Ковчег Всесвіту - Руденко Микола Данилович "Микола Руденко" (читать книги полностью без сокращений .txt) 📗

— Ти не ображаєшся?

— Ображаюсь, — сміючись, відповів Прокіп.

Вона його жартома поплескала дитячою долонькою по щоці:

— Ну й ображайся. Я тепер тебе не боюсь.

— А раніше боялася?

— Себе боялася.

— Як це?..

Замість відповіді вона його поцілувала тим тривалим поцілунком, який нагадує двом молодим особам протилежної статі, що існує щось значно більше й відповідальніше, ніж поцілунки. Гелена сама злякалася свого вчинку, відштовхнулася від Прокопа й чомусь відразу ж зробилася поважною, занепокоєною.

— Що сталося, Гелено?

Він усе ще не випускав її руки. Йому хотілося, щоб дивна, прекрасна й хмільна хвилина повторилася, але бачив, що той невловимий мент наполохано спурхнув, ніби зляканий метелик.

— Не знаю. У мене таке враження, що тут хтось є.

— Хто ж тут може бути? Хіба що Лі Чунь. Але він ніколи не заходить без попередження. Особливо тоді, коли приходиш ти.

Та спокій уже не повернувся до Гелени, вона збентежено озиралася й помітно нервувала.

Прокіп провів її через президентський сад, відтак зачинився у своєму помешканні й почав збиратися туди, де він виріс — у гості до матері й сестрички. Іще вчора вони домовилися з Лі Чунем, що Прокіп провідає рідних і погостює в них днів зо два. Академік сходив у сад, нарвав слив, яблук і помаранчів — цьому дивакові все можна робити.

Ми ще раз вимушені нагадати, що слово «ходити» тут мало зовсім інший зміст, ніж на Землі. Звичних для землян кроків тут не існувало — це радше були більші або менші стрибки. Лише спритність і набуте з дитинства вміння допомагали робити ці стрибки помірними, точно розрахованими. Особливого вміння вимагало пересування в тунелях: сила людських м’язів лишилася земною, отже набити лоба дуже легко. Але люди, що народились і виросли в лабіринтах астероїда, не мали з цим особливого клопоту. Отож ми дозволимо собі надалі не згадувати про те, що здалося б дивним для земної людини, але є природним для космічного колоніста.

Надра астероїда були ще на земній орбіті пристосовані до життя в них десь близько тисячі колоністів. Це приблизно те число, яке могла прогодувати ферма. Важко сказати, як земні академіки уявляли собі демографічну проблему колонії, — мабуть, покладалися на санітарну службу, в обов’язки якої входило регулювання кількості народжень. Проте на практиці виявилося, що запобіжні засоби й аборти не гарантували від перенаселення.

Пам’ять колонії фіксувала цикли, коли тіснота від надмірної залюдненості чергувалася з відносним вивільненням помешкань і внаслідок цього полегшенням побуту. Старшинам, які очолювали етнічні групи, лікарі пояснювали, що відібрані на медоглядах особи переселяються у резервний житловий сектор, але де він міститься — ніхто не знав. Ходила чутка, що десь поруч їхнього астероїда летить трохи менший його супутник, обладнаний так само. Прокіп знав, що жодного супутника немає, але він поки що відстороняв ці гризоти — його мозкові й так останнім часом довелося переробляти надмір інформації.

У неосвітлених відтинках тунелю Прокіп користувався електричним ліхтариком. Часом він його вимикав — з дитинства вмів орієнтуватися в темряві.

Саме у таку хвилину йому здалося, що він чує людський стогін. Увімкнувши ліхтарика, метрів за десять від себе побачив розіп’ятого на стіні велетня. Він був зодягнений у робочий комбінезон, подертий на грудях. Розкинуті руки прив’язані ізольованим дротом до костилів, забитих у стіну. Обличчя закривавлене, волосся також злиплося від крові. Голова впала на праве плече, рот напіврозкритий, залиті кров’ю повіки ховали заплющені очі. Інколи голова його ледь помітно сіпалася мовби він інстинктивно вивільняв затиснуту на шиї вену Пластмасової серги, що була обов’язкова для кожного мешканця катакомбів, у його вусі не було.

Прокопові здалося обличчя велетня знайомим. Так і є — це був ірландець Ендрю, з яким вони дружили іще в дитинстві. Ендрю наглядав за системою відеокамер, що дозволяла Президентові, не виходячи зі свого палацу, в будь-яку хвилину бачити майже все, що діялося в лабіринтах астероїда і на його поверхні.

Але майже все — не означає все. Тільки Ендрю й Герд знали, які саме сектори перебували поза полем огляду. Це робило Ендрю довіреною особою Герда. Хто ж це вчинив над ним таку наругу? Не інакше як після катувань його залишили тут помирати.

А може, це зроблено з наказу Герда? Мабуть, Ендрю чимось не догодив йому або ж самому Президентові?

Хоч це був доволі глухий куток лабіринтів, але Гердові пахолки ще мали сюди навідатись. Невідомо лишень, коли саме.

Прокіп почав розкручувати дріт на руках Ендрю. Монтер, не розплющуючи очей, підвів голову. Мабуть, він усе ще перебував у непритомності. Нарешті вдалося звільнити його руки, тіло Ендрю лягло на Прокопове плече. Важким, зрозуміла річ, воно тут не було. Прокіп міг би нести його скільки завгодно, але вирішив покласти на бетонну підлогу тунелю й привести ірландця до тями.

Світло ліхтарика, піднесеного до очей велетня, за хвилину увірвало його непритомність. Повіки, на яких запеклася кров, поволі вивільняли очі, котрі одразу ж втупилися в Прокопа. Мабуть, Ендрю був певен, що це знов прийшли його катувальники, — він інстинктивно смикнувся всім тілом і застогнав від болю. Прокіп зблизька освітив своє обличчя:

— Ти бачиш мене, Ендрю? Це я — Прокіп. Хто це тебе так пригостив?

Він підклав валізку під голову монтера. Іще недавно вони, можна сказати, працювали разом — Прокіп обслуговував систему електролізу, що виробляла водень і кисень, а Ендрю в тому ж самому приміщенні мав невелику комірку для інструментів. Самозрозуміло, вони часом дозволяли собі відвести дуиу в дружніх баляндрасах.

— Прокіп? — Обличчя Ендрю готове було розпливтися у вдоволеній посмішці, але натомість болісно скривилося: — Де ти тут взявся?..

— Іду до своїх. Давно не бачилися… Що з тобою скоїлось?

— Хіба не бачиш? Костоломи трохи підлікували. — Він почав було підводитись, але кожен рух завдавав йому болю. — Потім розкажу. Допоможи мені вибратися звідси. Вони ось-ось прийдуть. Я знаю катакомби, де вони ніколи не бувають.

Прокіп підняв монтера й звалив його собі на спину. Ліхтарика негайно погасив — вони опинилися в цілковитій темряві.

— Куди йти?

— Спершу прямо. Я скажу, де треба звертати.

Йшли мовчки. Коли треба було повернути праворуч або ліворуч, Ендрю тихо шепотів Прокопові на саме вухо:

— Сюди…

За півгодини вони опинилися в глухому закутку, який, здавалося, нікуди не вів. Стіни тут нічим не різнилися від тих, які були споруджені іще на орбіті Землі, до заселення астероїда колоністами. Ендрю сказав:

— Це тут. Але… Пусти мене.

Ірландець ліг на живіт і почав видряпувати пальцями кахлю, одну із мільйонів, якими всюди були обличковані стіни лабіринтів. Кахля не піддавалась. Ендрю запитав:

— У тебе є ніж?

— Є.

— Дай мені.

Прокіп дістав із валізки складаного ножа й подав монтерові. Той за якусь хвилину відділив від стіни кахлю, котра була припасована до товстої керамічної пробки і виймалася тільки разом з нею. Пробку втягувала у невеликий отвір доволі міцна пружина. Потрібне було деяке зусилля, щоб розтягнути пружину, і тоді через щілину можна просунути руку.

— Потримай, — кивком голови показав Ендрю на пробку.

Прокіп якомога сильніше натягнув пружину, а тим часом Ендрю занурив руку в отвір, щось там натиснув — і тоді перед ними відчинилася невелика ляда, що була обличкована кахлями й нічим не відрізнялася від стіни. Ендрю наказав Прокопові лізти в чорну діру. Невдовзі вони опинилися у кам’яному череві, де можна було сидіти, лишень втиснувши коліна в підборіддя. Зате тут міг розвернутися навіть Ендрю. Розвернувшись, монтер зачинив за собою ляду й поставив на місце пробку з кахлею.

Коли вони трохи віддихались, Прокіп запитав:

— А ти не боїшся, що Гердові люди відшукають твою ляду?

— її знайти неможливо — для цього треба знайти єдину кахлю із мільйонів схожих на неї. Проти цього повстає теорія вірогідності.