Народжений блискавкою - Руденко Микола Данилович "Микола Руденко" (читаем книги бесплатно TXT) 📗
Палець Професора потягнувся до кнопки, яку лише зараз помітив Себастьян. Так, він знав, що це не марення. Інакше не було б на світі Едмундо. Болісно простогнав:
— Не варто.
— Гаразд, — погодився Професор. — Ви ще встигнете про це подумати. А зараз трохи розважимось.
Професор натиснув кнопку. Скляні двері, що вели у зимовий сад, широко відчинилися. Полилась незнайома музика. І відразу ж простір, який звідусюди обступали рододендрони, заповнили чарівні істоти, зодягнені в напівпрозорі костюми, що лише підкреслювали високу довершеність форм. Дівчаткам було не більше ніж по сімнадцять років. Плавні, граціозні рухи, юні обличчя. Ні, то було одне обличчя, яке множилося в очах Себастьяна, наче перед ним танцювало півтора десятка сестер-близнят. Не відразу старий зміркував, що це, власне, так і було. Професор кинув Себастьяна в казку і тепер пильно стежив за кожним його рухом.
Поволі поверталась тверезість. Себастьян помітив щось знайоме в обличчі танцівниць. Так, саме в обличчі, бо воно по суті було одне.
Та це ж юна Делія! Яка ж вона гарна була в юності!
— Пізнаєте? — запитав Професор. — Так, це Делія. Модель номер два. Перша модель — чорношкірий хлопчик. Тоді в мене не було білого донора. Але подумайте ось про що. Генетика дозволяє фізичне безсмертя. Варто взяти лише одну клітину із вашої шкіри — і ви здатні заново народитись. Це будете саме ви, а не хтось інший! Слід лише зберегти попередню пам’ять. Саме в цьому й полягає моє відкриття: я навчився консервувати пам’ять. І переносити її від одного організму до іншого.
Професор охоче пояснював Себастьянові таємниці свого відкриття. Багатоликій Делії, яка мала кілька десятків однаковісіньких облич, не була прищеплена пам’ять її юності. Прищеплення пам’яті — дуже складний процес. Треба мати у своєму розпорядженні істоту, мозок якої нагадує білу сторінку. О, сеньйор Себастьян, мабуть, чув, що деякі люди під впливом глибоких потрясінь втрачають пам’ять. У них немає минулого. Здібності зберігаються, людина здатна розпочати нове життя, але їй здається, що вона щойно народилась.
Виявилось, пам’ять можна стирати так, як запис на магнітофонній стрічці. Далі все ясно: в людський мозок можна переносити образи минулого, що зберігаються в надрах штучної пам’яті. Людина спить. Їй сняться сни. Вони такі яскраві, ніби все це відбувається насправді. Згодом людина починає вірити: то був не сон — то її життя…
— Я влаштовував зустрічі різних осіб, — пояснював Професор. — Одні жили справжнім життям, іншим була прищеплена законсервована пам’ять. Жива особа і законсервоване «Я» колись були добре знайомі. Жива особа постаріла. Законсервоване «Я» було прищеплено молодому організмові. І ось вам диво: молода людина пригадувала такі деталі, що жива особа змушена була визнати: сталося незвичайне омолодження — скажімо, батько виявився молодшим від сина, — але це він! Тільки він, а не хтось інший… — Професор зробив паузу, вивчаючи, яке враження справили його слова на Себастьяна. — Ким ви хочете бути — самим собою чи, може, візьмете якийсь інший організм? Якщо самим собою, то сорокалітнього віку доведеться чекати років п’ять. Президентом ви станете раніше…
— Не розумію, — пригнічено, майже безтямно проказав Себастьян. — Просто не розумію.
Професор вів далі.
— Стимулятори здатні прискорювати визрівання організму. Але їхні можливості не безмежні. Без стимуляторів моє військо було б неможливе. За два роки я одержую юнаків, яким можна дати по шістнадцять. Дівчатка визрівають швидше. Та якщо треба створити президента…
Далі Себастьян слухати не міг. Хоч він був готовий до цієї розмови — йому майже все було відомо, — але ота буденність та цілковита незворушність, з якою Професор оповідав про конвейєрне виробництво солдатів (ба, навіть президентів!), не могла не збудити його душі. Себастьян бачив перед собою людину, яка замислила страшний злочин проти людства. Але ця людина мала таку владу над природою, якої досі ще ніхто не досягав.
Себастьян намагався відмежувати злочинне від геніального, але йому це не вдавалося. Він почував себе немічним, майже нікчемним.
