Бот - Кидрук Максим Иванович (книги бесплатно без регистрации полные .TXT) 📗
Ненароком зачепивши простирадло, програміст потягнув його на себе. Захист з того вийшов ніякий, та раптом щось важке й холодне буцнуло йому в око. Пістолет! Ризикуючи підставити шию під ніж, хлопець підняв руку і намацав «Беретту». Тремтячим пальцем зняв запобіжник і приставив ствол до ніздрі нападниці.
Ребекка заверещала. Тимур, не думаючи, тричі поспіль натиснув на спусковий гачок. Глухі постріли струсонули кімнату. Голову дівчини три рази відкидало від дула. Ніж випав з її руки. Після того як третя куля ввігналась в обличчя, тіло Ребекки обм’якло і Тимур з відразою відкинув його вбік.
Кілька секунд він просто лежав, оговтуючись.
Та це ще був не кінець.
Хлопець напружився, коли калюжею світла, що виливалась з коридору, прошмигнула чиясь тінь.
— Виродки! — процідив Тимур і навмання пальнув у прохід. Він уперше подумав про те, що не вибереться живим з Атаками. Куля дзиґнула, зрикошетивши від стіни.
— Це я… — долинув з-за одвірка спокійний голос Хедхантера. — Не стріляй.
Тимур важко дихав, все ще тримаючи «Беретту» на витягнутій руці.
— Не стріляй. Чуєш, супермене? — повторив Ріно. — Я заходжу.
Справа у дверній проймі вигулькнула голова південноафриканця. Він, як міг, широко розкрив дрібні круглі очі, звикаючи до півтемряви у спальні. Зрештою розгледів хлопця і оголене тіло вбитої чилійки.
— О, братан, бачу, ти непогано проводиш час! — глузуючи, гмикнув Хедхантер.
Тимур роззирнувся. Підлога та ліжко забризкані кров’ю. По центру, задерши розквашену голову, лежить Ребекка. Навіть мертвою вона не втрачала своєї викличної краси.
— Іди ти в жопу, — програміст втомлено схилив голову і опустив пістолет.
— А глянь, що в мене є! — Ріно зайшов у кімнату і ввімкнув світло. У правій руці він тримав за волосся відрізану голову професора Ємельянова. Ще свіжа — з шиї на ламінат капотіла кров.
— Що це за дурнувата манера постійно відрубувати голови? — українець відреагував доволі мляво. Навряд чи після останніх трьох днів у світі знайдеться хоч щось, що могло б його здивувати. — У тебе що, якісь комплекси з дитинства? Невже не достатньо просто його вбити?
— Нє, — Хедхантер удавано нахмурився. — Ти прикинь, підловив засранця, коли він лаштувався випустити ботів з «EN-2»! Мудак хвицався, як теля.
— Друга машина… — промурмотів Тимур, хитаючи головою. — Вся друга машина.
— Добре, що ти сам розкумекав.
— А Ребекка?
— Вона час від часу трахалася з Кацуро, іноді не гребувала моїми хлопцями. Гадаю, хтось із них — японець, Донґі чи Френкі — накачали її тою сірою гидотою.
Тимур похолов:
— Але це означає, що будь-хто з нас може бути зараженим…
Хедхантер підійшов до нього і простягнув руку:
— Вставай. Сидячи тут, ти нікого не вилікуєш.
— Як ти здогадався? — почав розпитувати українець.
Ріно вправними рухами перев’язував покремсане передпліччя Тимура.
— Того дня, коли тебе привезли з Антофагасти, я оглянув другий «Туарег». Той, який атакували в ущелині, пам’ятаєш?
— Звісно.
— Мені стало цікаво, як мої хлопці відбилися, а розпитувати я не люблю.
— І?
— Багато дивного було. Я думав, їх застукали зненацька, думав, боти обстріляли їх та й по всьому, ми ж чули постріли.
— Так.
— Вели вогонь не боти, — Ріно зиркнув Тимуру у вічі, ніби запитуючи, чи він розуміє, що це означає. — На машині не було жодної подряпини, сліду від кулі чи шроту. Це мої рубаки пробували відгавкуватися, відкривши пальбу. Я запитував себе, чому, маючи на руках стволи, боти ними не скористалися? «Малюки» вміли стріляти, та попри це знову скористались камінням. Чому? — амбал зробив паузу, а тоді сам відповів на своє питання: — Вони не збирались нікого убивати, Тимуре. Боти поцілили у мого гереро і обкидали джип, аби відігнати мене й Джеффрі від ущелини, розділивши колону. Це їм, природно, вдалося. Тоді вони налетіли на другу машину і скропили всіх, хто в ній був, тим сірим слизом.
— Певно, після «контактів» із селянами з Сан-Педро вони добре знали, як діє розчин, — підтакнув Тимур.
Хедхантер закінчив обмотувати руку програміста і дбайливо зав’язував останній вузол.
— У Нахаса, гадаю, сталося передозування. І його просто викинули по дорозі, — додав він.
— А як ти додумався до того, що боти накачують розчином селян? — спитав хлопець.
— Я почав думати про це після зустрічі з Віллом Ноландом чи… радше з тим, що від Вілла лишилося. Пам’ятаєш?
Тимур кивнув.
— Він був сліпий і попри це кинувся переслідувати нас. Щось керувало американцем. Гадаю, кілька ботів залягли поміж довколишніх скель і «вели» його на нас із Джеро. Таке було можливо тільки в тому разі, якщо Вілл став таким самим, як вони. Став одним зі зграї. Я довго не вірив, але почав підозрювати, що його інфікували… А ти?
— Такі думки проскакували давно, але якось не вірилося, — Тимур стиснув кулак і покрутив рукою. М’язи пропікало вогнем. — Про екіпаж з другої машини додумався тільки сьогодні, за секунду до того, як вона, — хлопець з відразою покосився на мертву чилійку, — стрибнула на мене… Чому ти раніше нічого не казав?
— То були лише припущення. Я непокоївся ще з того часу, коли знайшов рацію. Вона спокійнісінько лежала на панелі під лобовим склом «Туарега». Хай які мої хлопці були налякані, не почути її було неможливо.
Тимур скрушно зітхнув.
— Вони не чули, бо людей у машині тоді вже не було.
— Ага. А потім, в якийсь момент усе склеїлося докупи: моя зустріч з Віллом, загибель Джеффа, засідка біля Пурітами… Останнє, що переконало мене, — зникнення світла під час того свинства, яке замутили ви з тою французькою дівахою.
— Поки ти не розпочав стрілянину, свинством навіть не пахло. Подумаєш, боти зайнялись онанізмом.
— Ет, яка зараз різниця. Словом, коли Ральф сказав про останні вісті від інформатора, я не здивувався. Ставало очевидно, що на боці «малюків» виступає союзник, і цей союзник засів посеред нас.
Ось так усе стало на свої місця. Боти дізнавались про плани людей, щойно вони були задумані, витягуючи інформацію через власні «вуха» й «очі» у лабораторії. Через Кацуро вони винюхали про вилазку Ріно та Джеффрі, а згодом — про нічну газову атаку. Водночас «малюки» не переставали накачувати наноагентами селян з Сан-Педро, отримуючи доступ до їхніх думок, волі, свідомості. Таким чином боти довідались про засоби хімічного захисту, а також (від одного з вірних псів Макаки) про маленького Джеймі, який допоміг дістати альдостерон і протигази. Люди слугували невичерпним джерелом інформації, ставши для ботів чимось на кшталт інтернету. Боти лізли в їхні голови, як тільки натрапляли на щось незрозуміле, точно так само, як ми кидаємося в «Google» чи «Yandex», почувши незнайоме слово чи назву. Як і світова мережа, людські голови не завжди давали правдиву інформацію, та все ж її було достатньо, аби пришвидшити розвиток «малюків» у десятки разів.
— Що тепер? — глипнув на Ріно Тимур.
Здоровань перезаряджав частково спорожнілу обойму «Беретти».
— Треба провести зачистку. Визначити, хто є хто.
— Кацуро точно заражений.
— Ну, це очевидно. Я чомусь не думаю, що він — єдиний.
— У тебе є припущення, як перевірити решту?
— Не знаю, — ґевал знизав плечима, — може, битиму їх по черзі, поки не зізнаються.
Незважаючи на нервове напруження, Тимур посміхнувся:
— Ріно, це навряд чи допоможе. Ти мені пробач, але це хибний метод.
— А як інакше? — розвів накачаними руками південноафриканець. Іншими методами він володів слабо.
Хлопець замислився.
— У корпусі «EN-2» є так зване «крісло покути» — фактично, знаряддя для тортур. На ньому ботів карали за погано виконані завдання.
— Не розумію, — торкнувся лоба Ріно.
— Там є апарат з мідними котушками, щось типу того, він може генерувати магнітне поле великої потужності. На нормальну людину воно ніяк не подіє, зате бот… або заражений відчуватиме сильний біль. Під дією магнітних хвиль нанороботи будуть прагнути відірватись від мізків. Безперечно, це якось проявиться. Принаймні мімікою. Може, вони кричатимуть…
