Народжений блискавкою - Руденко Микола Данилович "Микола Руденко" (читаем книги бесплатно TXT) 📗
Незабаром чиновник вивів Себастьяна. Старий виглядав зім’ятим, наче його цілу ніч десь у казармі товкли солдати. Обличчя розпухло, під очима синіли водянисті мішки. Він ховав свій погляд, але Професор уперто зазирав йому у вічі, ніби дошукуючись того, що було великою таємницею.
— Як спалося? — запитав Професор. — Мені спершу заважало перегукування вартових. Потім звик.
Себастьян мовчав. Він усе ще силкувався зрозуміти, що це було — галюцинація, потойбічні тіні чи, може, нова витівка Професора? Та не міг же Професор підняти із могили Марселу! Отже, все це відбувалося в ньому самому — десь у таємничих надрах його мозку. Тоді звідки ж ота троянда? Коли Себастьян отямився від короткого забуття, що здавалося гнітючим сном, троянда лежала на підвіконні. Там, де він її залишив…
Куди вони їдуть? Вже давно кінчилося вузеньке шосе, машина дерлася вгору по кам’янистій дорозі, яку спорудили для себе гірські пастухи. Час від часу закипала вода в радіаторі. Зупиняли машину і, підклавши під колеса надійне каміння, вичікували, поки погасне на щитку зелене вічко. Нарешті опинились на узгір’ї, з якого добре видно переорану смужку кордону і навіть гірське село, що належало сусідній державі. Якби Себастьян мав гостріший зір, він помітив би також неприродно правильні кубики серед скель. То були прикордонні доти.
— Тут ми все побачимо, — сказав Марлон, підіймаючи до очей бінокля. — Вони залягли під нами.
— Нехай спершу їх поставлять у шеренги. Я хочу, щоб сеньйор Себастьян оглянув їхні обличчя, — наказав Професор.
Чиновник відразу ж зник за скелею, там почулося шарудіння, тупотіння десятків ніг.
Нарешті чиновник повернувся й доповів, що все готове. Потім дістав із багажника автомашини якийсь чемодан і рушив назад, за скелю. А незабаром Професор запросив туди Себастьяна.
Вони стояли в суворій військовій шерензі. Над ними нависала висока скеля, в розколинах якої росло карликове деревце. Берети збиті на ліве вухо, на грудях висіли автомати. Якби Себастьян не пережив нічної пригоди, що потрясла все його єство, він би, мабуть, цієї хвилини збожеволів: то був загін двійників Едмундо!
Себастьян спершу відсахнувся, потім опанував себе, але щось у ньому увірвалося. Лише згодом зрозумів, які почуття заволоділи ним у цю хвилину. То була цілковита руйнація його ілюзій, пов’язаних з Едмундо. Протягом останніх двох років він змусив себе забути, що Едмундо не син, а лише білкова машина, яка носить у собі подарунок хмари — кульову блискавку. Едмундо став сином у кращому розумінні цього слова. Навіть Рут була тверезіша, ніж Себастьян: вона все ще бачила справжнього Едмундо серед хмар на полум’яному коні. А той Едмундо, з яким вона дружила, — лише його видима тінь. Їй прикро, що на її долю випало володіти лише тінню, але ж Рут — земна дівчинка, їй ніколи не піднятися туди, де Едмундо почуває себе як дома. І якби Рут побачила шеренги його двійників, вона б, напевне, пережила це не так гостро, як Себастьян.
Професор добре зрозумів переживання старого. Нагадав те, що завжди пекло Себастьяна соромом:
— Я знаю, Едмундо колись заробляв для вас мідяки. Тоді ви цілком правильно його використали. Дрібно, не за масштабом, але правильно. Потім ви знайшли для себе сентиментальну віддушину — син! Звичайнісінький самообман. Рятунок від самотності. Подивіться — ось вони стоять. Невже ви їх визнаєте синами?..
Чиновник розкрив чемодан. Тепер Себастьян зрозумів, що то була рація, а сам чиновник — один із службовців Марлона, якого Професор обрав своїм помічником.
— Ходімте назад, — запропонував Марлон. — Нас не повинні бачити з того боку.
Повернулися до машини. Професор все ще умовляв Себастьяна зректися марних ілюзій:
— Зараз вони підуть. І це буде початком. Ні, це ще не війна! Просто прикордонний інцидент. Але ви побачите, яких парашутистів одержить Едмундо для Небесної Когорти. Подумайте: само небо зробило вас володарем світу. А ви задовольняєтесь мідяками. Невже ви не любите життя?..
Тим часом загін, не ламаючи похідного порядку, перейшов зорану смужку, яка, власне, і була кордоном. Залізобетонні кубики, заховані у скелях, відразу ж зустріли її кулеметним вогнем.
Себастьян добре уявляв силу цього вогню. Він теж колись був солдатом. Йому хотілося крикнути: «Лягай!» Вихопивши бінокля із рук Марлона, припав до окулярів.
Загін ішов просто на доти. Жоден із солдатів не впав. Це було неприродно, навіть страшно. Коли б Себастьян міг зараз тверезо мислити, він би уявив психічний стан людей, які відчайдушно строчили із кулеметів. Це нагадувало стрільбу холостими набоями.
Звісно, Професор добре усвідомлював, що його солдати не безсмертні. Крім кулеметів, існують вогнемети, гармати та багато іншого. Через те він і намагався залучити Едмундо. Вдарить небо своїми блискавицями, а потім на голови переляканих ворогів упадуть ангели-месники. Спершу в них стрілятимуть не з гармат, а з кулеметів та автоматів. І ось на одну містику накладається друга — їх не можна вбити! Доки у ворожих гарнізонах зрозуміють, за яку зброю слід братися, паніка зробить свою справу. А там, де ворог виявиться особливо впертим, на допомогу знову прийде Едмундо…
Професор намагався використати ефект. У дотах не витримали — лялькові чоловічки видиралися із кубиків і кудись бігли. Цього поки що досить. Хай по той бік кордону ламають голови над цією загадкою, а Себастьян побачить, як легко можна здобути перемогу.
Але ефект виявився зовсім не таким, на який сподівався Професор. Мабуть, нерви Себастьяна не витримали напруження останньої доби. Він застогнав:
— Едмундо! Сину мій… Що вони роблять з тобою?
Себастьян ще якийсь час тихо схлипував, а потім змовк. Коліна його підігнулися, він звалився на землю.
Професор намацав пульс.
— Нічого страшного, — сказав Марлонові. — Звичайна істерика. Де Ірена?
— Тут недалеко. У пастухів.
— Везіть її сюди.
— Але ж ми інакше планували їхню зустріч.
— Вона потрібна зараз.
Марлон сів за кермо. Машина відразу ж зникла за скелями. Тим часом професорський загін спокійно, неушкоджено повертався зі своєї закордонної прогулянки.
Професор має право бути вдоволеним. Спантеличені сусіди не догадалися застосувати навіть звичайні міномети. Скував жах перед невідомим. Так буде завжди. Так мусить бути!..
Повернувся Марлон. Ірена, вийшовши із машини, низько вклонилася Професорові. Її рухи були стримані, граціозні. В них не можна було помітити ніякого автоматизму. Тільки надмірна поштивість. Чорне волосся ворушив легкий вітерець. Червона сукня була їй дуже до лиця. А проте що може бути не до лиця шістнадцятирічній красуні?..
— Як ви себе почуваєте? — тоном лікаря звернувся до неї Професор. — Вже повірили, що ваше життя почалося спочатку?
Ірена дивилася на Професора, мов на бога. Та він і справді був для неї богом. Понад два роки тому розшукав її, стару, немічну. Вона жила в тихому американському містечку. Довго розпитував про юність, про Марселу та Себастьяна. Просив пригадати все, геть-чисто все. Боляче їй було пригадувати. Ще й досі вона любила Себастьяна. Їй здавалося, Себастьян лишився таким, яким вона його бачила у хвилину гіркого прощання.
Чоловік її давно помер. Дітей у них не було. Жила молитвами та надією, що зустрінеться з Себастьяном десь у потойбічному житті. Хіба ж бог такий жорстокий, що й на тому світі віддасть Себастьяна сестрі? Ні, цього не може бути!..
Професор тоді їй нічого не обіцяв. Взяв лише кров на дослідження. А нещодавно прислав свого асистента з листом, у якому запрошував її негайно прилетіти в країну, про яку вона майже нічого не знала. До неї повернеться молодість! Звісно, вона в це не повірила. Але прилетіла. Що ж було далі? А, власне, нічого не було. Просто заснула. Коли ж прокинулась…
Ні, Ірена ще не прокинулась! Вона спить і молить бога лише про те, щоб цей сон тривав якомога довше.
Ірена не знає, що з її клітин Професор створив два організми. Зараз їх двоє, як двоє було в юності. Ірена вірить, що то справді Марсела. Але бог покарав сестру — відібрав пам’ять і мову. Марсела ходить за Іреною, мов жива тінь. Бідна сестричка! Краще б Професор її не воскрешав…
