Стрибок у ніщо - Беляев Александр Романович (лучшие книги .txt) 📗
На півострові, вкритому буро-зеленою травою, велика площа для посіву і городу. Проте ґрунт неоднаковий: є заболочені місця, є піщані дюни, вихід граніту. Але і є і жирний чорнозем.
Надвечірнє сонце виглянуло крізь хмари, освітивши групу людей на фоні червонуватих скель.
Який жалюгідний вигляд мають ці мільйонери, що мріють стати королями на “новій землі”!
По-королівському велична на Землі, тут леді Хінтон у підіткнутій мокрій сукні, з брудними, опухлими, червоними норами, з розпатланим сивим волоссям ніби осіла і стала схожа на перекупку. Лорд-єпископ немов прилетів на Венеру прямим сполученням з лондонських нетрів. Йому до пари був барон. Ніхто на Землі не повірив би в його багатство, хоча б у колишнє, і в його баронство.
— Треба подумати про ночівлю, громадяни, і вибрати печеру, — сказав Ганс.
— П-п-пе… пе-печерні люди… Д-докотилися…
Зазирнули в. одну печеру. Волого, мокро, дзюрчить вода. Далі! В другій сухіше, але вона мала. Третя — от-от обвалиться: над нею нависла ціла скеля мокрого, сточеного підґрунтовими водами пісковика. Четверта — хороша, велика, міцна, зручна. Від неї відгалужуються кілька бічних печер, ніш, ходів.
— Треба оглянути ці ходи: чи не живуть у них якісь мешканці, — сказав Ганс. — Вінклер, засвіти ліхтар, ходімо.
Ледве світло ліхтаря проникло в печеру, як звідти з сухим шелестом вибігло щось схоже ар земну стоногу. Велетенська сколопендра була майже біла і трохи тонша за телеграфний стовп. З незвичайною спритністю вона промчала через велику печеру і зникла в бічному ході. Вслід за нею майнув десяток п’ятиметрових “малят”.
Жінки скрикнули і відбігли далі від печери.
Світло ліхтаря впало на “таргана” з двометровими волохатими лапами. “Тарган” ворушив півметровими вусами, втупивши в Ганса чорні завбільшки як яблуко очі. При цьому він тихо свистів. Вінклер торкнув Ганса.
— Чи не краще нам піти звідси? Мабуть, на Венері жодна печера й нора не пустують.
У темряві в усіх кутках печери щось ворушилося, шаруділо.
Сипалося дрібне каміння. З бічних печер долинали дивні звуки, наче кашляв кінь або тяжко зітхала корова.
— Так, — погодився Ганс. — Першу ніч нам доведеться провести під дощем. Це хоч і неприємно, але безпечно. А завтра ми візьмемося за виселення всіх багатоногих жильців.
На щастя, ніч випала надзвичайно тиха. Тільки оддалік шумів без угаву прибій. Нестерпно душно, жарко. Повітря густе і таке щільне, що важко дихати. Голова паморочиться. Палахкотять заграви вулканів. Гаряча, багрова ніч…
Ганс спить чуйно. Прислухається до найменшого шелесту і звуків. В мозку прокидаються стародавні інстинкти первісної людини, яку вночі підстерігали тисячі небезпек… Крізь напівзаплющені очі юнак бачить світло. Трохи розплющує повіки… В повітрі літають сліпучо-яскраві кулі. Все нові й нові кулі завбільшки як яблуко, як кавун з’являються в нічній темряві, безгучно шугають, шугають, опускаються і підіймаються.
І раптом одна куля розривається з оглушливим тріском. Всі прокидаються, скрикують. Гра сяючих куль. Наче хтось невидимий перекидається ними.
— Що це?..
— Мабуть, кулясті блискавки, — каже Текер. — Повітря тут надто насичене електрикою.
Піщинки сухо тріщать, немов пересипаються, хоч лежать нерухомо. З стволів рушниць зриваються з тихим тріском сині іскри. Як в охолодженому, перенасиченому вологою повітрі виділяється водяна пара, так і в цій перенасиченій електрикою атмосфері народжуються іскри, кулясті блискавки. Ганс підняв угору руку, розставив пальці, і на їх кінцях заскакали вогники. Красиво, але моторошно! Волосся на голові встає і потріскує, наче його розчісують невидимим каучуковим гребінцем.
У горах течуть потоки розпеченої лави. Вона горить тьмяним багровим полум’ям і поступово застигає.
В повітрі безшумно літають рої великих комах. Над ними також тихо ширяють, немов чорні покривала в повітряному вихорі, нічні хижаки, мабуть, тутешні “кажани”. Все невідоме, незвичайне, лякає новизною…
Крик у горах… Схожий на людський. У відповідь йому лунає звірине ревіння в лісах, по той бік затоки…
Зникли кулясті блискавки. Полетіли комахи, птахи. Світає…
Зітхає барон, леді Хінтон вторує йому, шумно позіхає, Стормер. Сон тікає від очей. Нікому не спиться… Ганс і Вінклер тихо розмовляють, обговорюючи план виселення “нечистих”.
Удосвіта взялися до роботи.
Входи в малі печери, щілини, лази заклали — замурували гадів. Аз великих бічних печер почали викурювати мешканців. Посеред головної печери викопали яму, наповнили її нафтою, підпалили. Пасажирів попередили — забратися якнайвище на скелі: зараз з усіх щілин полізе нечисть.
І справді полізли. Таргани завбільшки як добра вівця. Багатоніжки сплющеними, як у змій, головами І з клешнями, горбаті павуки, чотириногі стрибунці, змії, прозорі, жовті, мов янтар, з очима, наче в риб-телескопів.
Вилізли великі гади, розповзлися по сусідніх печерах, потім поповзла дрібнота, сиві мокриці завбільшки як кролик, червоні черви, що котилися колесом, мордаті “риби” на ластах, які вихилялися, наче морські леви… Здавалося, не буде кінця цій процесії, немов породженій кошмаром ночі. Яка сила-силенна творчих задумів природи! Скільки спроб, експериментів. Яка невичерпна фантазія в шуканнях найкращих форм, найбільш пристосованих до життя!..
Люди сиділи на камінні, не рухаючись, затамувавши подих. Що це? Сон чи маячіння хворої уяви?
Відгриміла гроза. День давно настав. Повітря розрядилося від електрики.
Тільки опівдні припинилося переселення гадів. Догоріла й нафта. Яма ледве курилася. Вінклер, Ганс, Текер і Пінч обережно ввійшли в печеру. Скрізь трупи гадів і комах. Деякі ще звивалися, корчилися, ворушили вусами, дриґали ніжками — а “ніжка” такого павука довша за ногу людини.
Неприємна робота, але сяк-так вичистили печеру, відтягли трупи геть, нафтову яму засипали. Тепер можна жити в печері.
Але жінки не погоджувалися.
— Краще під відкритим небом, під дощем ночувати, ніж у печері. Тут заснеш, а вночі нові гади налізуть.
— Не налізуть, — заспокоював Ганс. — Ми навколо печери ям накопаємо, нафтою наповнимо і вночі запалювати будемо. Всі гади вогню бояться, близько не підповзуть.
Але жінки все одно відмовлялися. Проте коли вночі почалася неймовірна злива, вони теж увійшли в печеру.
Покінчивши з житлом, почали думати про їжу. їсти більше нічого. Треба йти промишляти на берег.
— Сильний прибій, — сказав Текер, — мабуть, викинув на берег багато риби, молюсків. Думаю, нам пощастить знайти їстівних.
Пінч змайстрував вудку. На промисел пішли Пінч, Ганс, Вінклер і Текер. Жінкам доручили зробити постелі з м’яких мохів і лишайників, їх багато росло на схилах гір. Еластичні, м’які, теплі, не гірші за перини. Від ґрунту легко відриваються. Тільки краї нерівні, обрізати, надати форму — і готова постіль. Стормера і Уеллера, озброївши рушницями і ножами, лишили допомагати жінкам і для охорони.
Ловити рибу вудкою Пінчу не довелося. На березі риб, ракоподібних, м’якотілих слимаків лежало дуже багато. Треба було тільки вибрати те, що не встигло зіпсуватися. Гниття тут відбувалося дуже швидко. Запах падла мандрівники почули ще за кілометр від берега. Вздовж лінії прибою ходили зграї безкрилих птахів, схожих на пінгвінів. Оддалік птахи здавалися людьми, вони й на зріст були не нижчі за людину, ходили поважно, перевальцем і голосно кричали. Ганс помітив, що й птахи уникають падла — вибирають свіжих риб, які ще тріпотять.
Птахи були дуже мирними і зовсім не боягузливими. Мандрівники підходили до “пінгвінів”, гладили їх. Вони з цікавістю оглядали людей. Незабаром птахи і люди ходили поруч, штовхаючись, як на базарі.
За величезною стіною прибою, що розбивався об пасмо скель, океану майже не було видно. Зрідка над гребенем прибою здіймалася велетенська голова якогось “завра”.
Важко було дихати від трупного запаху.
Ось на берег викинуло плескату скойку завбільшки в човен. Цю не донесеш. Ось другу — як чайна таця. Відтягли вбік. Величезна панцирна риба мало не збила з ніг Пінча. Вона ще судорожно билася. Відтягли і її. Ця вже, напевно, свіжа. Велика, кілограмів двісті… Ні, не донести… Довелося вибрати меншу. Вінклер і Ганс взяли на плечі рибу, Пінч і Текер понесли “устрицю”.
