Твори в п'яти томах. Том II - Владко Владимир Николаевич (книги онлайн без регистрации полностью txt) 📗
— А як же скіфи?
— Щодо цього, я роблю дальші припущення. Був, мабуть, колись дуже-дуже давно такий період, коли цей підземний простір сполучався з земною поверхнею. Це єдине, що я можу припустити. Колись, знову-таки дуже давно, певне плем’я скіфів, рятуючись від якоїсь небезпеки, потрапило до цього простору. І лишилося тут, бо вихід назад, зворотний шлях тому племені загородив великий завал. Скіфи лишилися жити під землею. Вони, так би мовити, законсервувалися, бо втратили будь-які зв’язки з зовнішнім світом, який впливав би на них. І тепер ми випадково потрапили до цього племені. От і все, що я можу припустити, товариші!
— Але ж, Іване Семеновичу, науці відомо, що жодне плем’я скіфів, на якій би стадії розвитку воно не перебувало, від кочівників і до землеробів, ніколи не жило під землею, — зауважив Дмитро Борисович. — Скіфські племена — це ж були справжні, природжені степовики. Історія просто не може уявити собі скіфське плем’я, відірване від його степових звичаїв. Ніколи жодне з скіфських племен не тільки не жило під землею, а й не користувалося взагалі будь-якими печерами, — категорично заперечив археолог на закінчення.
Іван Семенович незворушно вислухав його і відповів:
— Ви не так, мабуть, зрозуміли мене, Дмитре Борисовичу. Я ж зовсім не кажу, що якісь скіфські племена віддавали перевагу життю під землею і тому одне з них з доброї волі переселилося до печери. Ні, не про це мова. Я підкреслюю: одне з скіфських племен врятувалося тут від якоїсь великої небезпеки… ну, від численного ворога, наприклад. Ймовірно це?
— Звісно, припустити можна, — неохоче погодився археолог.
— Добре. І цілком випадково це плем’я, рятуючись, опинилося перед величезним отвором у землі. Скажіть, могло воно спробувати сховатися там від ворогів?
— Могло…
— Плем’я пройшло далі під землею, бо воно потрапило до велетенського підземного простору… до якого, між іншим, зовсім не треба було, гадаю, діставатися нашим заплутаним шляхом. Ні, тоді шлях, мабуть, був дуже короткий. Інакше скіфи-степовики не пішли б ним… Ну, а далі вже зрозуміло. Повторюю, несподіваний завал відрізав їм шлях назад. І скіфи лишилися жити під землею. Не тому, що хотіли цього, Дмитре Борисовичу, а тому, що так сталося. І от, відрізані від будь-яких сторонніх впливів, скіфи зберегли досі всі звичаї, побут, лад — що ми й бачимо. Таке моє припущення.
Всі мовчали. Справді, це було єдине пояснення, хоч і досить фантастичне. Підземний простір, відрізаний од земної поверхні… Велике плем’я скіфів, що зайшло сюди навіть із своїми рабами… і лишилося жити тут, бо не мало звідси виходу…
— Але яких же тоді розмірів має бути цей підземний простір, що справляє враження цілої країни? — запитав далі сам себе Іван Семенович. І тут-таки відповів: — Очевидно, він вимірюється десятками, якщо не сотнями кілометрів. Що ж, наука знає дещо подібне. Правда, значно менші зразки підземних порожнин, але… тепер ми маємо оце незрівнянне явище її земній корі.
— Навіть ліси, степ і гори тут є, — зауважив Артем.
— Власне, то не гори. То — стіни, які замикають підземний простір. Адже так чи інакше цей простір можна уявити тільки як велетенську печеру, її стіни підносяться на десятки метрів. Звідси вони здаються нам горами з крутими урвищами. Стелі ж печери не видно, бо вона закрита низькими хмарами, які, очевидно, тут ніколи не зникають через велику вологість повітря. І життя в печері триває з віку в вік без змін, цілком ізольоване від загального земного життя, в своїх власних рамках.
— Іване Семеновичу! — вигукнув раптом Дмитро Борисович. — Я згадав! Ваша думка може бути цілком правильною! Я згадав одне місце у Геродота. Там ідеться про те, що скіфи дуже боялися землетрусів, що вони вважали їх за щось неймовірно страшне, бо землетруси траплялися в них дуже рідко. І мені здається, що такий страх міг бути викликаний саме подібною подією. Що, не розумієте? Слухайте тоді. Погодимося цілком з вашим припущенням, згода. Якесь плем’я зникло, лишившись жити під землею. Але ж давайте аналізувати стан речей глибше. Такий великий завал, що відрізав плем’я від зворотного шляху, міг трапитися тільки внаслідок землетрусу, чи не так?
— Можливо, — ствердив Іван Семенович. — А висновок?
— А висновок такий. Решта скіфських племен, не мігши пояснити зникнення одного з них, зв’язала все це з землетрусом. Мовляв, під час землетрусу те плем’я провалилося крізь землю. Га?
— Теж можливо, — знизав плечима геолог.
— І це ще більше поглибило страх скіфів перед землетрусами. Той страх, що про нього писав ще Геродот. І ваше припущення обґрунтовує вказівки Геродота. Тому я й приймаю його.
— Дякую, Дмитре Борисовичу, — напівіронічно відповів Іван Семенович. — Ви ще щось хочете сказати?
— Тільки одне. Якщо вже трапився такий надзвичайний збіг обставин, як плем’я скіфів, що збереглося саме так, як ви нам тут блискуче виклали, тоді перед нами стоїть важливе наукове завдання.
— Яке саме?
— Старанно вивчити звичаї і побут цього скіфського племені. Адже це — єдиний в історії науки випадок! І не використати його було 6 справжнім злочином. Я вважаю, то навіть ви, Іване Семеновичу, з вашим постійним скептичним ставленням до археології, мусите погодитися зі мною! А про Артема й Ліду я й не питаю, бо певен, що вони згодні зі мною. Правда, Артеме?
Юнак тільки похитав головою: звичаї й побут скіфів — речі цікаві, і Дмитро Борисович має рацію. Але невідомо, що принесе їм завтрашній день… оті загрози Дорбатая… все це, може, зрештою, вилитись у досить неприємне вивчення звичаїв скіфів на шкурі кожного з мандрівників… Втім, Артем тільки подумав це. Він не хотів повертатися до неприємної теми і тому коротко відповів археологові?
— Звичайно, згода, Дмитре Борисовичу. Я в вашому розпорядженні… якщо, звісно, матиму змогу.
— І я теж, — додала Ліда, яка відчувала таку втому, що їй, власне, було чистісінько все одно: тільки б скоріше відпочити! І скільки ще вони сперечатимуться?.. Втім, невгамовний Артем уже знову звертався до геолога:
— Іване Семеновичу, і все-таки я не зрозумів дечого.
— Наприклад?
— Ну, гаразд, хай все буде по-вашому. І підземний простір, і все інше. Але — звідки тут це світло? Адже це не сонце… і не електрика, певна річ… і не місяць. Що ж тоді?
Геолог розвів руками:
— Ви надто багато хочете від мене, Артеме. На жаль, це мені також незрозуміло. Звісно, я можу зробити і тут деякі припущення. Але всі припущення лишаються сумнівними гадками. Ну от, наприклад, чому б не пояснити це світло якимсь радіоактивним випромінюванням в стелі підземного простору? Або постійною флуоресценцією, скажімо. Може бути таке? Може. І отаке світло поширене тут. А нагадує воно наше присмеркове денне тому, що воно розсіяне, його джерела затінені хмарами. І тому створюється враження суцільних сутінків…
— Добре, це можна прийняти, — погодився Артем. — А як же настає тоді день і ніч?
— Справді, чи дасте ви мені спокій, Артеме? Ну звідки я можу знати це? Адже я пробув тут не довше за вас.
— Іване Семеновичу, так я ж прошу тільки якесь припущення, — благав Артем. — Знаєте, хоч воно буде тільки припущенням, але все ж якось легше…
— Гаразд, спробую припустити, — посміхнувся геолог. — Взагалі свічення радіоактивної речовини може мати само по собі певну періодичність. Можливо, наприклад, що ця речовина випромінює світло тільки тоді, коли поверхня землі в цьому районі перебуває під сонячним промінням. Заряджається, так би мовити. Так, як добре відомі вам світні фарби. Втім, попереджаю, що я нічого не матиму проти, якщо вам пощастить відшукати інші, переконливіші пояснення. Здається, часу в нас вистачить… Що, Лідо, ви теж хочете щось запитати? — звернувся Іван Семенович до дівчини, помітивши її неспокійний рух. — Та що я, живий довідник вам, чи що? Гаразд, запитуйте, тільки, щоб це було вже востаннє!
Власне, Ліда не збиралася нічого запитувати; вона просто влаштовувалася зручніше, бо їй дуже-дуже хотілося спати. Але якщо Іван Семенович звернувся до неї… і справді, невже тільки один Артем може ставити питання? Зрештою, Ліда теж має своє, про яке вона вже не раз згадувала, — і там, у полі, і потім…
