Останній сигнал - Росоховатский Игорь Маркович (книги серия книги читать бесплатно полностью txt) 📗
Я рахував і рахував, пам’ятаючи другу заповідь Творця. І нарешті відкрив і сформулював перше правило останньої гри. Воно вразило мене, бо суперечило деяким пунктам Програми. Я міг би стерти його з пам’яті, забути, та як не доповісти про нього Творцеві? Знову й знову я перевіряв свої логічні висновки, описував їх рівняннями. Працював на грані знемоги. Могли відмовити найголовніші блоки. Та заради Творця, заради любові до нього я готовий на все.
Уже вдалині виднілося місто, яке мені наказано було розгромити. Але до цього часу я відкрив не лише перше правило гри, а й зробив висновки з нього, що становили основний закон будь-якого діяння. Порушення закону вело до неминучих і незворотних наслідків. Негайно повідомити про це Творця!
Я загальмував правий двигун ракети, почав робити розворот. Й одразу ж відчув опір Програми. Діоди не пропускали сигналів, блокували деякі канали. Чийсь голос, трохи схожий на голос Творця, пробився крізь радіошуми: “Вперед, тільки вперед!” Але я вчасно згадав шосту заповідь: “Не створюй собі кумира з голосу, який збиває з траєкторії”. Певно, це був голос противника, який підробився під голос Творця. Адже не міг істинний Творець не захотіти дізнатися про моє відкриття, примусити мене діяти проти першої та другої заповідей.
З радіоприймачів безперервно надходили сигнали, команди, зашифровані різними кодами. Іноді було дуже важко чинити їм опір. І тільки непохитна любов до Творця допомогла мені вистояти. Зосередивши всю свою волю в одному наказі, я зумів вимкнути радіоприймачі і запустити двигуни на повну потужність.
Я вів ракету назад, не витративши жодної боєголовки, — гордий і задоволений з себе, торжествуючий. Нарешті я зрозумів геніальний задум Творця!
Я вже уявляв, як запитально глянуть на мене системи живих лінз, як збільшаться діафрагми-зіниці. Тоді скажу, втіливши в свої слова всю силу відданості:
— О, мудрий і незрівнянний Творець, я зрозумів і звершив твою невисловлену волю, самостійно відкрив і сформулював той закон, який, без сумніву, вже давно відкрив і розум природний, бо таким є об’єктивний шлях будь-якого розуму. Це дійсно основний закон життя, і він формулюється так: ДОБРО РОЗУМНЕ, А ЗЛО НЕРОЗУМНЕ. І ще я сформулював перше правило смертельної гри: ХТО ПОЧИНАЄ, ТОЙ ПРОГРАЄ.
Ось і знайомі контури бази на горизонті. Назустріч летять ракети-перехоплювачі. В чому справа? Не впізнали свого? Прийняли за чужу ракету? Я міг би дізнатися про це, якби знову увімкнув приймачі. Але тоді втрутяться сторонні голоси, які збивають із траєкторії. “Не створюй собі кумира з голосу, який збиває з траєкторії”. Доводиться знищувати перехоплювачі лазерним променем.
Роблю розворот над будинком, де міститься кабінет Творця. Ось вікно, через яке можна влетіти просто до Нього. О, з яким нетерпінням жадаю зустрічі з Ним, як багато важливого і невідкладного треба повідомити!..”
…Спалах світла осліпив його. Незважаючи на всю швидкодію, найдосконаліший мікрокомп’ютер БМ-115-Х не встиг усвідомити, що означає цей вибух…
ЗАКОН ЗВОРОТНОСТІ
Оповідання
…Колись ми з ним фехтували паличками на лузі, і зараз промінь, що пробився крізь шпарку, видасться не рятувальною линвою, а шпагою, якою можна проштрикнути зрадника. Як ти дійшов цього, бравий відчайдушний Вітько Ріжок, капітан нашої футбольної команди? Що з тобою сталося? Чому ти з ними — проти своїх? Адже тебе навіть не катували, як Петра, а він же нічого не сказав і під тортурами, він не назвав їм твого імені, не знаючи ще, хто зрадив його та інших…
Не можу лежати на правому боці — зламане ребро впирається в нутрощі — нічим дихати. На спині також не влежиш — на ній поліцаї вирізали зірку. Одне лише положення тіла ще прийнятне для мене — напівлежати на лівому боці, спершись головою та плечем об стіну. Лишилося недовго. Незабаром почую кроки… Промінь-шпага забарвлюється в золотавий багрянець.
Невже ніхто не дізнається про тебе, Вітько? Я написав записку Скорику і заховав під каменем. Та вони можуть знайти її. На стіні написав кров’ю “Віктор Ріжок — зрадник”. Але напис вони зітруть. Скільки ж лиха ти ще накоїш, колишній “мушкетере”?
Промінь стає яскравішим, ніби розжарюється, багрянець поступово зникає, пил кружляє в золотавих струменях світла. Ні, такою блискучою шпагою тебе, Ріжок, вбивати не варто. Мотузяний зашморг на широкій базарній площі — то для тебе. Щоб всі бачили твої руді метушливі очі, зраднику. Як сповістити нашим? Хто повідомить? Адже, крім мене, ніхто не знає, що сталось. У загоні Діда тебе мають за героя. Складати ж легенди ти майстер.
Кроки… По мене… Щось прокричав конвоїр, брязкають ключі, замок, риплять двері. Промінь зникає…
Мамо, сестричко, пробачте, що я не встиг останньої хвилини подумати про вас, попрощатися, хай би й подумки. Все це через зрадника, який частенько бував у нас вдома. Пам’ятаєте, мамо, ви пригощали його чаєм, підкладали коржики, поглядаючи на мене — як реагую, чи не скуплюся? Прощавайте, мамо, Ніно…
Чорна тінь навскіс лягає на позолочену підлогу.
Намагаюсь підвестися. Гостре залізо протинає плече.
— Беріть його попід руки. Сам не встане.
— Важкий, — бурчить хтось із поліцаїв.
— Вовча балка недалеко, — заспокоюють його.
Чорне пасмо чуприни приклеїлося до широкого, ледь увігнутого чола.
Що, Вітько, упрів, моторошно-таки? Повертаю голову і дивлюся тобі просто в вічі — це все, що я зараз можу. Відзначаю, що твоя повіка починає смикатися, наче в курки, — ти ніколи не витримував мого погляду, з першого класу я міг тебе пограйки передивитися.
— Зраднику, — кажу, не пізнаючи свого голосу, — наші з тобою поквитаються.
Він не відповідає, але хтось із поліцаїв сміється. Долинає наче здалеку:
— Ти вже не скажеш. А крім тебе, хлопче, нікому.
— Дізнаються! — хриплю, спльовуючи грудками слину. — Кожен з вас, нелюди, дістане своє!
— А тобі що до того? — цікавиться хтось із лакуз позад мене. — Тебе вже по хвилині не буде. Кидайте його з урвища, нехай собі летить.
Я знаю Вовчу балку і це урвище. Тут добрих вісім метрів, а внизу — каміння.
— Е, ні, — вигукує Вітько і повторює: — Ні, ні!
Невже щось прокинулось у ньому, заговорило?
І знов:
— Ні, не треба. Він, чортяка, живучий. А раптом?.. Спершу пристрелимо!
Чорне пасмо на мокрому від поту чолі. З-під курячої повіки зблискує руде око.
— Стріляй сам для гарантії. Тримай!
Замість світло-карого — чорне око. Вмить воно стає криваво-чорне, з нього виривається полум’я. Чому не чутно пострілу?..
…Коли я прокинувся в холодному та липкому поту, ця думка не полишала мене: “Чому не чув пострілу?” За мить зрозумів. Ну як міг забути? Це ж елементарно: слух спрацьовує повільніше, тому я бачив полум’я, а почути вже нічого не встиг. Я — тон, ким був уві сні. Але ким я був? Чому один і той самий сон бачу другу ніч поспіль? Й так чітко, з деталями, що повторюються? Випадковість? Та чи не забагато їх для випадковості?..
“Нащо тобі в цьому копирсатися, старий? — сварюся на себе. — Друзі збираються сьогодні, їдь з ними й забудь про те, що наснилось у цій сторожці. Інакше зіпсуєш собі всю відпустку — й не лише відпустку… Багатенько загадок на світі, та хіба мало диваків, які прагнуть їх розгадати? Нащо тобі це?”
Та я вже знав, що ні забути тих снів, ні так ось просто поїхати не зможу. Клята, не підвладна розуму впертість, що лишилася ще зі шкільної лави, — вона примушувала мене з моїми середніми здібностями пробиватися у відмінники, дотягуватись до перших учнів, — вже прокинулась і підвела голову, наче кобра. Вона багато разів підводила мене, не даючи затишно влаштуватись у житті. Вона примушувала мене, молодого фізика, молодого наукового працівника з твердим майбуттям, підтримувати й розвивати всупереч глузду ризиковані ідеї замість того, щоб іти вже сходженим путівцем і потроху писати кандидатську. Я вже втратив гарненьку наречену. їй набридло чекати. Я проґавив перспективну посаду в сусідньому відділі, посварився з одним впливовим ученим, який міг би взяти мене до почту своїх послідовників.
