а мова також натягнута — говорив-бо не про те, чим були обтяжені його думки. Гелені хотілося повернутись додому, але тоді, коли вона оглядала простір довкола їхньої колонії, у неї виникло важливе запитання. У ті хвилини вона побоялася висловити його, щоб не зруйнувати святкового настрою. Та все ж запитання їй муляло, дівчина не могла його позбутися.
Ось вона знову збігла по сходинках на платформу перед телескопом, щоб іще раз оглянути довкілля. Нарешті наважилась:
— Прокопе, я давно хотіла тебе спитати…
— Про що?
Він рвучко повернув голову й так поглянув на Гелену, наче тільки зараз помітив її присутність.
— Про що ти хотіла запитати?
Обличчя дівчини зробилося зосереджено-сумним. Губи стиснулись і стали вузькими, ямки на щоках сховалися, на чолі з’явилася несподівана складка.
— Ось про що… Скажи, якщо викинути якийсь предмет туди… Назовні… Ну, скажімо, викрутку або гайку… Вона летітиме за нами, правда?..
— Звичайно. Якщо викинути не дуже далеко, згодом ці предмети опиняться на поверхні астероїда. Сила тяжіння тут невелика, та все ж існує… А чому ти про це питаєш?
Гелена промовчала. Згодом вона несміливо запитала:
— А ми можемо об’їхати довкола? Щоб не просто повернутись, а об’їхати… Розумієш?
— Будь ласка, — посміхнувся Прокіп. — Це не становить жодної проблеми. Ти хочеш зараз?
— Еге ж… Якщо можна.
Прокіп дістав із кишені невеликий прямокутний прилад, натиснув на кнопку — й телескопічна башта плавно, непо-квапно рушила навколо астероїда. Тим часом Гелена з такою пильністю оглядала і поверхню їхньої маленької «планети», і простір довкола неї, що Прокіп не стримався — запитав:
— Що ти шукаєш, Гелено?
Але дівчина вперто мовчала. І лише тоді, коли він повторив запитання, відповіла:
— У мене, Прокопе, немає від тебе жодних таємниць. Але це не моя таємниця. Давай запитаємо в батька. Можливо, він дозволить, щоб я тобі розказала. Або сам розкаже… — Після тривалої паузи розгублено прошепотіла: — Куди ж вони поділися? Просто неймовірно!..
Космос довкола заселеного астероїда справді був чистий — не було нічого, що могло б прикувати їхню увагу. І так само була вільною від будь-яких зайвих предметів поверхня планети. Потужний прожектор, що обмацував довкілля, вихоплював із ледь розрідженої зорями темряви тільки нешироку колію, по якій котилася телескопічна башта.
Мабуть, читач уже здогадався, що шукала Гелена. Батько розповів їй про те, чого не мав права розповідати. З деякого часу населення колонії досягло критичної чисельності. Подальше зростання генофонду було непотрібне й неможливе. Більше того: воно могло завершитися цілковитою катастрофою. Всілякі запобіжні хитрування санітарної служби давали певні наслідки — інакше приріст населення був би значно більший. Та, незважаючи на протизаплідні засоби, населення все ж таки зростало. Отож через кожні два-три десятиліття з наказу Президента генетична комісія вибраковувала дві-три сотні індивідуумів, котрі не становили генетичної вартості. їх без скафандрів викидали у відкритий космос.
Ми вже згадували; в комісії працював також віце-президент Академії Мірек Лятошинський. Цей обов’язок його тяжко пригнічував, але він нічого не міг змінити. Хіба що відмовитися від свого фаху. Але тоді, певно, Лятошинський сам потрапив би у число вибракуваних, бо навіщо він потрібний поза його науковою працею? Поза наукою він не потрібний навіть собі самому. А проте ці тверезі міркування не приносили розради. Ось чому, переживаючи чергову депресію, він розповів про свої душевні муки Гелеві.
Так чи так, а Гелена знала: довкола їхньої колонії мав створитися чималий космічний цвинтар. Але ж його не було! Що ж це могло означати?..
А може, батько їй розказав не все? Вона вирішила сьогодні ж розпитати його про це докладно.
В КАТАКОМБАХ
Прокіп відчував себе на вершині високої хвилі. За якихось півроку він пройшов шлях від непримітного мешканця тісних, надміру залюднених, катакомб до механіка ферми, а відтак до асистента академіка Лі Чуня. І ось нарешті йому відкрилася Галактична Монада, що вдихнула у нього таке бачення світу, яке властиве лише її втаємниченим обранцям. Він поки що уникав розмови з Лі Чунем — спершу належало в собі самому добре вимісити знання, отримані так незвичайно.
Прокіп розумів, що година спілкування з Галактичною Монадою важила більше, ніж усе його попереднє життя. Вдруге вступити в контакт із Всеосяжною Особою, яку Лі Чунь інколи називав Пантократором, інколи Тоталітом, може, й не доведеться. Тоталіт кинув у його душу мікроскопічне зернятко, його належало пророщувати десятиліттями — бо то зернятко Світової Мудрості.
Все пережите перед обличчям Всесвіту змусило його по-новому глянути і на його відносини з Геленою. Прокопові здавалося, що досі це була просто дружба. Він не знав, що для Гелени це вже щось інше. Дівчина намагалася нічим не виявити своєї закоханості, а в Прокопа бракувало життєвого досвіду, щоб зрозуміти її почуття за ознаками, яких закохані не здатні сховати.
Наступного дня Гелена, затинаючись, переказала йому розмову з батьком про ту загадку, з якою вона зустрілася на поверхні астероїда. Там, у башті, їй ліпше було б не починати про це розмову з Прокопом. Батько дуже засмутився, коли вона почала розпитувати про таємницю зникнення тіл, викинутих у відкритий космос. Він поклав руку їй на плече й після тривалої мовчанки сказав:
— Я не хочу, щоб це походило від мене. За цим усім, доню, ховається так багато незбагненного й небезпечного… Прокіп згодом сам про все дізнається.
— Як він дізнається? І що ти маєш на увазі?
— Давай припинимо цю розмову.
Гелена вперше подумала, що її тато не належить до відважних людей. Це було неприємно, тому її думка лише ледь-ледь торкнулася цієї теми, щоб ніколи більше до неї не повертатись. Гелена любила батька таким, яким він був. Прокопа вона повідомила, що тато не дозволив розказувати… Але вона так і не могла назвати того, про що не можна було розказувати, — й ледве не розплакалась. Дівчина так заборсалась у таємницях і недомовленостях, що виглядала в чомусь дуже винною, може, трохи кумедною. Розчервонілася, втупила очі в носки своїх черевичків, мовби чогось очікуючи. Це дуже їй личило.
І тут сама природа підказала Прокопові, що йому в цю мить належало зробити. Він засміявся й поцілував дівчину. Сталося це в обсерваторній бібліотеці, де Гелена встигла навести зразковий лад. Серед книжок, комп’ютерів і фотелів вони стояли, припавши одне до одного, дуже далекі від здогаду, що поміж ними є третій. Цим третім був Степан Макаров, який кожного разу вмикав відеопанораму, як тільки Гелена виходила з дому. Камерою нагляду була обладнана також обсерваторна бібліотека.
Те, що вони зараз відчували, було для них новим і незнайомим. Сп’янілі від поцілунків, вони не могли вимовити й слова, за них розмовляли їхні серця. І лише згодом, трохи отямившись, але все ще не відриваючи голови від його грудей, Гелена прошепотіла:
