Останній сигнал - Росоховатский Игорь Маркович (книги серия книги читать бесплатно полностью txt) 📗
Минуло чимало часу, поки я дещо зрозумів. Зрозумів, чому і яке мовчання називають золотом, яке слово — срібним, а яке похитування головою — діамантовим; зрозумів, що коли народив ідею, яка суперечить роботам керівника, — негайно заховай її чимдалі, про запас. Доти, поки сам виростеш на керівника або хоча б на старшого наукового чи ведучого. Зрозумів, що як нічого не робиш, то від тебе нічого й не вимагають. А оскільки зовсім нічого не робити — зась, — треба робити якнайменш і тільки за вказівкою професора, а ще краще — академіка. І коли тебе якась небачена впертість жене в невідомому напрямку, пересуваючи з місця на місце, наче шахового пішака, котрий намагається будь-що вибитися у ферзі, слід пам’ятати: це потрібно не пішакові, а тому, хто ходить ним. А пішакові потрібна затишна квартира, пристойна посада та відповідно — оклад, путня дружина, сім’я і таке інше, що мають усі розважливі люди. Все розумію, як собака з жалібними очима, а вдіяти з собою нічого не можу.
Виходжу зі сторожки, прощаюся з друзями по туристській ватазі, знехотя відповідаю на здивовані запитання, посилаючись то на забиту ногу, то на нежить, — і лишаюся ще на добу.
Цілий день тиняюся луками й лісом, слухаю перешіптування дерев, підглядаю за веселими рудими бестіями-білками, спускаюся до річки й в хвилях бачу небо з хмарками, дерева донизу кронами, чорно-білих корів. Все це посилює враження двоїстості навколишнього світу й мене самого, і знов я краюся безплідними думками, намагаючись дібрати золотого ключика до таємничих дверцят.
Розігріваю нехитрий обід, печу картоплю, хоча мені вже й не хочеться їсти, — роблю все, щоб дати собі якусь раду.
З тривогою, навіть острахом чекаю ночі. Боюся, щоб не повторився сон, а сам сподіваюся: таки повториться. Довго лежу з розплющеними очима, спостерігаючи, як згасають промінчики, що пробилися крізь штори, щілини в дверях та рублених стінах сторожки. Вчуваються чиїсь кроки, підводжу обважнілу голову. Кроки і трубний звук… Лось? Ні, це просто вітер, він уміє наслідувати будь-кого.
Он там, у дальньому кутку під каменем, я заховав записку. Яким чином потрапить вона до Скорика? Хто дістане її, прочитає ім’я зрадника й поспішить до загону?..
Чекай-но, про яку записку я думаю? Про яких друзів, що їх конче треба рятувати навіть ціною власного життя? Невже я заснув? Але чому ж так болить усе тіло, особливо зламане ребро? Це пикатий поліцай копнув мене, вже поваленого та зв’язаного, кованим чоботом.
Е, ні, так не піде! Очуняй, дурню, ширше розплющ очі, поки сон не здолав.
Кроки… По мене… Чорне пасмо приклеїлося до широкого увігнутого чола…
Що, Вітько, упрів? Таки моторошно? Здається, розумію, “мушкетере”, як ти дійшов такого життя. Проковтнув би я зараз свій балакучий язик за те, що назвав тебе колись “нашим Ломоносовим”. Звичайно, я також винен, я теж вніс дещицю у хор, що співав тобі дифірамби — тобі, капітанові футболістів, заводієві, одному з перших учнів. Ти так звик до своєї слави, що сприймав як належне надмірну похвалу, увагу дівчат, надії вчителів. Ти мав певні здібності, а працювати по-справжньому не навчився. Й надії танули, мов дим. Програла сусідам наша футбольна команда, ти провалився на вступних іспитах. Тебе почали переганяти хлопці, на яких ти звик дивитися зверхньо. Пригадую, як одного разу ти відгукнувся про Петра, коли дізнався, що його прийняли до інституту на заочний. Тоді я не звернув уваги на твою злостивість. А ти, мабуть, поступово зненавидів усіх нас — свідків твоїх сподівань несправджених…
Повертаю голову й дивлюся тобі просто в вічі — усе, що зараз можу, — бачу, як твоя права повіка починає посмикуватися, немов у курки, — ти ніколи не витримував мого погляду.
— Зраднику… — кажу я. — Наші з тобою поквитаються.
Долинає приглушене:
— Так ти ж не скажеш.
— Дізнаються! — хриплю я, спльовуючи грудками кривавої слини. — Кожен з вас, мерзотники, дістане своє.
