Твори в п'яти томах. Том II - Владко Владимир Николаевич (книги онлайн без регистрации полностью txt) 📗
— Я, Іване Семеновичу, — вимовила дівчина напівсонним голосом, — хотіла б узнати про те, чому тут такий дивний колір рослинності. Як це може бути — трава і листя не зелені, а жовто-рожеві? Чому це?..
— Добре. Зараз придумаю якусь більш-менш підходящу причину. Це буде навіть легше, ніж усе попереднє. Від чого залежить зелений колір у земних, звичайних рослин? Від хлорофілу. Що таке хлорофіл? Зелена фарбуюча речовина, що поглинає світлову енегію сонячного проміння й перетворює цю енергію на хімічну, без чого не могли б існувати рослини. Так?
— Безумовно!
— Це все — в умовах сонячного світла. А тут сонця немає. Що сталося з рослинами? Загинули б? Ні, природа завжди пристосовується до різних, навіть найважчих умов життя. І тутешні рослини пристосувалися теж. Вони використовують замість сонячної — енергію цього підземного світла. Мабуть, саме тому на зміну звичайному хлорофілові, який не може утворюватися тут, рослини поступово виробили нову, іншу фарбуючу речовину з такими самими або подібними властивостями. Вона вже не зелена, а жовто-рожева, пристосована не до яскравого сонячного світла, а до м’якої сутінкової підземної радіації. Отже, життя пристосувалося до нових умов… Це все, що я можу придумати. Приймаєте, Лідо?
Проте Ліда не відповідала. Геолог прислухався: рівне, розмірене дихання дівчини свідчило, що вона вже мирно спала. Іван Семенович лагідно всміхнувся і заговорив тихіше:
— Оце, Артеме, сигнал, що нам треба припинити наші наукові міркування. Час спати, всі втомились. А завтра треба бути міцними і готовими до всього. Може, зараз з’ясуємо тільки одне: щодо генеральної лінії нашої поведінки…
Він кашлянув, вийняв з кишені люльку, набив її тютюном, закурив. У непевному світлі вогника, що часом спалахував, часом притухав, химерно вирисовувалися гострі риси його обличчя. Нарешті Іван Семенович заговорив — повільно і роздумливо:
— Певна річ, наш шлях лежить не в сторону Дорбатая і його віщунів. І не в сторону Сколота також. Бо він сам по собі мало чим відрізняється від свого брата. Обидва вони хочуть використати нас у своїх інтересах. Наш шлях — до простих скіфів, обдурених віщуном, до пригноблених невільників. Ось з ким ми можемо і повинні порозумітися. Хіба ми не радянські люди? Хіба може в нас бути інший шлях?
— Ні! — одностайно відповіли і Артем, і Дмитро Борисович.
— Мені здається, що нам слід добре придивитися до Варкана. Він сказав нам поки що далеко не все, що міг би сказати. Це я не в докір йому: адже, щоб довіряти, треба хоч трохи знати своїх співбесідників. А він нас зовсім не знає… Проте я думаю так: він і його товариші, такі самі молоді скіфи, мисливці і воїни незнатного походження, можуть стати нам у пригоді. А всі вони — серед друзів Сколота. Значить, нам принаймні тимчасово доведеться триматися ближче до цієї групи, а виходить, і до Сколота…
— Тактичний маневр, Іване Семеновичу? — всміхнувся весело Артем.
— Що ж, у нашому складному і небезпечному становищі досягти чогось можна, гадаю, тільки якимсь хитрим тактичним маневром, — погодився геолог. — Але Дорбатая ми переможемо. І завтра, і потім. Старий шахрай припустився великої непоправної для нього помилки: він розкрив нам свої карти! Ми знаємо його карти. А наших він не знає. Добре! Використаймо це. Все залежить від того, товариші, наскільки успішно нам пощастить здійснити завтра те, що я задумав, як ми зуміємо розіграти наші власні карти…
— Ми з Дмитром Борисовичем теж повинні знати наші плани, — зауважив Артем.
— Про це й мова. Тим більше, що в цій грі чимала роль належить вам, Артеме. Присувайтеся ближче. Задумав я ось що…
У темряві спалахувала й притухала коротенька люлька Івана Семеновича. Товариші слухали його, не пропускаючи жодного слова. Дмитро Борисович пощипував за своєю звичкою борідку й іноді нервово потирав руки. Артем часом аж підстрибував од захвату. План Івана Семеновича подобався йому. Юнак не мав жодного сумніву щодо його успішного здійснення. Яка шкода, що Ліда спить і нічого не чує!.. Ну, гаразд, тим цікавіше їй буде завтра. А може, коли вона прокинеться, розповісти їй?.. Ну, там побачимо. Поки що — слухати, слухати!