Професор добре зрозумів його настрій. Запросив у кімнату, де висів великий портрет.
— Як ви гадаєте, хто це?
Старий зробив зусилля, щоб зосередитись. Дуже боліла голова. Хотів було відповісти, що йому зараз не до малярства, але портрет прикував його увагу. Це був Професор у молодості. На портреті йому близько тридцяти років.
— Ви не помилились, — привітно посміхнувся Професор. — Тоді моя справа була тільки в задумі. Дозвольте, я покажу вам іще один експонат.
Пальці Професора опустилися на клавіші рояля. Коротка, незрозуміла мелодія. І відразу ж Професор відійшов від інструмента. Що це — випадкові, підсвідомі рухи? Чи, може, нова таємниця?..
Коли вони повернулись до зимового саду, танцівниць уже не було. Серед рододендронів прогулювалась людина у спортивному костюмі. Не звертаючи уваги на присутніх, вона розпочала гімнастичні вправи.
— Придивіться до цього обличчя, — сказав Професор.
Якби не портрет, Себастьян, можливо, і не впізнав би в спортсменові Професорового двійника. На вигляд йому було близько тридцяти років.
— Зважте, я вам пропоную те, що готую для самого себе. Це моя власна модель. У мене хворе серце. Незабаром доведеться переселятись. Як ви гадаєте, тридцять п’ять років — це для мене пристойний вік?..
— З ним можна поговорити? — не відповідаючи на запитання Професора, спитав Себастьян.
— Ні! Це поки що не людина. Зрозумійте: свого розвитку він досягнув за чотири роки. Ви ж, мабуть, розумієте, що це тільки фізичний розвиток. Але іншого мені й не треба. В це тіло прийде моє власне «Я».
— Як же ви з ним спілкуєтесь?
— Диктую програму. Роботи її виконують.
— І він теж? — здивувався Себастьян.
— А що таке він?.. Просто білковий автомат.
Себастьян промовчав. Але те, що він зараз побачив, якоюсь мірою реабілітувало Професора. Можливо, всі зойки Делії з приводу «сатанинських» дослідів — звичайнісінькі забобони? Природа творить білкові автомати у вигляді слонів, тигрів, коней. Її не дуже турбує те, що тигр заради свого існування змушений пожирати інші живі створіння. А хіба людина коли-небудь відмовляється від м’яса? Вона також належить до хижаків. Різниця полягає лише в тому, що людина смажить свою жертву на вогні, а інші хижаки цього не вміють.
Де ж той критерій, який розмежовує науковий прогрес і моральний злочин? Чи немає у звинуваченнях, які висловлюються на адресу Професора, дешевого святенництва? Йдеться не про його мету, а про самі досліди. Його мета — це вже не наука…
І якщо ми відкидаємо його мету, тоді що ж злочинного в цих дослідах? Невже можна приймати лише ті судження, які висловлювала Делія?..
Звісно, отой спортсмен, який повторює Професора, також не боїться ні куль, ні ножових ран. Та хіба ж це добре, що людське тіло природа захистила менше, ніж тіло черепахи? Хіба нова якість людського організму не прислужиться тоді, коли люди полетять на невідомі планети?..
Поволі Себастьян приходив до висновку, що в дослідах Професора немає нічого злочинного. А може, старий помилявся? Щось у ньому бунтувало, навіть викликало відразу.
— Ви створюєте не особу, а ерзац особи, — сказав він похмуро, щоб якось дошкулити Професорові.
Той підійшов до Себастьяна і довго вивчав його холодним, нещадним поглядом.
— Хіба я вам казав, що створюю особу? Я лише зберігаю її, даю їй безсмертя!.. Спитайте кого завгодно: чи хотів би ти після смерті залишитись на землі у вигляді кішки, слона, собаки? Аби тільки жити… Просто жити!..
Себастьян мовчки погодився: чотирилітні істоти, які досягли фізичного розвитку тридцятилітніх людей, особами ще не були. Тепер Себастьян зрозумів призначення клавішів, яких нещодавно торкався Професор. То був не рояль, а пульт керування білковими роботами.
— Ви дуже стомлені, — лагідно сказав Професор. — Закінчимо нашу сулеречку завтра.
Вікна кімнати, в якій приготували ліжко для Себастьяна, були відчинені. Гірське повітря, насичене пахощами квітів і трав, поволі заспокоїло старого. Давно, дуже давно він спав у такій чистій постелі. Ще тоді, коли була жива Марсела.