Та думки мої вже не про них, а про тих, з ким ішов на завдання. Я певен, що вони виконають його. Недарма ж Семен устиг збити з ніг офіцера та пірнути в лісову гущавину.
— Кидайте його в балку!
— Спершу пристрелимо!
За хвилину мене не стане. Чуєш, Антоне Скорику, покарай зрадника. Знайди його, дістань з-під землі, покарай. Прощавайте, друзі. Я нічого не сказав. Згадайте колись про мене. Нехай це буде так, як нам розповідала на уроці Маргарита Іванівна, хай розшукають цю балку. Прощавайте, мамо, сестричко і ви, Маргарито Іванівно. Ви вчили нас жити по-людському, не перетворюватися на тварину ні за що, ні перед килі…
Чорне око вивергає полум’я. Рушиться небо. Крізь біль, що гасить свідомість, — остання думка: “Чому не чути пострілу?..”
Знайти Антона Скорика! Повідомити: “мушкетер” — зрадник. Швидше! Загинуть хлопці! — Я ледве даю собі раду, хитаю головою, проганяю рештки сну. Це мені майже вдається. Майже, тому що думка — “Знайти Антона Скорика, розповісти про зрадника” — лишається в свідомості, як глибока скалка. Про всяк випадок шукаю в кутку записку — її нема…
Гілля хльоскає мене по обличчю, повертає до дійсності. Куди біжу? Давно нема війни, партизанів. Напевно, й командира розвідки Скорика, й зрадника Віктора давно немає серед живих, а тут — сон… Та чи сон це? Чи тільки сон?
“Містик! — каже у мені Скептик. — Змалку начитався такого, що лоскоче нерви, наслухався балачок баби Мотрі про всілякі дива, потім захопився новітніми теорійками про взаємопроникні потоки часу, — ось воно все перемішалося в голові, далося взнаки в лісовій глушині. “Соромтеся, молодий чоловіче, а ще фізик”, — як сказав би один добре знайомий вам аспірант!”
“Подвійне повторення сну, та ще й з подробицями — не дрібничка”, — заперечує Впертюх.
“Ой, облиште, не смішіть! Перегріли голову на сонці, у мозку утворилися застійні осередки. Зверніться до спеціаліста-психіатра — він витлумачить ваш сон. А як самі не зможете вчасно зупинитися, він влаштує вас куди слід”.
“Усе ж таки треба перевірити, — наполягає Впертюх. — Зараз єдиний і найпростіший спосіб перевірки — з’ясувати, чи існували насправді Скорик і Вітько-зрадник. Місцевість ти знаєш. Вовча балка — поряд. Згадай, що розповідали про партизанський загін, який діяв там під час війни. Здається, й деякі імена називали. Отож, як це не дивно, всупереч усьому — біжиш правильно. Не зупиняйся!”
“Хай буде так!” — згодився з цим доказом Скептик, наперед знаючи, що ні про Скорика, ні про “мушкетера” ніхто з колишніх партизанів у селищі не згадає…
— Скорик? Так, був такий партизан. Командир розвідників. Про нього в обласному краєзнавчому музеї є матеріали. Але він помор п’ять років тому. А вас хто послав до мене?
Світло-карі, аж ніби руді очі дивляться на мене спідлоба.
— Бібліотекарка Ганна Павлівна. Вона сказала, що ви теж були в партизанах.
— Вона так сказала? — водить сивою маленькою головою зліва направо й знизу догори, як знов зиркає на мене спідлоба. На зморшкуватій шиї — рубець. Щось знайоме ввижається мені в тому, як він водить шиєю. Може, я бачив його уві сні?
— То ви були в партизанському загоні?
— Припустимо, був, — знехотя каже сивий. — Що вам потрібно?
Він натомлено схиляє голову й дивиться кудись униз, на носаки своїх черевиків, намагаючись непомітно накинути оком і на мене.
— Мені конче необхідно з’ясувати один факт. У загоні був такий… Вітько Ріжок…
Він увесь напружується, пальці несамохіть розстібають та застібають ґудзика на спецівці. Потім кладе ганчірку па капот машини й озирається — двір порожній, ми з ним — самі. Тепер я краще роздивився його світло-карі з жовтавими білками — руді очі. Щось дивне промайнуло в них. А може, мені лише здалося. І я веду далі:
— Так ось, маю дані, що Ріжок — зрадник.
Кілька хвилин стоїть тиша, суха, мов порох.
— Це так, — відказує з глухим придихом. Його права повіка посмикується, наче в курки, каламутні краплини поту зрошують широке увігнуте чоло.
— Про нього знають? Що з ним сталося?