Артем дивився на геолога майже закохано.
І ще одна пара очей дивилася на Івана Семеновича з абсолютною готовністю негайно виконати перше-ліпше його доручення. Ці очі були напівзаплющені, вони дивилися, можна було подумати, навіть лінькувато, в них ледве помітно відбивався вогник люльки. Але вони бачили все чисто. І якщо Діана й не розуміла того, що казав Іван Семенович товаришам, то вона, напевне, добре відчувала тривожність цієї дивної, сповненої небезпеки ночі, за якою наближався не менш неспокійний ранок.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Артемові снився піонерський табір, в якому він кілька разів бував у дитинстві. Вільний час, дівчата й хлопці розійшлися хто куди, і барабанщик скликає їх. Звуки барабана лунають над табором, вони кличуть усіх, усіх. Але піонери щось не збираються. Вдруге, втретє лунає барабан. Він звучить настирливо, він страшенно дратує Артема. Звуки барабана наближаються, гучнішають, наче барабанщик шукає саме його, а не когось іншого. Барабанщик хоче розбудити Артема цим уїдливим гуркотінням. Юнак розплющує очі, озирається…
Дивні, звуки все ще лунають. Але Артем тепер зрозумів, що це не барабан, який снився йому. Це — щось інше. Ніби бубни й флейти разом. Звуки їх справді лунали настирливо. Ось до них приєднався ще й свист, наче хтось вигравав на дудках нескладну мелодію з кількох нот. За повстяними стінками кибитки було чути рух, там кудись поспішали люди. Артем підвівся.
Дмитро Борисович лежав на своїй повстині, обіперши голову на руки, й прислухався. Іван Семенович походжав по кибитці, заклавши руки за спину. Обличчя його було нахмурене. А Ліда? Дівчина ще солодко спала.
— Доброго ранку, Артеме, — спинився біля нього геолог. — Як спали? Як настрій? Час уже готуватися.
Артем схопився: справді, у нього ще нічого не готово! Він схилився над сумками, які приніс ще до світанку Варкан. Тим часом прокинулася й Ліда. Вона розгублено дивилася на товаришів, на Діану, що неспокійно ходила по кибитці. Ранкове світло лилося крізь круглий отвір угорі. Дівчина здивовано кліпала очима.
— Так, це не соні — нарешті мовила вона. — А я сподівалась прокинутися вдома…
— На жаль, не сон, Лідо, — озвався Артем, порпаючись у сумках. — Уставай, мабуть, скоро підемо на велику виставу.
— Саме так, Артеме, слово на місці: готується непогана вистава з великою кількістю глядачів, — посміхнувся Іван Семенович: бадьорий настрій юнака треба було підтримати. — Не турбуйтеся, Лідо, Артем дуже непогано підготувався до виконання головної ролі в цій виставі!
— Яка вистава? Про що ви кажете? — щиро здивувалася дівчина: адже вона нічого не знала про плани Івана Семеновича.
— Все, все побачиш, Лідо. А що буде цікаво, за це я тобі ручуся, — відповів загадково Артем і додав: — Пояснив би тобі все, та часу немає. Он уже йдуть по наші душі!
Справді, майже цієї ж самої миті повсть кибитки широко відкинули озброєні кинджалами скіфи, помічники віщуна. Ще два помічники увійшли в намет і спинилися біля входу. Боязко оглядаючись на Діану, в намет прослизнув учорашній перекладач, чорнявий невеличкий чоловічок. Уклонившись, він зразу почав заздалегідь приготовану промову:
— Чужинці мусять вийти з кибитки. Мусять іти на відправу. Якщо вони відмовляться йти самі, тоді їх…
— Зайві розмови. Ніхто не відмовляється. Ми готові, — перебив його археолог, сердито блиснувши очима.
Чоловічок уклонився ще раз. Очевидно, він трохи побоювався дивних чужинців, бо одступив у куток кибитки. Втім, йому треба було ще щось сказати. Він обвів уважним поглядом чужинців, переконавшися, що йому ніщо не загрожує, і почав знову:
