Народжений блискавкою - Руденко Микола Данилович "Микола Руденко" (читаем книги бесплатно TXT) 📗
Згадка про Марселу викликала в його пам’яті забуті образи минулого. Спершу вони дружили втрьох — у Марсели була сестра Ірена, дуже схожа на неї. Звичайна схожість близнят. Не відразу Себастьян навчився їх розпізнавати. Коли Себастьян і Марсела побралися, Ірена вийшла заміж за старого американця і назавжди покинула батьківщину.
Останні роки Марсела майже не згадувала про Ірену. Себастьян навіть не знає, жива вона чи померла.
Старий ліг у ліжко, розігнув скрипучі суглоби. Ніч була місячна, на підлозі лежав яскравий квадрат вікна.
Себастьян не здатний пригадати власної юності без Ірени.
Так воно вже сталося. Коли він в отакі місячні ночі наближався до їхнього будинку, на його тихий оклик у вікні з’являлися дві голівки. Сестри розважалися тим, що Себастьян не може впізнати, хто із них Марсела, а хто Ірена.
Чому він згадував про це сьогодні? Ах, ясно! Його вразило розмножене обличчя юної Делії. Ніби він повернувся у власну юність, і ось-ось його покличуть:
— Себ!..
Так його кликали сестри. Делія не була схожа на Марселу та її сестру, але юність завжди має багато спільного.
Поволі Себастьян заснув. Образи його юності із пам’яті помандрували в сон, і він справді почув біля вікна тихий, ніжний голос:
— Себ!..
Цей голос розбудив Себастьяна. Хоч старість і мудра, і твереза, але поклик юності, почутий навіть уві сні, здатний її сп’янити. Серце Себастьянове билося рвучко, прискорено. Він знав, що ніколи не почує цього голосу, але наперекір здоровому глуздові дослухався до кожного звуку за вікном. Десь перегукувалися вартові. Загавкала сторожова вівчарка. Пролунало і замовкло гупання солдатських чобіт.
Та ось він почув: під самісіньким вікном зашелестіла трава, хруснула суха гілочка.
— Себ!..
Себастьян здригнувся всім тілом. Він пробував заспокоїти себе: це, мовляв, не що інше, як слухова галюцинація. Його нервам довелось пережити велике напруження. Пам’ять виснажила їх емоціями юності, і ось тепер вони діяли незалежно від розуму. Навіть наперекір йому.
Та як не умовляй себе, а живий голос — якщо він справді живий — знайде шлях до твоєї свідомості.
— Себ!..
Себастьян розуміє, що він не спить. Відкинув подушку, зіперся на лікоть і боязко обернувся обличчям до вікна. Нічого не бачив, але відчув, що за вікном справді хтось є.
Підвівся з ліжка, накинув на плечі халат, ступив кілька кроків по квадратові місячного світла, що лежало на підлозі. Вже стоячи біля вікна, спробував іще раз переконати себе, що він хворий. Але його знов покликав той самий голос, і Себастьян уже ні про що інше не міг думати. Хто його кличе — Марсела чи Ірена? Чий це голос?
— Себ! Чому ти мовчиш?..
Напруживши всю свою волю, перегнувся через підвіконня. Очі були заплющені. Себастьян і сам не знав, чого він зараз боявся і чого очікував. Було страшно переконатись, що за вікном нікого немає. Тоді звідки ж долинав отой голос? Хіба з того світу? Та ще страшніше розплющити очі й побачити постаті, які належали тільки його пам’яті. В реальному світі вони вже давно не існували.
Так, мабуть, засуджена до розстрілу людина, заплющивши очі, жде, коли пролунає постріл. Але в неї чомусь не стріляють. Щось там сталося. Може, скасували вирок? Може, стрільці вже пішли? Треба розплющити очі, щоб з’ясувати власне становище. Але як це страшно!..
Він таки наважився — розплющив очі. Був майже певен, що за вікном нікого немає. І все ж вони стояли! Наперекір здоровому глуздові, наперекір всім його уявленням про те, що можливе у цьому світі і що неможливе, вони стояли під його вікном — юна Марсела і юна Ірена. І зодягнені були так само, як тоді, коли він змушений був оголосити, хто із них стане його дружиною.
Він добре бачив їхні обличчя. Освітлені місяцем, вони нетерпляче поводили бровами, тихий вітер ворушив їхнє волосся, на грудях червоніли троянди. В руках дівчата тримали по пальмовій гілочці. Так сестри тоді й чекали його вироку. Як він карався! Йому було ясно, що дружиною стане Марсела. Вона також про це знала — Себастьян їй вже сказав. Але Ірена хотіла це почути із його власних уст. Мабуть, у неї все ще лишалася надія, що Себастьян передумає…
І ось вони знов стоять під його вікном.
Щось важке, свинцеве ворушиться в його горлі, опускається нижче, лягає на серце й тяжко гнітить. Ні, цього не може бути! Делія недаремно приписувала Професорові щось сатанинське. Виявляється, він здатний розчавити людину, покликавши з минулого те, що для неї найсвятіше. О, як би хотів Себастьян знову пережити все, що тоді здавалося йому карою — необхідність оголосити свій вирок! І викине Ірена червону троянду, і рушить, хитаючись, щоб через кілька тижнів вийти заміж за нелюба, в якого вже діти доросліші за неї…
Себастьян зараз ненавидів Професора так, як жертва ненавидить ката. Прогнати оті привиди, знищити їх! Він ухопив карафу з водою, розмахнувся — вода вихлюпнулась йому на голову — і… важко опустив руку. За вікном пролунав переляканий зойк. Він був такий реальний і такий людський, що Себастьян відразу ж забув про нечисту силу.
— О-ой!.. Себ, що ти робиш?..
Нашвидку зодягнувся і так хутко, як тільки дозволяли його хворі суглоби, вийшов із кімнати. Та коли він опинився під власним вікном, привиди вже зникли. Проте в підстриженій садовій траві лежала троянда. Одна із двох троянд, які він бачив на дівочих грудях. Отже, це були не привиди…
Піднявши троянду, Себастьян ще довго блукав поміж похмурими бараками, сподіваючись зустріти овою далеку юність. То тут, то там наштовхувався на вартових, які грізно гукали із затінків, але ні Марсели, ні Ірени ніде не було. Зморений, виснажений, повернувся в кімнату і, не роздягаючись, упав на ліжко. Так його вранці й застав Професор.
II. На кордоні
Марлон уже сидів у машині, а Професор іще не виходив. Нарешті він з’явився на терасі власної вілли, що, мабуть, коштувала більше, ніж військові казарми. Професор умів себе шанувати. А Марлон готовий був пройти через пекло, аби здобути для себе хоч соту долю тих казкових благ, які обіцяв Професор. Звісна річ, Генерал ні про що не знав. Це незграбне опудало доживає останні місяці. В новій республіці для нього місця не буде.
Професор був стомлений, але очі його вдоволено посміхалися.
Зійшов з тераси, сів поруч Марлона.
— Пре-крас-но! — протяжно процідив крізь зуби Професор. — Перший удар по нервах він пережив так, як я й сподівався. О-о, яке то було зворушливе побачення! Дайте відшукав свою Беатріче.
А Марлон думав своє. У державі, про яку він мріяв, не хотілося мати щось на зразок Генерала. Марлонові набридло діяти від чужого імені. Він хотів сам зодягнути мундир, прикрашений орденами. Його ім’я — а не чиєсь інше — повинні славити сірі, безликі істоти, яких він зробить покірними й безмежно вдячними. Він, Марлон, навчить їх дякувати йому за все — за хліб, за воду, за повітря, навіть за необхідність не розгинати спину від зорі й до зорі. Вони дякуватимуть небові, яке послало їм великого Марлона — наймудрішого серед мудрих. І пишатимуться тим, що в них завжди є змога померти з його іменем на вустах. І помиратимуть, бо навіщо Марлонові зайві роти? Розплодилося їх стільки, що й земля не прогодує…
Професор не збирається посідати в цій державі якийсь високий пост. Принаймні так він каже. І Марлон йому вірить, бо кожному своє: одному влада, другому — наука. Але навіщо Професорові отой скрипучий кістяк, обтягнутий старою шкірою? Який з нього президент? Від нього за півмилі тхне тухлою бараниною.
Марлон не приховував свого невдоволення тим, що Професор надає Себастьянові надто серйозного значення. І взагалі навіщо їм президент? Смішна умовність, не більше.
— Зрозумійте, — мовив Професор. — Якщо Едмундо не друг — значить, він ворог. А такого ворога я не бажаю ні вам, ні собі.
— Ви ж самі його породили. До вас ніякого Едмундо не було.
— Забули про кисет? — глузливо прищулився Професор.
Кисет, кисет… Генерал вважає, що то були тільки циркові трюки. Марланові теж хотілося так думати. І він би, може, умовив себе в цьому, якби менше знав про кисет. Тоді все було б дуже просто: заборонив цирк, та й годі…
