Стрибок у ніщо - Беляев Александр Романович (лучшие книги .txt) 📗

— Скоріше ніж… ріжте! — кричав задихаючись Ганс.

Рослина стискала його тіло, мов велетенський удав.

Текер вихопив мисливський ніж, підбіг до рослини і почав розрізати листок.

— Обережно… дивіться, щоб вона вас самого не захопила! — кричав Ганс.

Обличчя його налилося кров’ю.

Поверхневий шар листка був надто твердий для ножа. Текер кректав, тупцював біля Ганса.

— У вас руки тремтять… дайте мені! — прохрипів Ганс.

Текер передав ніж. Ганс полоснув, лист хруснув. Червона, мов кров, рідина облила Ганса і Текера. Жахливий щупалець було відрізано.

Ганс упав разом з листком. Текер відкотив Ганса, мов бочку, далі від рослини.

Спробував розкрутити, але листок не розкривався. Тільки в міру того, як витікав червоний сік, пружність листка зменшувалася, і Ганс, нарешті, визволився.

Біля нього стояла величезна калюжа соку, що почорніла і швидко затверділа.

Ганс зітхнув на повні груди.

— Спасибі, лікарю! Я думав, що цей рослинний спрут зламає мені грудну клітку. Венера, здається, кожному з нас приготувала по подарунку. Тут треба бути дуже обережним. Небезпека підстерігає нас на кожному кроці.

Ганс ударив ногою почорнілий листок.

— Плотоїдна рослина, схожа на наших мухоловок. Але час додому. Незабаром стемніє. Тільки б добратися до ущелини, там не зіб’ємося з дороги. Блоттоне! Блоттоне!..

Блоттон не озивався.

— Невже він загинув? — вигукнув Ганс.

І наче на підтвердження цього, Текер, повертаючись до ракети, знайшов у кам’яному видолинку кілька пір’їн, клаптів чорної шкіри — можливо, від крила “птеродактиля”, сліди крові.

— Чи не тут літаючий гад розправився з Блоттоном?

— Але де ж кістки? — спитав Текер.

— Такий крилатий гіпопотам може проковтнути і з кістками…

V. ПЕЧЕРНІ ЖИТЕЛІ

Ганс І Текер повернулися до вечері — до вбогої вечері з галет.

— На жаль, ми не знайшли слідів лорда Блоттона, — сумно сказав Текер.

Про пір’я і сліди крові він не згадав, щоб не ятрити серце нареченій. Очі Еллен і так були червоні від сліз.

Наприкінці вечері Цандер виголосив промову. Він говорив про те, що їхні харчові запаси майже вичерпались. Не можна гаяти жодного дня. Треба спуститися в долину, посадити город, засіяти поле, зробити запаси на зиму.

— А п-поки що чим ми будемо х-х-харчуватися?

— Доведеться жити з мисливства, ловити рибу…

— У мене пропадає всякий апетит, коли я подумаю про тутешніх літаючих гадів, — сказав Стормер.

— Не може бути, щоб на планеті не знайшлося придатних для споживання тварин, риб і рослин. Як ви вважаєте, лікарю? — спитав Цандер.

— Я вважаю, що рослини і тварини, загалом, скрізь створені з одного тіста. Білки, жири, вуглеводи… Але можуть бути і якісь невідомі нам шкідливі домішки. Адже й на Землі є отруйні рослини. Тут треба бути дуже обережним. — І Текер, незважаючи на те, що заборонив Гансові згадувати про птахів-куль, не зміг утриматися і сам розповів про гіркі пригоди своєї мандрівки.

На обличчях слухачів був жах, переляк, огида.

— Я-я-я-к же ми бу-у-демо знати, що можна їсти і чого не можна н-навіть нюхати? — спитав барон.

Текер знизав плечима.

— А як первісні люди навчилися одрізняти їстівні рослини від отруйних? Досвідом. Тільки досвідом.

— Розплачуючись за досвід життям?

— Звичайно, багато гинуло. Якби я мав обладнану хімічну лабораторію…

— Непогана п-перспектива! З-захочеш зірвати цибулю, а вона скрутить тебе; п-понюхаєш м’ясо, чи воно свіже, і здохнеш від самого тільки запаху.

— Я не переступлю порога ракети! — рішуче заявила леді Хінтон.

— Полювати і ловити рибу можна, живучи в ракеті. Навіщо нам переселятися в долину? Правда ж, бароне? — І Стормер ляснув Маршаля по плечу.

Той глузливо скривився від такої фамільярності.

— Звичайно. Наше діло старече. Леді Хінтон, містер Стормер, я, професор, єпископ, в усякому р-разі… кх… кх…

Цандер скористався паузою.

