Бот - Кидрук Максим Иванович (книги бесплатно без регистрации полные .TXT) 📗

— Будь пильний, фелла. Коли вони зрозуміють, що ми збираємося робити, то будуть здатні за все. Не ведись на їх витівки.

— А що, як ми помиляємось?

— А що, як вони всі до одного заражені? — парирував Ріно. — Якщо ти відмовишся допомогти, я розстріляю їх усіх прямо тут, під вікнами їдальні. Я не хочу ризикувати, фелла. Я надто люблю це життя.

— Добре… Гаразд… Не квапся. Я зроблю все, що треба.

— Тоді жени до «EN-2» і відкривай хідник.

Неонові лампи зрідка дзизкали, цідячи з-під стелі м’яке світло. Якась одна дратівливо блимала.

Троє чоловіків та дві жінки вклякли біля стіни, зчепивши долоні за головами. Хедхантер завмер напроти, тримаючи «Ремінгтон» з легким нахилом уперед.

Тимур возився з електричним щитком, вишукуючи, де вмикається «крісло покути». Вряди-годи на нього накочувалися масні хвилі паніки. Українець розумів, наскільки хистке й непевне їхнє становище. Ральф і Кацуро могли ховатися будь-де (він припускав, що канадець також заражений). Маючи доступ до зброї, ключі від дверей, паролі від усіх систем, ті двоє, по суті, ставали господарями становища. Перед очима Тимура раз за разом зринала невтішна картина: канадець з молодим японцем вриваються у залу і відкривають шквальний вогонь. Якщо серед припертих до стінки є хоча б двоє інфікованих, їм із Ріно кінець. З дробовиком та куцим пістолетом вони приречені.

Зрештою, перепробувавши дві третини вимикачів, хлопець натрапив на потрібний тумблер. Табло біля крісла, над яким нависав генератор магнітного поля, мигнуло синіми цифрами. Лампочки коло затискачів на підлокітниках та передніх ніжках крісла засвітилися червоним.

— Готово, — Тимур говорив тихо, боячись видати хвилювання, що аж плюскало в підгорлі.

— Окей, — вичавив Ріно.

Південноафриканець також нервувався. Побачивши це, Тимур пережив новий напад млості. «Ми не впораємось… — гадючилося у його голові. — Ми не можемо слідкувати за всіма!» Хлопець подумав, що розстріляти всіх п’ятьох було б не найгіршим рішенням. Прикінчити їх, самим стрибнути у джип і звалити до дідькової матері. Але тут-таки засоромився. Він сам міг стояти поміж них, сконфужений і переляканий, не до кінця розуміючи, що відбувається.

— Окей, — луною повторив українець, — з кого почнемо?

— Тіану… бери її першою, — круглі оченята Ріно танцювали, мов у одурілого.

Сунучись боком, Тимур перемістився до крісла. Ось тепер починалося найважче. Ріно нічим не допоможе, бо не зводитиме очей з чоловіків і жінок попід стіною. Тимур мусить самотужки всадовити Тіану на крісло, замкнути кайданки на зап’ястках та щиколотках, а тоді ввімкнути апарат. А що, як жінка пручатиметься? Хлопець відчув, як долоні пітніють, а пістолет важчає, немовби всі порожнини в ньому заливає гарячий свинець.

«Ми не впораємось… не впораємось! Їх надто багато».

— Тіано, — окликнув він, — я хочу, щоб ви підійшли і сіли на крісло, — рот пересох, слова ламалися і вилітали по частинах, гострими осколками.

Бразилійка схлипнула. Плечі здригнулися. Але з місця не зрушила.

Тимур усвідомив, що жінка на межі істерики. Або ж удає, що на межі.

— Повернись обличчям, курво! — ревнув з іншого кутка кімнати Ріно. — Решта — ані руш!

Тіана повернулась. Очі — безбарвні й закостенілі. Втуплені в нікуди. По щоках течуть сльози. Чи то через відсутній вираз обличчя, чи через розпатлані, місцями посивілі пасма, вона була схожа на божевільну.

— Не опускай рук, — гаркотів далі Хедхантер, — і роби все, що накаже українець.

— Що ви задумали? — голос бразилійки звучав криво, немовби із завадами. Немовби крізь нього щось пробивалося.

Тимур глитнув слину. Між лопатками закололо холодом.

Вона ж чудово знає, для чого призначається крісло. Невже досі не здогадалась? Чи це просто гра? Чи це…

— Тіано, все, що від вас вимагається, — сісти в крісло. Будь ласка, — сказав Тимур.

Шаркаючи, жінка підбиралася до хлопця. Враз її очі ожили:

— Тимуре, — хрипнула вона, — Тимуре, опусти пістолет… Ми всі тут показилися. — Тіана подолала половину відстані від стіни до «крісла покути». Тримаючи її на мушці, Тимур позадкував. — Для чого все ускладнювати, Тимуре? Кейтаро немає, ніхто більше не тримає тебе тут, — її погляд потьмянів. — Я розумію, що ти відчуваєш після смерті Джеффрі та Алондри… після всіх цих смертей… Я, як і ти, хочу додому. Я так втомилася…

Раптово жінку затрясло, її очі закотилися. Вона розчепірила долоні і витягла обидві руки вперед. Не розвертаючи «Ремінгтон», Ріно краєм ока назирав за Тіаною, відчуваючи, як страх знову й знову вкручує йому в гепу охолоджений майже до нуля Кельвінів штопор.

Тимур заціпенів, немов влитий у бетон. Сумніви пропікали його наскрізь. На відміну від агресивної Бекки, Тіана виглядала жалюгідно: змучена, розбита, зламана. Від неї віяло розпачем. Безумом. Аж ніяк не небезпекою. Та чи можна цьому вірити?

— Тіано, просто присядь на крісло, — нерівним голосом повторив Тимур.

Алан, Оскар і Лаура обернули голови — з-попід випнутих ліктів злякано спостерігали за українцем та бразилійкою. Тільки Ґотто слухняно впирався носом у стіну.

— Дайте мені спокій, душогуби, — просичала Тіана, конвульсивно змахнула руками, подалась уперед і…

Наступні кілька секунд Тимур не дихав. Хлопець бачив, як жінка, нахиляючись, падає і простягує до нього руки. Погляд закарбував сині вени на пігментованій шкірі, вирячені й заплакані очі, скривлений рот. У вухах задзвеніло від внутрішнього тиску. Ще мить — і вона дотягнеться, вона схопить його.

Вигук «Стріляй!» долинув звідкись здалеку. Немовби його та Ріно розділяла гірська ущелина.

Тимур не думав. У нього був час, але він не хотів приймати рішення. Мозок у таких ситуаціях надає перевагу спонтанним діям. Заплющивши очі, хлопець натис на спусковий гачок.

Ляснув сухий постріл. Хтось із чоловіків біля стіни тихо скрикнув. Майже беззвучно тіло Тіани розпласталося на підлозі за півметра від програміста. І тільки тоді Тимур розкрив рота і, голосно кавкнувши, хапнув повітря.

Опускаючи пістолет, він дивився на тіло бразилійки, з-під якого, немов щупальця, розповзались струмки крові. За мить до того, як усвідомити, що тільки-но розстріляв другу жінку за ніч, Тимур почув, як поміж ударами серця почав проступати зловтішний внутрішній голос. «Вона спіткнулась, просто оступилася, — здавалося, сам диявол шавкотів у хлопця в голові, — а ти вбив її… ти застрелив невинну жінку».

— Тепер ти, жабоїдко, — виплюнув Ріно, повівши стволом у напрямку Лаури.

Психіатр рвучко повернула голову в інший бік і глянула на амбала.

— Не треба, — ледве ворушачи землистими губами, стала благати.

Тимур не рухався. Не ворушився взагалі, втупившись на тіло мертвої бразилійки. Він наче впав у кататонію [108].

— Та що з вами таке?! Ріно! Тимуре! — не витримавши, викрикнув Алан Ґрінлон.

— Стули пащу!!! — осатанів Ріно.

Задерши дуло рушниці, Хедхантер пальнув у стелю.

Згори посипались білі уламки підвісної стелі. Закривши вуха, Лаура осіла. Штаєрман, прикусивши губу, стримував схлипування. Зсередини по холошах його джинсів розповзались дві вологі плями. Чилієць обмочився.

— Відійди від стіни! — скомандував ґевал Лаурі.

Гучніший постріл з дробовика вивів Тимура із заціпеніння. Українець звів голову.

— Не стріляйте, я прошу, — трусячись, белькотіла Дюпре.

— Сядь у крісло! — несподівано голосно гаркнув Тимур. Йому хотілося репетувати на все горло, тільки б заглушити той гадючий голос у голові: «Вона не кидалась на тебе… вона спіткнулася… а ти вистрелив… вистрелив… вистрелив!»