— Це неможливо, — перебив він мовні потуги барона. — Всі працездатні працюватимуть у приморській долині на полі, і носити вам сюди їжу ніхто не буде.

— Але в мене є служниця Мері.

— А в мене Жак.

— Тут, на ВенерІ, нема особистих слуг. Нас чекає дуже важка боротьба з суворою, невідомою природою. І ми повинні напружувати всі наші сили, створити міцний трудовий колектив.

— Ком… ком… комуну?

— Справа не в словах, бароне.

— Від… відмовляюсь.

— Не відпущу од себе Мері.

— А я піду! — вигукнув професор Шнірер. — І ми всі повинні йти. Працювати на землі, а жити на лоні природи. Серед мирних тварин і рослин…

— Добрі мирні тварини і рос… рос…

— Обробляти землю. Збирати врожай. Випасати отари. Харчуватися плодами землі. І ніяких машин, ніяких робітничих питань, ніяких революцій.

— Н-не піду.

— Відмовляюсь, — вторувала леді Хінтон.

— Що за тупоумна публіка! — тихо сказав Вінклер Гансові.

— Підожди, вони самі побіжать. “Хто не працює, той не їсть”. Крім того, в мене є засіб, що, напевне, вижене їх на роботу, — так само тихо відповів Ганс.

Коли суперечка була в розпалі, він вийняв великий брильянт і, ніби ненароком, покотив його по столу, перед очима леді Хінтон.

— Звідки це у вас? — підозріливо спитала вона, вмить змінивши тон.

— Знайшов на дорозі, леді.

— Брильянти на дорозі не валяються. Може, в-вене-ріанка загубила? — глузливо кинув барон.

— Можливо, — відповів Ганс. — Венеріанки, очевидно, дуже неуважливі жінки. Такі камінчики ми подибували на всьому шляху. Ось, полюбуйтесь, будь ласка! — Ганс засунув руку в кишеню і висипав жменю великих самоцвітів. Потім вийняв з похідної сумки великий злиток золота і недбало кинув його на стіл. — Вони тут валяються на кожному кроці.

— Золото! Алмази! Брильянти! Смарагди! — вигукнула леді Хінтон, навалюючись на стіл і простягаючи руки до купи самоцвітів.

Стормер почервонів. Барон зблід. Очі єпископа пожадливо блиснули. До коштовностей потяглися тремтячі руки, товсті, порослі рудим волоссям, — Стормера; блідо-сині, з надутими венами, — барона; пухкі — єпископа; тонкі, з довгими пальцями і рожевими нігтями — Делькро… Товсті, тонкі, червоні, білі пальці сплелися в живий клубок. Пасажири важко дихали, розгрібали купу, відштовхуючи чужі загребущі руки.

— Брильянт! Шістдесят каратів!

— Вісімдесят!

— Дайте мені!

— Та віддайте ж!..

— Я тільки подивлюся!

— А оцей! Яка краса!

— На п’ятдесят тисяч фунтів!

— Мільйон!

Леді Хінтон затиснула в руці справжнісінький брильянт. Навіть Еллен забула про свою печаль і дивилася на це несподіване багатство мов зачарована.

Дорогоцінності швидко розійшлися по руках. За самородок золота спалахнула запальна суперечка.

Ганс розсміявся.

— Не будьте, панове, пожадливими, — сказав він. — Запевняю, що кожен з вас може набрати цього каміння і золота цілий мішок. Сумніваюсь тільки, щоб ці витребеньки збагатили вас.

— Це не витребеньки, юначе! — повчально промовила леді Хінтон, не зрозумівши Ганса.

Вона все ще жила в світі земних цінностей.

— Де ви це все знайшли? — спитав Стормер, притискаючи до черева під полою піджака злиток золота.

— Я вже сказав вам: на дорозі. Коли йшли до затоки. І якщо ми переселимося туди…

— Звичайно!

— І якнайшвидше! Що ви скажете, леді? Оце Венера! Оце планета! Недарма її назвали іменем богині краси. Ні, заради цього варто було летіти в зорельоті. Хай йому біс, ми станемо багаті, як крези! Та що крези! Крези проти нас будуть старцями…

— А завтра нам нема чого їсти, містере крез, — повернув Цандер розпалені голови до сумної дійсності.

— Геть золото! Геть дорогоцінності! — раптом закричав Шнірер. — Це валюта! Мати спекуляції! Це боротьба! Це кров!.. — І він знову завів нескінченну розмову про свою пасторальну ідилію. — Але я проти комуни, проти централізації населення. Я вже казав ще на Землі про те, що занапастило Німеччину. Община Берліна, котра непомірно розрослася. Ми самі створили знаряддя, яким скористалися екстремістські елементи. Геть централізм! Ми створимо хутори. Приватні господарства на національній основі.